23 вересня рідні, побратими, чортків’яни провели в останню путь Героя Жибчука Василя.
Віддати честь і шану загиблому воїну чортків’яни мали можливість у кімнаті печалі собору Рівноапостольного князя Володимира. Відтак, уранці, 23 вересня, коли осіннє сонце ледь обласкало землю, траурний кортеж із тілом Героя-захисника рушив до собору Верховних Апостолів Петра і Павла, де священники різних конфесій провели заупокійне богослужіння.
Жибчук Василь – командир бойової машини механізованого батальйону, молодший сержант. На військову службу призваний у перший же день повномасштабного вторгнення росії в Україну – 24 лютого. Загинув 14 вересня у бою в Лисичанську.
Герой родом із Маріуполя. Там, у колись красивому, квітучому, а тепер ущент зруйнованому й окупованому ворогом місті залишилась мати Василя. Важко й уявити почування матері, в якої війна забрала не лише сина, а й можливість востаннє побачити сина, схоронити, провівши рідну кровинку в засвіт… Втікаючи від смертоносних обстрілів, жорстокості ворога, рятуючи життя своїх діток (двох донечок), була змушена покинути рідну домівку й рідна сестра Василя – Марічка з чоловіком Володимиром. Сім’я, на щастя, віднайшла прихисток у нашому Чорткові.
Тут же, у Чорткові, на кладовищі, що по вулиці Ягільницькій, на Алеї Героїв, спинився на вічний спочинок і воїн Жибчук Василь.
Рвали серце звуки військового духового оркестру: «…Плине кача по Тисині… Хто ж ми буде брати яму?.. Гей, виберут ми чужі люди…»… Та не чужі люди! Бо всі ми – українці – одна родина на землі українській! Всі, хто захищає і допомагає захищати Україну!
Сумовито посіріло небо, плакало дрібним дощиком, коли в холодну сиру домовину так бережно опускали військовики труну з тілом мужнього воїна… А на знамені написи: «ДОНБАС. 2 ШТУРМОВА РОТА» – це ті, хто першими йдуть в пекельність, в ближній бій, це ті, хто дивиться ворогу просто в очі…
Де віднайти слова розради рідним загиблого?.. Що сказати його побратиму Сергію та посестрі (бойовому медику) Наталії, які були поруч із Василем в останні хвилини його життя?.. В якомусь, не знаному нам заціпенінні вони стояли трохи осторонь невеличкої, на превеликий жаль, когорти чортків’ян, які все ж, відклавши всі свої справи, прийшли пошанувати Героя. Що сказати тим, хто щодня, щомиті дивиться в очі смерті, вступаючи в бій з лютим ненажерливим ворогом?..
Відповідь полинула піснею, яку підхопив вільний вітер над кладовищем: «Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася… А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну, Гей, гей, розвеселимо!», відгукнулася й автоматними потрійними залпами – почесним салютом, засвідчивши: Герої не вмирають!
