Нещодавно ми, журналісти Чортків.City, завітали до села Палашівки, що на Чортківщині, а саме – в гості до Людини з великої літери, жінки надзвичайних щирості й доброти, активної волонтерки, у 2017 році заслужено визнана Чортківщиною «Волонтер року». Її життєве кредо: треба допомогти, жити – значить творити добро! Вона знана не лише в нашому краї, а й далеко за його межами. А хто ще не знає, тож, знайомтесь – Олеся Федорівна МИКИТИН (позивний – «Баба Леся»).
Енергії цієї ваговитих літ жінки – «Баби Лесі» – можна лише позаздрити. Її життєве кредо: треба допомогти, жити – значить творити добро!
Сказати, що «Баба Леся» волонтерить з початку війни (2014 року!), то ні, адже був Майдан, і вже тоді вона почала збирати і відправляти все необхідне майданівцям, була на мітингах, де й закликала людей до активної діяльності у волонтерстві. Відтак, коли на сході України розпочалися бойові дії і наші хлопці пішли на фронт, так би мовити, хто в чому, взялася «Баба Леся» згуртовувати довкола себе небайдужих людей, збирати все необхідне для наших захисників.
– Пішла до собору Петра і Павла (що в Чорткові), – починає розповідати моя візаві, – там якраз розгорталася артіль по виготовленню сухих борщів. Поговорила з отцями Мирославом Думичем, Андрієм Лемчуком і Романом Гарасимівим, дізналася, що потрібно. Так і почала збирати в себе, в своєму селі й довколишніх всю городину: овочі, зелень, та й з фруктів сушеню робили. А від так, познайомилася з тобою (авторкою), ти ж пам’ятаєш (закидає жартома «Баба Леся» – авт.), і закрутилася волонтерська співпраця. Так і донині!
– Жартома між собою Вашу команду благодійників називаємо: батальйон «Баби Лесі». Тож чим займаються батальйонні воїни невидимого фронту?
– Ліпимо вареники, крутимо голубці, випікаємо медівники й різні здоби, в’яжемо шкарпетки, рукавиці. Окрім цього, збираємо кошти на потреби вояків: зараз дуже потрібні хлопцям автівки, теплий одяг та й усякі оптичні прилади для ведення бою.
– Ви заговорили про збір коштів. Чи легко підходити до людей з таким проханням?
– Скажу так: ніколи в житті не думала, що я в такому віці буду ходити «на жебри». Вмирала б, а для себе нічого не попросила б. А заради хлопців йду і прошу! Готова, як кажуть, стукати в усі двері, просити-просити-просити. Всяко буває: і лихим словом скажуть, і глянуть злобно. Та я не звертаю уваги. Бо знаю – нашим захисникам потрібна допомога.
– Як загалом Вам працюється у волонтерській команді?
– Довкола мене є багато добрих людей, які готові «останню сорочку» віддати. Але є і такі, котрі мають що дати і можуть допомогти, та, на жаль… Якось мені сказали: «А я тобі медівники пекти не буду». У відповідь кажу: «Ну а я їх їм?!». Завжди мене підтримують: сільчани й колективи шкіл сіл Палашівка, Полівці, Джурин, Базар, Білобожниця, Буряківка. Всіх і не перечислити – багато. Я їм дуже вдячна. Ну і – команда нашої Благодійної організації «Чортків – Західний ЩИТ». Кожного вельми поважаю: Віталій Гінда (з ним – ще кілька юнаків), Ігор Нагаєвський, Андрій Голодун. Вибачайте, люди добрі, кого не назвала, проте, знайте, всіх і кожного дуже ціную. А коли наштовхуюся на непорозуміння і байдужість, то кажу одне: «Все, що прошу, то прошу для воїнів наших. Дякуйте їм, що ви в теплі й спокої. Дякуйте Богу, що ви не в «шкірі» наших військових».
– За стільки років війни Ви знайомі з багатьма вояками. Мабуть, зовсім випадково познайомилися?
– Здебільшого – так. Але, до прикладу, з «Маріо» знайома з Майдану. Він із моїм сином Володимиром пройшов увесь Майдан, а далі – фронт. До слова, хлопці не називають мене «Баба Леся», а – мама Леся.
– Колись мені закинули: якось грубо – Баба, образливо для жінки.
– Ні краплі образи! Навіть пишаюся, що в мене є позивний «Баба Леся». Що ж тут такого, коли я (сміється), справді, баба! 25 грудня, слава Богу, виповнилося 79 років! А 29 лютого – дев’ять років, як ми волонтеримо.
– На саме католицьке Різдво День народження! То Ви, направду, посланець Божий. У Вас величезний сувій добрих справ. Діти й внуки Ваші теж виховані на грунті: твори добро ближньому.
– У доньки Галі – будинок сімейного типу, дев’ятеро дітей. Старший син на фронті. Всі виховуються, по-перше, з любов’ю до Бога, по-друге, в національно-патріотичному дусі. Так виховував мене батько, так виховую і я.
– 79! Такий вельми поважний вік, а Ви ще бігаєте, як дівчисько. Де сили берете?
– У Бога (і сльози навертаються на очі Олесі Федорівни – авт.). Молюся за всіх захисників наших, за Україну. Дякують за це хлопці, кажуть, що наші молитви їх тримають і дають сили вистояти. (Власне і я не раз у часі важких ситуацій відчула на собі силу молитов «Баби Лесі» – авт.). Думаю і вірю, що Господь мене для чогось зберігав і зберігає. Ось послухай… Ще тоді, в січні-лютому 2014-го, я збиралася в Київ на Майдан. Але того ж дня, коли мала виїжджати, зламала ногу. Лікар, світлої пам’яті Стефан Грицьків, під час огляду сказав мені: «Я добре знаю твою натуру, ти не дивилася б, що там стріляють, а полізла б у саме пекло з думкою: потрібна моя допомога». То правда. Тоді на Майдані вже точилися криваві бої. Отже, Господь таким чином мене спинив, бо тепер моя допомога ще більше потрібна. Але й із загіпсованою ногою я не сиділа склавши руки. Збирала все необхідне майданівцям.
– Не з чуток знаю, що вся, так сказати, лінія фронту знає, хто така «Баба Леся». Що скажете тим людям, які досі стоять осторонь благодійності?
– Завше повторюю: байдужості бути не може! Й ділити на «наші»-«не наші» – не припустимо. То є всі наші! Мусимо допомогти воякам, нужденним людям, які покинули свої домівки. Мусимо підтримати воїнів, аби борше була перемога. Бо не дай, Боже, москаль прийде сюди, нас тут – єдного не буде! Коли той клятий ворог нищить навіть російськомовне населення України, а нас – бандерівців – люто ненавидить… То як?! Чи не час опам’ятатися?!
– На превеликий жаль, ми з Вами частенько чуємо на свою адресу: «Та що вам допомагати, якщо ви їдете не до наших»… Як Вам такий закид?
– Мене це так пече! Дуже боляче таке чути! Я вже сотню разів казала: «Ну як не до наших?! Та ті, хто там, на фронті, то всі наші, бо вони нас захищають! Як можна ділити захисників на наші й не наші?! Пояснюють, що в хлопців з інших областей свої волонтери, то хай вони їм і допомагають… Та є і такі, до яких не доїжджає волонтерська допомога. До прикладу, син однієї переселенки, що тепер проживає в нашому селі, на фронті (ти ж була в нього – до авторки). Після вашого приїзду до нього казав, що дуже задоволений навіть не тим, що ви привезли, а вашою увагою, розмовою з ним і його побратимами. Ще сказав, що до них вперше приїхали волонтери. А призивався він до війська з Харкова. Ось і реальність. Подзвонив нещодавно і сказав, що їх двоє (вояків) мають одну куртку на двох. І як то має бути?! До речі, навіть сама мама того хлопця не вірила, що наші волонтери їдуть безпосередньо на фронт, саме на бойові позиції, а не до штабів, не на склади.
– Олесю Федорівно, знаєте, що наші захисники чи не найбільше потребують спілкування з нами. Та й мені неодноразово, навіть серед ночі, доводилося Вам телефонувати і просити сильної молитви в спасіння хлопців, бо спільна молитва має надвелику силу. В найнебезпечніші хвилини для наших вояків, що б Ви їм сказали?
– Сама молюся до Господа і їм би то радила. Лише Господь врятує нас, віра в Його милість і допомогу має буди твердою. Тож звертаюся до наших хлопчиків і дівчаток – захисників і захисниць України: «Вірте в силу Божу, кожен крок свій робіть з молитвою до Нього, аби Господь тримав вас у руках Своїх».
– З якими думками Ви йдете в новий день?
– Встаю вранці, дякую Богу, що підніс мене з постелі. А далі прошу Всевишнього: «Веди мене туди, де мені треба бути, де я потрібна». Питаю: «До кого я маю йти, кого маю просити про допомогу?» (і знову очі бабуні наповнюються слізьми – авт.). Ось так щодня – з молитвами.
– Хочу дещо розказати: були певні обставини (дуже невтішні), і треба було молитися 40 днів за душу однієї людини, котра пішла на той світ. Так ось: вночі сниться мені «нечистий» (направду!) і не пускає мене на дорогу молитви, каже не сюди-не сюди, а туди (в протилежний бік). І… бере, так ніби, мене за плечі й хоче повернути в інший бік. Але я спротивилася йому і таки пішла дорогою молитви. Прокинулася, бачу: ще уві сні почала хреститися, аби той вступився від мене. Відступився. От яку силу має молитва!
Слово за словом… Кидаю оком по кімнаті: ось у куточку викладені Грамоти Олесі Федорівни. Знаю, що, окрім них, є ще й кілька медалей. – Покажете? – питаю.
Розглядаємо: «Почесний донор», «Волонтер України за покликом душі», «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», «За волонтерську діяльність», «За благодійну діяльність» (з образом Семистрільної Божої Матері).
А відтак ми заглянули в інші кімнати помешкання «Баби Лесі». А там – все закладено благодійною допомогою (і пройти ніде).
– Олесю Федорівно, знаю, що Ви знаходите час і на вишивання рушників – оберегів для захисників наших…
І ось вона залюбки показує вишиття.
Опісля оглядин волонтерського реманенту «Баба Леся» додає риторичне запитання:
– Як думаєте, багато таких, хто захотів би ось так закласти свою хату, що й просунутися нема як?!
Енергії цієї ваговитих літ жінки можна лише позаздрити (звісно ж – по-доброму). Так багато і по телебаченню, і в соцмережах розповідають про діяльність різних людей-волонтерів, а про неї – ні слова. А так хочеться, щоби увесь світ дізнався про цю, направду, легендарну жінку – нашу «Бабу Лесю».
Здоров’я Вам, рідна, міцного, довгих років життя, Господньої ласки і примноження сил для творення добра во славу України!
