У часі поїздки до Колиндянської територіальної громади журналісти Чортків.City побували в селі Пробіжна, а саме – в комунальній установі «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Колиндянської сільської ради Чортківського району». Одним словом, у супроводі директора вказаного закладу Романа Данильчака загостили туди, де усміхається сонце устами бабусь і дідусів.
Біля входу благодатної обителі людей похилого віку та осіб із обмеженими фізичними можливостями нас привітно зустріла завідувачка відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання Ольга Стефанів. Вона й познайомила нас із їхніми підопічними.
У холі – буйна зелень (вазони), підлога всюди встелена килимами (домашній затишок)
Тут же в м’які крісла зручно примостилися дві постарші жіночки-мешканки, дивлячись новини, які транслювалися з екрана великого плазмового телевізора (що на стіні).
Знайомимося: Галина та Ганна. І відразу ж заводять розмову. Пані Галина родом із Косова, а Ганна – «бичковецька», як каже. «Тут жию, – продовжує Галина, – більше 10-ти років. Дуже добре мені тут» – «І мені тут дуже подобається», – їй навздогін каже Ганна.
Чоловік п. Галини помер, за ним пішла в засвіт і її сестра. Щоправда, є племінник (сестри син). «Але ж він ще дитя, – бідкається старенька, – йому ще до армії йти. То навіщо ж мені бути для нього тягарем. Він мене ніяк би не відпустив. Але що ж буде зі мною робити, адже мені вже 88-й рік. Я сама наполягла, аби сюди приїхати» – «А мені, – поспішає повідомити п. Ганна, – ще три роки до сімдесятки»…
Відтак познайомилася чи не з усіма мешканцями цієї оселі.
«Доброго здоров’я Вам! – вітаюся з миловидною літньою жіночкою. – Як ся маєте?» – «І вам! Мене звати Надія, усі тут кличуть – Людвігівна (усміхається). Більше трьох місяців була майже прикута до ліжка. А доньці треба було ходити на роботу, бо ж жити за щось треба і мене лікувати. Тепер донька на заробітках за кордоном. Тож так і оселилася я в цьому благодатному помешканні, що стало для мене рідним домом. Тут же й віднайшла справжню сім’ю – дбайливих доглядальниць. І завідувачка, – вказує на пані Ольгу, – у нас класна!» – «Стараємося, – додає Ольга Ярославівна, – всім, чим можемо, допомагаємо, аби нашим підопічним було комфортно».
У другій кімнаті вхоплюємо момент: медсестричка старанно зав’язує бантик на волоссячку однієї з підопічних.
«Цю лялечку, – лагідно розповідає завідувачка, – привезли до нас у перший же день відкриття відділення. Її принесли на руках, як маленьку дитинку. Родом із Сосулівки, 1958 року народження. Худенькою була, дріб’язковою… Дбайливо відходжували її. І ось яка красуня тепер – наша Стефуся. Уже 18 років з нами; на превеликий жаль, як-то кажуть, прикута до ліжка. Дуже любить усякі прикраси: ланцюжки з підвісками, перстеники, різні стрічки та шпильки для волосся; помади і парфуми. Все має бути у неї, і все є. Обов’язково біля неї має бути квітучий вазон, бо залюблена в квіти».
В одній кімнаті зі Стефанією проживає Текля – сумирна (лагідна й тиха) літня жінка. «До неї, – каже пані Оля, – треба трішки, так би мовити, прибавити голосу, бо ж недочуває бідолашна».
Далі – в ошатній світлій кімнаті, на новенькому ліжку зі сяючою білизною постілі з яскравими трояндами щирою сонячною усмішкою зустрічає нас бабуська, як янгол, – Романія (Сусяк Романія Онуфріївна).
«Ольга Ярославівна – наша добра мама», – радо поспішає сповістити. А відтак розповідає, що довелося їй пережити: «Від п’яти місяців свого народження до п’яти років була в Сибіру; заслали нас туди; голодувала… Була там з бабцею і дзядзьом. Сяду на п’єц в бараку, а бабця пішла жебрати харчі. А я сиджу та й співаю: «А я хочу їсточки, а я хочу їсточки…». Бабця приходить й викладає, що назбирала. А я з радости: «Ай-яй-яй, ай-яй-яй!»… Люди аж плакали. Дзядзя там і поховали, а нас з бабцею випустили. Мама моя померла в 42 роки, а ми лишилися. Всі повмирали, зосталася я самотою… Ольга Ярославівна – наша мама! Як був ту концерт, то вона пересадила мене в єнче крісло, бо там, де я сиділа, дуло з дверей. Пересадила, аби мені зимно не було. Отака вона – наша мама!». Коли я вже прощалася з бабунею Романією, то вона мені навздогін: «Дякую вам за увагу. Па-па!».
Ось така вона – бабуся Романія – життєрадісний живчик, сонячний промінчик, хоч самотужки вже й не сила ходити.
Й ось ця бабусина сонцесяйність та й усіх мешканців обителі, гадаю, і є свідченням того, що тут, направду, панують любов і миротворення.
Із панею Романією в кімнаті проживає Ганна Малаховська.
Дізналися і про її життєвий шлях. Родом Ганна зі Свидови, але вчилася в Сєвєродонецьку (Луганська область), там і працювати залишилася (кухаркою). Має двох дітей (інваліди з дитинства, виховувалися в одному з інтернатів тих країв). Тепер, на превеликий жаль, навіть не знає, де вони зараз. Батьки її з віком похворіли, і вона змушена була повернутися на вітцівщину доглядати рідних; їх уже немає на цьому світі…
На часі у закладі проживають загалом 27 дідусів і бабусь; і кожного з них, як дізналася, спіткала нелегка доля. Та радість на схилі своїх літ вони віднайшли саме тут – у центрі соціального обслуговування.
А опікуються ними 22 працівників закладу – жінки-мироносиці. Саме так слід їх назвати, бо не лише дбайливо доглядають за тутешніми мешканцями, а й огортають підопічних любов’ю та ласкою, щиро ділячись з ними теплом своїх сердець і старанністю рук золотих. Направду, нелегка праця у доглядальників (а зарплата, до слова, – мінімальна, прикро…). Адже в кожного підопічного свої потреби, свої характер і забаганки. І до кожного зокрема треба підібрати особливий підхід. Бо вони, як малі діти (бувають і капризулями, й упертюхами – знаю не за чутками), потребують неабиякої турботи, ба навіть надвеликої уваги.
Опісля знайомства й оглядин житлової частини заглянули й до господарської. Центру вдалося за минулий рік зробити ремонт (за сучасними стандартами) ванної кімнати і вбиралень;
придбати велику кухонну електроплиту
та потужну пральну машинку (в якій можна прати й відразу ж висушити матраци),
а також – плазмовий телевізор із великим екраном.
За кордоном (в європейських країнах) проживання в таких установах людей похилого віку – це звичне (закономірне) явище. А наш нарід, на жаль, ще, мабуть, живе стереотипами; зокрема, як кажуть, поселити-«здати» рідну людину в дім «пересталілих» чи інвалідів (даруйте за дослівність) – це аморально. Як на мене, ніякої аморальності в цьому не вбачаю. Тому що у важких сімейних обставинах (здавалось би, безвихідних) це – найоптимальніший варіант.
Слід зазначити, у стаціонарному відділенні люди похилого віку та особи, які опинилися в складних життєвих обставинах, перебувають на повному державному утриманні; одержують необхідні їм соціальні послуги, паліативний/хоспісний догляд; відповідно до встановлених норм забезпечені речами побутового вжитку/користування; раціональним чотириразовим харчуванням з урахуванням віку і стану здоров’я; цілодобовим медичним обслуговуванням, засобами реабілітації, медикаментами (згідно з медичним висновком). Одиноким пенсіонерам пенсія виплачується у встановленому законодавством порядку.
Закцентуємо увагу, центр приймає благодійну допомогу (в будь-якій формі). До прикладу, Ірина Сов’як (жителька с. Шманьківці) люб’язно надала відділенню в користування телевізор (в ідеальному стані). На часі територіальний центр соціального обслуговування зазнає нестачі холодильників, саме в них наразі є потреба. Тож відгукніться, добродії.
За детальною інформацією можна звертатися за адресою:
с. Пробіжна (Колиндянська ТГ), вул. Церковна, 4.
Тел.: 096-535-39-18, 6-12-43.
