До болю знайома картина, яку у наші дні нерідко побачиш у будь-якому куточку України. Село неначе вимерло, на вулицях нікого: усі – на похороні загиблого Героя. Так було і 19 жовтня, коли у Пробіжні Колиндянської територіальної громади, що на Чортківщині, ховали 52-річного Євгена Бялуцького.
На подвір`ї обійстя, де мешкав до війни воїн разом з дружиною та її матір`ю і відбувався чин похорону, годі було проштовхнутися. Уся Пробіжна прийшла вклонитися пам`яті Героя-односельця. Та й не тільки пробіжнянці, а й мешканці поближніх сіл – Товстенького, Колиндян, Кривенького, Жабинців, Коцюбинців та інших.
«Дуже добрий був чоловік, спокійний, послушний, душа компанії. Знався на токарській справі, мав різні станки, будь-яку деталь міг виточити, ніколи за те грошей не брав... Шкода. Дуже шкода…», – розчулено мовить про Євгена односельчанка пані Орися.
Командир взводу 184-го навчального центру, у якому служив Євген, старший лейтенант Роман Пенгрин, котрий разом із побратимами прибув на похорон товариша, повідав кореспондентам Чортків.City, що наш краянин був начальником відділення, сержант-інструктор, навчав новоприбулих підлеглих загальної військової підготовки. У зведену роту, яка відправлялася на схід два тижні тому, було включено четверо інструкторів, з-поміж яких і Євгена. Однак обставини загибелі йому не відомі…
«Надзвичайно позитивною людиною був Євген, – продовжує військовий, – умів знаходити спільну мову товаришами по службі. Коли було важко морально, адже всі добряче стомилися від війни, міг підняти людям настрій. Веселий, життєрадісний, добрий. Допомагав не тільки у військовій справі, а й у цивільному житті. Міг щось відремонтувати, адже був майстром на всі руки. Ніхто з нашого батальйону не може нічого поганого про нього сказати…».
Євген багато років трудився оператором котельні місцевої мистецької школи, де його дружина Людмила також працює діловодом. Батьки давно померли. Залишилася у чоловіка ще рідна сестра та дорослий син Олександр з невісткою, які на заробітках за кордоном.
У перші дні рашистського вторгнення пішов добровольцем на війну. Тоді з села щось з п’ятнадцятеро хлопців пішли боронити країну з власної волі, не чекаючи повісток. Наразі точних обставин загибелі Євгена в селі ніхто не знає. Відомо, що це сталося 13 жовтня. Кажуть, що був бій, 13 жовтня він отримав поранення, несумісні з життям. Ще один односелець Євгена, що був тоді поруч із ним, зараз лежить пораненим у госпіталі в Дніпрі…
Чин похорону Євгена Бялуцького провадив єпископ Бучацький УГКЦ Димитрій Григорак. Після прощання з тілом загиблого на подвір`ї довжелезна траурна процесія із синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами під похоронний марш духового оркестру, який «перекрикувала» тривожна сирена – саме по Україні розпочалася повітряна тривога, вирушила через усе село до столітнього величного храму Успіння Пресвятої Богородиці, де було відслужено заупокійну Службу Божу. Далі – на сільське кладовище, де за військовим звичаєм відбулося поховання тіла Героя – з розгорнутим над труною синьо-жовтим прапором, Державним Гімном України і почесним салютом.
