Можливо, насамперед варто розтлумачити це означення. Їмость – дружина священника, слово веде походження від архаїчного польського ввічливого звертання «її милість». Воно здавна побутує в нас у Галичині. Розповісти про таке жіноче покликання – давній намір авторки цих рядків. Тепер трапилась вдала нагода – в часі Великого посту. Моя співрозмовниця – родом зі с. Ромашівка, хоча вже два десятки літ живе у селищі Товсте на Заліщанщині. Щира прихильниця «Голосу народу», бо дописувала до районки ще в роки свого шкільництва. Та й нині це ім’я час від часу з’являється на газетних шпальтах.
«Відтоді нас супроводжують добрі люди»
Пані їмость Світлана у шлюбі з отцем Ігорем Леськівим 33-й рік. Власне на час їхнього одруження, в 1990-му році, чоловік лиш пішов учитися на священника. «То були складні часи, – пригадує дружина. – Духовний заклад у Франківську ще не мав відповідних приміщень, конспекти лекцій семінаристи писали на «дипломатах». Але отець завжди оцінює тих викладачів як дуже сильних, що пройшли підпілля, відбули тюрми і давали дуже повчальні уроки історії, сповнені боротьби за Україну, за греко-католицьку Церкву». Він поїхав навчатися, а вона, після закінчення педучилища, працювала в Ромашівці в дитячому садку вихователькою. А потім пішла в декретну відпустку. Народився перший син, за два роки – другий. Тож, коли отець отримав першу парафію – в селі Угриньківці на Заліщанщині, вони перебралися туди з двома дітьми. «Нас зустріли дуже гарні люди, – розповідає п. Світлана. – Запам’яталося: прийшла старша сестриця і подарувала мені хліб та гарні троянди, додавши, що я – така ж юна, як ті квіти. Відтоді нам щастить на добрих людей, де б не були».
І вже за тринадцять з половиною років отець отримав скерування на іншу парафію – до Товстого. Спершу перебував там на заміні. Проте парафіяни, почувши його патріотичну проповідь на Зелені свята під час панахиди за вояками, загиблими за волю України, вже не захотіли відпустити. Тож родина Леськівих перебралася на нове місце – в акурат за три дні перед Собором Архистратига Михаїла, коли на парафії храмовий празник. «Наша церква дуже величава – така, як собор, – пишається пані їмость. – Її проєктував відомий архітектор Ян Кароль Зубжицький-Сас, уродженець Товстого, який доклався і до Чортківського костелу Святого Станіслава. А під час Другої світової війни в цій церкві служив отець Антін Навольський, який переховував від гітлерівців євреїв, тож його визнано праведником народів світу».
«У школі висока планка з національно-патріотичного виховання»
– І вже 19-й рік, як ми тут, – продовжує моя співрозмовниця. – Наче одна мить. Працюю в школі практичним психологом і заступником директора з виховної роботи. Школа у нас велика, багато учнів – аж 440. Тісна співпраця з батьками. Тримаємо високу планку з військово-патріотичного виховання. У нас відкрився музей «Криївка»: тут після Другої світової війни ще діяла підпільна повстанська друкарня. То ми й зробили у школі макет музею: до нас приходить багато відвідувачів, і учні проводять екскурсії, і вчителі.
– Взагалі наше містечко дуже цікаве, люди ним пишаються. Є в нас три релігійні громади – і православна, і римо-католицька також. А ще дуже гарну купіль Івана Хрестителя зробили, то на Водохреще йдемо процесією освячувати воду.
«Разом з донькою видали дитячий церковний календар»
У подружжя Леськівих четверо дітей – троє синів та донька, Марія-Соломія. Вона «відстала» від наймолодшого з братів аж на шість років, а між хлопцями різниця в два роки. Найстарший, Любомир, закінчив духовну семінарію в Івано-Франківську. І Святослав, третій із синів, – теж. Він ще й закінчив студії канонічного права в Римі, здобувши фах церковного юриста. «Зараз він в Америці – як і старший брат, – розповідає мати. – Хлопці виїхали ще до фази повномасштабної війни в Україні. Середущий, Володимир, одружений, маємо внучку Єлизаветочку. То я вже й бабуся. То – наша найбільша радість. Вона разом з нами ходить до церкви, молиться. І каже: «Дідусь пішов до Ісусика». Дуже цікава, допитлива. Діти практикують сімейну молитву – син з Олею, невісткою, і Лізочка з ними (їй рік і десять місяців). Володя навчався на спеціальності «політологія» в університеті в Чернівцях».
– А донечка закінчила Франківський університет короля Данила, це приватний вуз, – графічного дизайнера. До речі, ми з нею торік видали дитячий церковний календар, – продовжує розповідати. – Це була її курсова робота-захист. На кожен місяць вона брала якесь велике свято і розмальовувала, зображаючи біблійний сюжет – наприклад, Різдво чи Благовіщення. А я писала на кожен місяць до того малюнка вірші – дитячі. Знайшли спонсорів, люди допомогли нам видати. Трохи роздали тих календариків благодійно – у Дім милосердя, дітям загиблих захисників України.
Їмость – матінка їмості
Ось такого, сказати б, подвійного статусу тепер дісталася пані Світлана Леськів. Адже вже й її донька Соломія стала їмостю. До родини увійшов недавно висвячений отець Любомир Ільків – доньчин обранець. «Він допомагає священнику-монаху Йосафату Бойку на парафії св. Кирила і Методія, який нещодавно відкрив у Франківську збудований коштом парафіян дитячий християнський садок «Ковчег». Баженнійший Святослав, Глава УГКЦ, його освячував, а Соломія мала честь ту подію фотографувати, адже займається фото професійно», – з приємністю додає їмость Світлана.
У плині розмови висловлюю впевненість, що покликання майбутньої їмості, в якій вже тепер перебуває, їхня донька, мабуть, по краплинці всотувала в себе в сім’ї ще з дитинства, адже так?
– О так, – одразу мовить жінка. – Наша Соломія настільки миротворча, добродушна, щира і дуже людяна. Завжди намагається згладити будь-які життєві конфлікти, наприклад, поміж друзями. Присвячує дуже багато часу духовному читанню і молитві. У нас так заведено вдома, що ми молимося за кожного з родини, сім’ї. І діти наші також. Цей духовний зв’язок дуже відчутний.
Сила маминої молитви
– Завжди за своїх дітей я молюся вервичку, – зізнається пані Світлана. – Пригадую, найстарший син Любомир летів до Америки. І я щиро молилася, особливо, коли літак мав іти на посадку. Залишилося три зернятка – і раптом вервичка обірвалася. Мурашки по шкірі: пересторога про можливу небезпеку. Зчепила я ту вервичку і молюся далі. Чекаю на телефонний дзвінок – його немає. І вже десь за півтори години тривожного стану син передзвонив. Виявляється, дуже погано заходив літак, ніяк не міг приземлитися. Потім заблокувалися двері. Але все обійшлося. Мабуть, та пересторога додала мені сил. А ситуація ще раз показала, що тільки з Богом все буде гаразд.
Відтак видобуває зі сховку пам’яті ще один щемливий спомин про найменшого сина. Як він був малим, все прибігав до церкви: лиш прокинеться, і відразу – в шортиках, маєчці – вже біжить до храму. Бо ж тато там служить. Коли Леськівих запитували, чи хлопці підуть по батьковому сліду, вони висловлювали здогадку, що, мабуть, найперше Святослав. Був до цього ще один привід. «Народився він великий, з не розправленими легенями, – в голосі моєї співрозмовниці ще й нині бринять сумовиті нотки. – Мене повідомили, що дитина помирає. Коли я прибігла, він лежав у кувезі, дуже важко дихав і був весь синій. Я вклякла на коліна і просила Господа: «Боже, врятуй життя моїй дитині! Ніколи не перечитиму своєму синові, якщо він схоче бути священником – навіть неодруженим. Збережи йому життя!». І після того Святослав почав одужувати, ми ще лікувалися у Франківську. А коли закінчив школу, повідомив нас з татом, що хоче вчитися на священника, хоч ми ні йому, ні комусь з інших дітей не нав’язували свою думку. І тоді я розповіла синові, що дала таку обітницю Богові. Він ще не одружений, можливо, буде висвячуватись в Америці. Ще думає, який шлях обрати. А Любомир, найстарший, також має дружину Ярославу».
Мистецтво прощати і приймати прощення
Запитую, чи складно бути їмостю? Погодьмося: доводиться постійно, кожної миті свого побутового життя перебувати на виду, під чиїмсь пильним (або ж радше недремним!) оком, іноді й потрапляти в епіцентр чиїхось пересудів. Чи не так?
– Звичайно, складно, – погоджується їмость Світлана. Пригадує, як в час становлення свого священства отець Ігор служив одразу на чотирьох парафіях. А в неї, його дружини з малолітніми дітьми, не залишалося жодного часу на якесь світське життя. Добре, що іноді виручали старші віком парафіянки – бабуся Стася і бабуся Стефа. Тож з вдячністю Богові сприймала щасливі моменти, коли з отцем могли навідати друзів-священників з їхніми родинами. «У нас багато кумів зі священничої спільноти, – розповідає. – Отці навчалися разом і їх висвячували приблизно в один час. Так ми досі й підтримуємо одне одного: чи радість в когось, чи горе. Вже наші батьки відходять у вічність. Ми дійсно тепер як рідні – так подружилися».
Хоча буває по-різному. Якось їмость почула: щось там недобре сказали про отця. Запитала, чи йому боляче. А він відповів: «Я вже пробачив тій людині». «Такі його слова спонукають мене брати приклад і пробачати, навіть якщо тебе хтось образив, – переконана моя співрозмовниця. – А з часом зрозуміла: тому, що говорять люди, взагалі не потрібно надавати значення. Головне – служити Богові і турбуватися про дотримання Господніх заповідей. Особливо в піст. Цей час спонукає кожного зробити добрий вчинок, комусь в чомусь допомогти, але безкорисливо і таємно, щоб ніхто про те не знав. Треба вміти прощати і приймати прощення – це дуже важливо. Бо навіть з психологічної точки зору – ненависть, гнів, злість, агресія знищують людину зсередини. Тоді людина ніколи не буде щаслива, не відчуватиме повноту Божу».
Одне покликання «підживлює» інше
– Нещодавно прочитала дуже повчальні слова, що в цьому житті кожен стоїть в черзі на той світ, – продовжує тему психологиня. – З тієї черги ніхто не може ні вийти, ні стати в кінці, не в силі й зупинити її. Ніхто не знає, скільки людей перед нами і скільки позаду. Тож ми повинні встигнути помітити гарні моменти. Цінуймо час, покажімо світові свої внутрішні дари. Визнаймо цінність іншої людини. Зробімо свій голос чутним для світу. Робімо маленькі речі великими.
Ось тут я й зауважую: «Пані Світлано, здається, Ви мимохіть випередили моє наступне запитання: Ваша фахова праця – педагогині, психолога сприяє реалізації покликання їмості? Переконали, що таки сприяє». І чую у відповідь: «Звичайно, як психолог я проводжу в школі багато діагностики, консультацій, корекційно-розвиткових занять. Та до мене приходить багато людей і не з категорії учнів чи їхніх батьків. Телефонують увечері, щоб просто поговорити, виказати біль, бо знають, що це залишиться між нами, чи просто з наміром порадитись. Є подруга, в якої, як і в кожної людини, траплялися важкі моменти. Вона каже: «Ви така людина, що завжди знаходитесь з потрібними словами в потрібний момент». «А можна стверджувати, що у Вашій особі покликання психолога, так би мовити, «підживлюється» покликанням їмості? І навпаки. Чи так?» – запитую.
– Воно вже настільки переплелося, що, якби було потрібно поставити межу, тієї межі чітко не вийшло б, – відповідає п. Світлана. – Настільки все спільно. Коли живеш разом, то й болі, переживання отця ділиш з собою. – І знову пригадує непрості 90-ті роки, коли між людьми панувала особлива простота і велика, трепетна відповідальність перед Богом.
«Молимось по два-три тижні безперервно»
Світлана Леськів пише вірші, сповнені особливо чуттєвим змістом. Зізнається, ведучий рубрики «Люди справи» на християнському каналі «Радіо Марія» Олександр Скрипченко, де вона вже чотири рази давала інтерв’ю, каже: «Після вашої поезії є зворотний зв’язок – дуже багато людей телефонують, хочуть поговорити».
– У мене є багато віршів духовної тематики – такі близькі у спілкуванні з Богом, – зауважує жінка. – Буває, у важкі часи, як тепер, люди опиняються на роздоріжжі, не знають, що і як. І я написала такий вірш: повір у себе, всміхнися, витри сльозу. Опублікувала в соціальних мережах. Багато жінок писали в коментарях: «Та це ж про мене!». У тій поезії кожен знаходить себе.
– І по два-три тижні безперервно молимося на парафії, – це вже про наближення жаданої Перемоги в ненависній війні з росією. – І вервички люди моляться, і «Апостольство молитви», і «Матері в молитві». Бо це зараз наша найсильніша зброя – молитва, допомога, милостиня. Хлопці з передової просять і кажуть, що молитва їх захищає – відчувають її реально.
Фото з сімейного архіву Леськівих
