Четвертого січня Чортків навколішки, уклінно, в пошані зустрів загиблого воїна-героя ТКАЧУКА Тараса. Священники різних конфесій біля собору Верховних Апостолів Петра і Павла відправили поминальну панахиду.
Якою ж довгою виявилась твоя остання дорога додому, Тарасе...
Десь у першому десятку днів вересня 2022 року мені зателефонувала Ореста Ткачук (мати воїна) і просто приголомшила звісткою: «Тарас загинув»…
Пізніше дізналися, що внаслідок ракетного удару під час виконання бойових завдань в районі населеного пункту Богоявленка, що на Донеччині, вражий пекельний наліт 7-го вересня обірвав молоде життя мужнього воїна, чортків’янина Ткачука Тараса.
День за днем – чекання, чекання, ув’язане болем… Сподівання, що інформація хибна, бо ж тіла тоді не знайшли. Дні обернулися місяцями… Скільки порогів оббито, у скільки дверей стукано рідними Тараса… Скільки ДНК-досліджень, упізнань (неупізнань) проведено… Безрезультатно… Та ось усі сподівання впродовж довгих чотирьох місяців змінилися розпачем. Лише кілька днів тому виявили, що наш Герой захоронений на Краснопільському кладовищі міста Дніпра.
Ох, Тарасе... Якою ж довгою виявилася твоя остання дорога додому – майже чотири місяці. З’ятрила душу звістка про те, що 4 січня ми зустрічатимемо тебе, Герою, «на Щиті» та проводжатимемо в останню путь у переддвер’ї Різдва Христового.
В ряди Господньої чоти Небесної став іще один Герой, захисник землі української Ткачук Тарас.
Опісля закінчення школи Тарас відслужив строкову в армії, відтак, аби хоч трохи підтримати батьків фінансово, подався на заробітки за кордон. Близько десятка років працював у Франції, там і зустрів кохання. Мріяв створити сім’ю. Та, на жаль… Із початком повномасштабного вторгнення ворога в Україну Тарас, не задумуючись, покинув закордонне життя і добровільно став в ряди української армії. Воював у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
Пам’ятаю Тараса трохи бешкетним, як і всі хлопчаки-юнаки у школі - непосидючі, проте добрим, щирим і товариським. Мій рідний, улюблений «Г» клас ЗОШ № 7 м. Чортків. Серед однокласників Тарас вирізнявся мовчазністю, та водночас (не по роках) дорослою серйозністю. Хоч і була в кожному з моїх учнів, рідних для мене дітей (в яких пощастило бути класним керівником), певна юнацька нерозважливість. Тоді ніхто й подумати не міг, що через кілька десятків років у їхнє молоде і завзяте життя увірветься війна. І гадки не було, що їм доведеться хоронити своїх однолітків, друзів, однокласників, життя яких у повному розквіті сил обірве нахабний, смертоносний, клятий москальський ворог… Тепер у нашій пам’яті Тарас назавжди залишиться незламним Героєм.
Не віднайти слів, аби внести хоч трішки відради в почування рідних. Не втамувати болю матері й батька, сестри і брата, не висушити сліз старенької бабусі ніякими словами… Бо ж утратили вони рідну кровинку, люблячого сина й онука, турботливого брата.
Щиро співчуваємо в непоправній втраті.
Вічна пам'ять і Слава Герою!
