Аж болить: зазвичай ЗМІ різного рангу означують його як тернопільського журналіста. А він же наш, чортківський! Принаймні, в рідних пенатах гострив перо, сказати б – відточував мікрофон. Адже ще на світанку державної незалежності України, навіть напередодні, працював кореспондентом Чортківського радіомовлення, що на ту пору було одним з відділів редакції Чортківської газети «Голосу народу». Це завдяки йому позивними передач проводового радіомовлення Чортків стали звуки національного Гімну «Ще не вмерла Україна» – значно раніше, ніж у Львові та Києві.
Мова знову про Ігоря Крочака – військового журналіста, відтак – історика та архівіста. Чому тепер? Бо днями в Україні відзначався День військового журналіста, власне його свято.
Адже не рік і не два він воював у найгарячішій на тепер точці нашої Батьківщини. Ось його послужний список за військовими спеціальностями: номер обслуги АГС роти вогневої підтримки окремого розвідбату ОК «Південь» (2016-2017 рр.); оператор-розвідник наземних комплексів розвідки, взводу технічних засобів розвідки окремого розвідбату ОК «Південь» (2017-2018 рр.); командир відділення охорони окремого батальйону охорони ОК «Південь» (2018-2019 рр.); начальник прес-служби Одеського ОВК 2019р; офіцер інформаційного центру ОК «Південь» (2019-2020 рр.). І вже тепер, після демобілізації, – знову історик-архівіст державного архіву Тернопільської області, офіцер запасу.
Розповідає:
– Коли перебував на службі в оперативному командуванні «Південь», випадало найчастіше працювати з особовим складом військових журналістів – телерадіостудії МО України «Бриз», службами зв'язків з громадськістю й оперативного командування «Південь», і командування Сухопутних військ ЗС України, командування сил логістики ГШ ЗС України, ГШ ЗС України, з прес-офіцерами Одеського ТЦК та СП, Вінницького, Кіровоградського, Миколаївського, Херсонського обласних військкоматів, 28-ї ОМБр ім. Лицарів Зимового Походу, 57-ї ОМПБр ім. кошового отамана Костя Гордієнка, 59-ї ОМПБр ім. Якова Гандзюка, 56-ї Маріупольської ОМПБр, 40-ї ОАБр ім. Великого князя Вітовта. Ми вирішували всі завдання, які ставило перед нами командування.
Нашому землякові й колезі за фахом властиве постійне втручання в найгарячішу актуалітику. Лиш погляньмо: він – учасник Революції на граніті, тобто студентських голодувань 1990 року, кореспондент українських ЗМІ у Вільнюсі в період здобуття Литвою незалежності в січні-лютому 1991 року. Відтак – Помаранчева революція 2004-го, коли на київському Майдані всюдисущому фотокору й активісту випало зламати ногу і то з роздробленням кістки майже на сто часточок. Учасник Майдану та Революції Гідності 2013-2014 рр. в Тернополі та Києві. Потім – ця дуже специфічна, гібридна, як її називають історики, але – війна.
Причин ось таких віх життєпису дві. Перша – патріотичні гени. Адже, як зазначає Ігор, і в родині батька, і в родині матері були рідні та близькі, що віддали своє життя за ідеали ОУН – відродження Української Самостійної Соборної Держави від Сяну до Дону.
– Прадід Микола Матиящук з материної родини закатований в Чортківській тюрмі за приналежність його та трьох його синів до ОУН. Двоє з них, Володимир та Осип, зі зброєю в руках у лавах УПА до останнього подиху воювали проти радянської каральної системи. Бабуся Євстахія та її рідна сестра Євгенія були зв'язковими і розвідницями УПА та підпілля. Керував цими діями підпілля ОУН на Борщівщині рідний брат мого прадіда Павло Матиящук.
Друга причина – гіперактивна громадянська позиція. Адже він – військовий історик, архівіст, тому ним і веде настійне прагнення побачити все реально, щоб правдиво переповісти наступним поколінням.
Добірка оцих світлин – з різних ділянок фронту російсько-української війни та полігонів підготовки військ.
– Особливо пам'ятними є зроблені на позиціях наших військ в Красногорівці, на Світлодарській дузі та в Пісках, – коментує Ігор Крочак.
