Спілкування з митцем у поствиставковому форматі виявилось справою вельми вдячною. Чому? А тому, що він був, як видалося, по вінця збагачений враженнями від переглядів його творінь на виставці, що тривала в приміщенні «Лемківської світлиці», під годинниковою вежею у Чорткові від 24 серпня. Тож раз у раз пересипав відповіді на поставлені запитання враженнями від недавніх діалогів.
«Чому «Друге життя?» – перепитав. Запропонував: «Давайте увійдемо в ту філософію». І розтлумачив: дерево проходить свій вік. А потому відмирає. Він же знаходить гілочку, корінець, шматок деревини чи камінець. І вдихає в них життя по-новому. Творить те, що побачить його уява, з чим асоціюється знайдене чи відібране. Буває, що коріння чи фрагмент старої дошки може пролежати в майстерні навіть рік часу, аж поки не втрапить під враження, доки не поглине його уява майстра.
Виявляється, Віктор Боркута працює в техніці коренепластики. «Вмикає» уяву під час збору матеріалу під майбутні творіння. Адже для того, щоб взяти щось, потрібно, аби побачене зацікавило, щоб корінець чи гілка «заговорили». Тому доводиться іноді й двічі вирушати до лісу: придивлятися, зважувати можливості. Одне слово, процес творчості, що називається, «затягує».
– Буває, що місяцями працюєш над однією роботою, – розповідає майстер. – А є й такі, що поглянеш: раз – і за два-три дні робота вже готова. Тому що око скоріше було миле до тієї речі. У мене деколи буває, що зразу роблю п’ять речей. Роблю, роблю – відкладаю. Тут побачив у іншій речі щось цікаве. Тобто не зациклююсь суто над чимось одним: взяв – і роблю лише це. Ні, я роблю помаленьку декілька. Так цікавіше і краще працюється.
Виділити з-поміж всього щось найулюбленіше майстер не береться. Каже, вони всі улюблені, бо перейшли через його психологію, навіть через душу. Зауважує, дехто ділився після побаченого, що начебто щойно поговорив з автором того чи іншого творіння. «Те, що в деревині, в гілках, передалося на них. Відчували енергетику. Я даю образ, своє бачення, і воно ще більше впливає на людину».
У творчому доробку Віктора Боркути натепер 72 роботи. За який проміжок часу? Каже, є творені ще 1985-го та 1987-го років. Але таких одиниці. Вісімдесят відсотків – найсвіжіші, торішні та цьогорічні. Що ж все-таки домінує, чому автор віддає перевагу? Адже поміж того різноманіття помітна стилізація людських фігур, облич, тобто роботи суто олюднені. Є національні мотиви, є духовні. Є казкові персонажі, міфологічні. Цікаво, до чого найбільше тягне – як майстра? Пан Віктор відповідає: чомусь у нього помічена переважаюча тема ангелів. Хоча він не переслідує таку мету, просто дає штрих.
І все ж найбільше імпонують роботи національної, народознавчої, патріотичної тематики – зокрема козак, що грає на бандурі, гуцул в солом’яному брилі. Мабуть, під настрій – адже виставка відкривалася у день нашого національного Великодня, 24 серпня. Та й всі наступні дні сповнені подібним змістом.
– Можливо, – погоджується митець. – Я так і старався, – додає.
Це – перша виставка чортків’янина Віктора Боркути у Чорткові. Торік була в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. Однак популяризації тієї, звісно, завадила пандемія, тож чисельність відвідувачів була обмежена. Та все ж завдяки достатній кількості творчих робіт і персональній виставці під завісу року наш земляк удостоївся творчого звання майстра народного художнього промислу.
Не втримуюсь від спокуси запитати, чому його порівнюють з Йоганом-Георгом Пінзелем – відомим галицьким скульптором середини XVIII століття. Чоловік конкретизує: одна з його робіт – центральна, початкова – називається «Митець». Той персонаж тримає в руках палітру, а на ній – ініціали Віктора Боркути.
– Але образ асоціюється з лицями Пінзеля, – пояснює. – І тому мене в Тернополі назвали Пінзелем, що то є нащадок Пінзеля. Хоча я не намагався це відобразити. Я не намагався копіювати Пінзеля, тому що це практично неможливо в моїй техніці.
Оцей весь творчий доробок (роботи заввишки від тридцяти сантиметрів і аж до півтораметрових) – то не просто хобі чортків’янина, як може видатися на перший погляд. Адже він володіє фахом художника, здобутим ще в юності, – «станковий живопис і графіка». По-різному складалося в житті: працював художником театру в районному будинку культури, вчителем малювання в ЗОШ № 2, відтак надовго зупинився, як сам каже, в художній майстерні філіалу Тернопільського художнього музею. Та ще й любов до музики мав ідентичну до малювання – вона реалізувалась участю в легендарному для Чорткова 80-х років ВІА «Меломани». Ще раз потверджена істина: талановита людина талановита в усьому.
