Не спадає траурна пелена з нашого краю, знову і знову зсупонив нас біль утрати захисника України. І ніяк ніде не віднайти слів для розради рідних – матері, батька, брата, дружини, дітей, не втамувати розпачу від утрати рідної людини – сина землі української.
13 березня 2023 року близько 10-ї години під час виконання бойового завдання підрозділами 2-го аеромобільного батальйону в результаті скиду боєприпаси з БПЛА підрозділами ЗС російської федерації в районі населеного пункту Діброва Луганської області солдат Кавчук Роман (позивний «Тінь») отримав поранення (попередній діагноз: ВЧМТ, кома; наскрізне ВОП правого плеча). Був евакуйований до шпиталю, та, на превеликий жаль, поранення несумісне з життям – смертельне. 17-го березня обірвався, змовк навіки ритм серця воїна – Героя, який від ворога захищав Україну в складі 81-ї окремої аеромобільної бригади. І йому назавжди – 37…
Схоронили… 21 березня прощалася Воля Чорнокінецька зі своїм захисником. Віддати честь й доземний уклін Герою зійшлася вся громада. Як зранена сиза горлиця припадала до труни мати, цілувала рученьки сина, гладила по голівонці, як у дитинстві пестила малого…
Не було сил ні у батька, ні у брата, ні в кожного з великої родини Кавчуків стримувати сльози… Хоч і кажуть: мужчини не плачуть. Та виливався той біль гіркотою по щоках… Побіля узголів’я тріпотіло жовто-блакитне знамено з емблемою ДШВ (десантно-штурмові війська) та підписами побратимів.
Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх… (Іоана 15:13)
Чин похорону служили священники УГКЦ всієї округи. І їм, завжди таким виваженим, поміркованим, було несила стримати і приховати гіркоту смутку з утрати ще одного воїна-захисника. Під читання Євангеліє відбулося прощання з Романом.
Новопреставлений Герой Роман народився 6 серпня 1985 року в селі Воля Чорнокінецька. Разом із батьками доля закинула його в м. Сургут (північ Сибіру). Проте у 2000 році сім’я повернулася в Україну, на вітцівщину. Закінчив Великочорнокінецьку школу. В дитинстві Роман тяжко хворів (епілепсія), неодноразово його життя, як-то кажуть, висіло на волосині. Та Господня воля – щоби жив; хвороби і терпіння гартували дух і волю хлопця. Далі – навчання в Академії ветеринарної медицини (Львів). Звів своє сімейне гніздечко, у подружжя народилося двоє синів (Віктор, Домінік-Давид). Доросле життя і трудова діяльність Романа були бурхливими та різноманітними. У кожній справі проявляв сумлінність і старанність, боровся за справедливість.
З початку повномасштабного вторгнення агресора в Україну Роман не став осторонь, розпочав активну волонтерську діяльність. Завдяки його відважності багато людей на тимчасово окупованих територіях отримували гуманітарну допомогу, а наші воїни – військову амуніцію та медикаменти. Роман не шукав легких маршрутів, їхав туди, куди відмовлялись їхати інші. Влітку 2022 року добровільно став до лав ЗСУ зі словами: « Хто, як не я, повинен захищати нашу землю!».
Побратими пригадують: «Ми тримали оборону на позиції під Кремінною. Розпочався артобстріл і штурм орків. В таку мить не знаєш, як себе поведе людина: хтось падає в паніку, когось «клинить». Роман, здолавши перший страх, взяв ініціативу в свої руки і ми разом успішно відбили ворожу атаку. Після того бою він вперше відчув справжній адреналін, який додав йому ще більше відваги і сили… З 1-го березня ми були на позиції під Дібровою (що на Луганщині). 14 березня нас повинні були замінити, а напередодні (13-го) був тяжкий бій. Нас атакували рашистські дрони, постійні мінометні та артилерійські обстріли. Роман із побратимами тримав позиції, успішно збили два дрони; третій – не могли дістати. Роман рвався перебігти в сусідній окоп, звідти було краще стріляти по дрону. Та в умовах сильних обстрілів це було надто небезпечно. Спершу нам вдалося стримати Романа, проте він розумів: якщо не збити того дрона, то можемо полягти там усі. «Тінь» виліз з укриття і рвонув вперед до окопу. В цей момент дрон скинув ВОГ (модернізована осколкова граната), що взірвалась просто на голові Романа, поранивши голову та плече. Позицію ми втримали, атаку відбили, на превеликий жаль, ціною життя побратима Романа. Більше загиблих чи поранених у тому бою не було… Спи спокійно, побратиме. Назавжди в строю!»…
Коли над тілом Героя розгорнули жовто-блакитний стяг, представник Територіального центру комплектування та соціальної підтримки зачитав подячного листа від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного і зазвучав Славень України – здригнулося осереддя ревним плачем…
А десь там, за океаном, обітнулися крила в лебідоньки-дружиноньки Ірини і журба охопила синів-лебедят Віктора та Домініка-Давида, бо, розпростерши білі крила янгола, злетів увись до чоти Небесної їхній чоловік і батько… Будь проклята війна!
Вітер розвівав українські знамена; довкіллям тужливо розлунювалися траурні звуки військового духового оркестру; скорботно сипались додолу квіти – похоронна процесія проводжала Героя в останню путь до вічного спочинку.
Коли труну з тілом загиблого воїна Кавчука Романа приймала сира домовина, згустились у високості хмари і враз заплакали рясним дощем – світ проливав жаль за мужнім Героєм краплями-слізьми…
Потрійний автоматний залп – на честь воїна Романа, і – «Ой у лузі червона калина похилилася… А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!»…
Багрянцем проростатимуть маки на землі, скропленій кров’ю захисників України, і тягнутимуться вони ніжними пелюстками до сонечка в небосинь, туди, звідки з Небесного Царства усміхнені погляди посилатимуть нам, сущим на землі, Янголи-Охоронці, воїни світла, які поклали на вівтар свободи України своє життя…
А ми многолюддям гучно тричі – Слава Героям! Україна – понад усе!
