Пропонуючи на прохання редакції фото з лінії фронту, де зараз служить, чортків’янин Анатолій Петльований начебто з ноткою якоїсь винуватості зауважує, що там він не зовсім схожий на себе того, яким є зазвичай. Справді, ця повномасштабна війна змінила нас всіх – насамперед внутрішньо. Тим більше, людину з такими благими, спрямованими у майбутність цілями, як він.
Фото: з фронтового архіву Анатолія Петльованого
Бо навіть тепер, прибувши з фронту в короткотермінову відпустку, спромігся цікаво, пізнавально і навіть втаємничено, навідавши печеру в Млинках, перевести своїх пластунів з новацтва в юнацтво («тому що довго їх плекав і виховував; тепер у мене вже не рій новаків, а гурток юнаків»). А ще їздив до Львова на наукову конференцію, де представляв здобутки Пластової пошти станиці Чортків, головою якої він є. Як зазначає пластун-сеніор праці, виховник та референт (це все – означення займаного місця в скаутській організації), навіть тепер, в час війни, поміж іншим здійснено сім видань Пластової пошти, останнє – «Пластуни в боротьбі за незалежність України». І вкотре в площині нашої недовгої розмови висловлює щире сподівання, що війна чим скоріше закінчиться і він продовжить пластування.
– Після того, як ми в 2019 році започаткували Пласт у Чорткові, їздили на практичні вишколи з виживання у природі. Тепер проходжу вишколи життям. Пластова школа мені дуже допомагає: додає організованості. Це, напевно, побачили тут і підвищили з навідника в командири бойової машини, – скупо розповідає про свою службу.
Фото: з фронтового архіву Анатолія Петльованого
Війна росії проти України для нього розпочалася давно. Ще з часів Майдану подружжя Петльованих започаткувало волонтерство, придбавши генератор за власний кошт. А від 2017-го – більш активно, організовуючи поїздки на фронт. Каже, розумів, що з часом буде щось більше, що путін так не відступить. У тому ж 2017 році, перебуваючи на зборах резервістів, опанував навиками системи «град». А цьогорічного 24 лютого вранці разом з дружиною були у військкоматі, виявивши готовність захищати Україну. В очікуванні затребуваності розгорнули волонтерський штаб та потужну волонтерську діяльність, що насамперед полягала в харчуванні бійців і у військкоматі, і на блокпостах, і навіть у військовій частині.
– Пізніше почув, що можна йти служити в роту охорони, зразу ж пішов, не припиняючи волонтерської праці, – пригадує. – Потім відібрали нас – добровольців, хто мав іти служити першою чергою, 40 чоловік. Тридцятеро пішло в «двадцять четвірку», а дев’ятеро – у 81-у окрему аеромобільну бригаду, куди потрапив і я. Тут служили і наші Рома Холодюк, який вже загинув, і Олег Постоловський, поранений тепер. Ну, воюємо. Треба сказати, героїчного тут немає нічого – просто виконуємо свій обов’язок. І романтизму насправді зовсім небагато. Це є важка буденна робота з великим ризиком для життя. Війна – це дуже страшно: треба мати в собі мужність, щоб рухатися вперед.
Фото: з фронтового архіву Анатолія Петльованого
Запитую, якими очима дивився він на звичні донедавна речі, прибувши у відпустку з «нуля» додому, до відносно спокійного, скажемо так, тилу. Розповідає, що мав багато запланованих справ. Адже волонтерку не припиняє і в армії.
– Тому що бачу зсередини, що потрібно конкретно. Товариш з «двадцять четвірки» повідомив, що вони вийшли з «нуля». Практично все згоріло і треба наново спальники, каремати – такий ніби розхідний матеріал, а ще наплічники, берці, – розповідає. – Та й взагалі – попереду зима, треба утеплятися, бо наші хлопці будуть мерзнути в бліндажах, а часом доводиться і просто біля машини спати. Мав зустрічі з багатьма волонтерами і бачив тих людей, які також працюють на перемогу. Хоча прикро, що є немало байдужих, бо вони живуть далеко від війни, – непокоїться. – Слава Богу, нікого не бомблять тут у нас. Та знаємо про Вінницю, про Білу Церкву і Запоріжжя. Так що не треба забувати про війну і про тих, хто дні і ночі на передовій. Про хлопців, які теж мають сім’ї, що на них чекають. Не забувати і допомагати в міру можливого.
Фото: з фронтового архіву Анатолія Петльованого
Згадка про сім’ї фронтовиків одразу налаштовує на запитання, наскільки щемкою стала зустріч п. Анатолія з дружиною та дітьми по його приїзду додому. Зізнається: хоча про відпустку дізнався лише за два дні до неї, тож був налаштований на несподівану зустріч, все одно ті миті дуже розчулили: «Це діти, це – мама, це – дружина». Свою половинку, п. Яну, «віднайшов» аж у Львові на пластовій конференції («зараз пригадую і відчуваю неабияке хвилювання»). Молодші діти, 12-річний Сашко, дев’ятилітній Сергійко та роком молодша Настуня, міцно обнімали татка і дуже тішилися.
Фото: з фронтового архіву Анатолія Петльованого
– Заради чого воюєте? – запитую, хоча для самої себе запитання звучить все ж доволі банально.
– Насамперед у нас є наша країна, – на іншу відповідь годі й сподіватися. – І ми хочемо, щоб вона була вільна. І щоб ми були в ній господарями – з правом розвивати Україну так, як хочемо. Чому багато хто зі старших людей ностальгує за СРСР? Тому що там за тебе думала держава. А ти був тупим виконавцем – і нічого більше. Тут же громада може розвиватися так, як вона того хоче, яке має бачення. Члени громади можуть брати активну участь в її розвитку. Це дуже круто і дуже правильно! Просто дехто з наших людей цього досі не зрозумів. Але потроху воно до того йде. Ми вільні в своєму виборі і можемо обрати той шлях, який нам подобається. Хочемо до Євросоюзу – можемо вибрати. Хочемо бути окремо – інший вибір. Бо ми є вільний народ. І не змиримось з тим, щоб хтось нав’язував нам, як жити. Тому захищаємо свою волю і свою незалежність.
Фото: з фронтового архіву Анатолія Петльованого
Що все ж таки бажають воїну, який повертається з відпустки на війну? Повірте, за роки газетярської праці не знаю: слава Богу, досі ми не мали такого досвіду. Мабуть – повернутися додому живим, неодмінно – з перемогою, адже так?
– Це найважливіше, – потверджує захисник України Петльований. – Бо вдома дуже багато справ. Війна – це тимчасове. Я не військовий. У мене вища освіта, мав пропозицію навчатись на офіцера. Але мені це не потрібно: маю сержантську посаду, а для солдата це й так непогано. Хочу чим швидше повернутися і займатись звичними громадськими справами. Виховувати молодь, яка в нас надзвичайно класна. Щоб вона розвивала країну в потрібному напрямку.
Фото: з фронтового архіву Анатолія Петльованого
