12 травня в передобідню пору чортків’яни провели в останню путь воїна Подстрігаєва Миколу, серце якого зупинило свій життєвий ритм, коли військовик приїхав до рідного дому на перепочинок з передової лінії фронту.
Не судилося батькові натішитися ще неповнолітнім синочком Макаром, не судилося перепочити в колі рідних і друзів від пекельності бойових позицій, де лише на короткі миті стихають обстріли рашистських окупантів. Людський організм – не вічний двигун, не невтомний механізм; він не в силі перебороти, витримати перевантажень, ні емоційних, ні фізичних. На жаль… Ось так і життєдайне джерело воїна, батька, чоловіка і брата Подстрігаєва Миколи перестало бити цілющим ключем. І не втамувати біль утрати ніякими словами: «Твій батько – Герой! Він захищав Україну!». Так – Герой! Та не стало його… Залишається лише пам’ять. І якою б вона не була, все ж виринатиме скорботою в спогадах – відійшов у вічність…
У супроводі священнослужителів чин похорону, що розпочався в соборі Св. Рівноапостольного кн. Володимира Великого, провадив благочинний Чортківського району протоієрей Богдан Верхомій.
Схоронили воїна на Алеї Героїв кладовища, що по вул. Ягільницька. Ох, скільки їх – наших захисників загиблих – уже тут спочиває… Слава і вічна пам’ять загиблим Героям!
І знову автоматний потрійний залп на честь мужнього бійця прорізує тишу місця вічного спочинку… І тріпочуть українські знамена в леті вольного вітру…
Клята війна! Ворог неодмінно заплатить за пролиту кров України!
Та знаєте, що найбільш вражає (аж до гніву) в часі похорон? Це людська байдужість чи звикання до чужого болю. Провести в останню путь воїна-захисника, вдячно вклонитися Герою зійшлося так мало людей – рідні, друзі, близькі знайомі…
Вкотре повторю риторичне запитання: чи може біль і горе бути чужим, коли проливається кров на рідній землі за мир і спокій?!
