Ще в дореформенні часи нам кортіло побувати в обласному госпіталі інвалідів та ветеранів війни і реабілітованих, однак десь стримували себе на думці, що це – «не наша територія». Тепер, коли Чортківщина лучить в собі шість колишніх районів Тернопільщини, подібні стереотипи відпали само собою. Тож в один із травневих днів вирушили у сонячні Заліщики. Тим більше, що нас у гості запросив давній приятель газети, багаторічний начальник відділу переливання крові Чортківської райлікарні, а віднедавна очільник вищезазначеного закладу Анатолій Кноль.
Опинившись у південний перлині Тернопілля, одразу відчувається особливий мікроклімат Наддністрянського краю, близький, за свідченням фахівців, до середземноморського. Недарма цю живописну місцину облюбувало шляхетне паньство в часи Другої Речі Посполитої. Із курортним містечком натоді існувало пряме залізничне сполучення з Варшавою. На берегах Дністра, як свідчать ретросвітлини, росли пальми і катальпи. Тож і по Другій світовій так звані визволителі, не довго думаючи, вирішили відкрити на базі польських пансіонатів оздоровчі санаторії. У такий спосіб воєнний госпіталь було перепрофільовано у госпіталь ветеранів війни, який, згодом переїхавши в іншу будівлю і неодноразово змінюючи назви, існує до наших днів.
Анатолій Георгійович зустрів нас при вході в триповерхове приміщення, провівши своєрідну екскурсію всіма відділеннями закладу.
Сама будівля складається з кількох корпусів – колишнього терапевтичного відділення місцевої лікарні і пізніших прибудов. Помітно, що воно подекуди потребує чимало капіталовкладень, зрештою, як і переважна більшість лікувальних закладів країни. Сьогодні тут можна зустріти як деякі пережитки радянщини, так і сучасні віяння з добротними євроремонтами, новітньою медапаратурою тощо.
Очільник закладу каже, що намагається створити для своїх підопічних відповідний комфорт і затишок, аби вони почували себе як вдома. Неодноразово влаштовував концерти для хворих у просторій актовій залі: приїжджав народний хоровий колектив «Червона калина» з Чернівців, народний аматорський хор Чортківської райлікарні та ін.
Поруч у вестибюлі міститься молитовна кімната. На всю фронтальну стіну – позолочений іконостас: подарунок місцевого священника Івана Сендзюка.
Проте нас більше цікавила практична сторона справи. Разом з головлікарем обійшовши чи не всі лікарняні кабінети і палати, ми мали нагоду побачити умови, в яких перебувають і лікуються хворі, заодно й познайомилися з цікавими людьми.
У фізіотерапевтичному кабінеті зустріли в якості пацієнта 53-річного Ярослава Горожанського з Гусятина. У 2015-2016 рр. чоловік брав участь в АТО, де серйозно підірвав здоров’я. Щороку або й двічі на рік тут підліковується. Медсестра Уляна Сірко саме проводила йому призначений лікарем ендомед, який, завважив А.Кноль, не зустрінеш в інших медичних закладах області. Цей апарат знеболює і покращує кровообіг у ділянці, що турбує хворого, і той швидко йде на поправку.
Досвідчений медик Ольга Киян працює в госпіталі з 1996-го. Жінка проводить електрокардіоскопію і допомагає лікарю ультразвукової та функціональної діагностики Наталії Сінкевич. Апарат ЕКГ напряму зв’язаний з комп’ютером і лікуючий лікар може переглянути результати аналізів хворого за допомогою електронної системи через Інтернет.
78-річного Степана Михайлишина з Лисівців, що саме був на прийомі, турбує нервова система і радикуліт. Слід завважити, каже Анатолій Кноль, що у госпіталі підліковуються не лише учасники війни та прирівняні до них («афганці», чорнобильці і т. ін.), а й звичайні хворі. Між медичним закладом та НСЗУ укладено договір на лікування пацієнтів за скеруванням сімейного лікаря. Тобто сюди може потрапити будь-який хворий. Приміром, застали ми тут і 50-річного чортків’янина, що проходить реабілітацію після перенесеного минулоріч інсульту.
Піднімаючись на другий поверх, зустріли молоду жінку з патріотичним татуюванням на шиї у вигляді тризуба, що допомагала чоловікові у військовій формі долати сходини. «Дозволив, – розповідає Анатолій Георгійович, – перебувати разом з хворим дружині з дитиною. І це не в останню чергу посприяло військовому стати на ноги: він не волів, аби донька бачила, як пересуватиметься на візочку. Прописав йому поступові фізичні навантаження, заняття в кабінеті ЛФК, у палаті поставили велотренажер. І справа пішла на покращення».
Про 44-річного Андрія Ісакова з Херсона можна написати окрему публікацію. Війна застала його в Польщі і першого дня колишній «атошник», ні хвилі не роздумуючи, виїхав в Україну боронити рідний край. Додому не доїхав. Дружина з дітьми виїжджала вже з окупованого міста. У тому хаосі перших днів війни спершу дістався Києва, де у складі добровольчого корпусу Дмитра Корчинського (до регулярних військ без українського паспорта не взяли) обороняв Бориспіль, згодом звільняв Київщину. Отримавши новий внутрішньоукраїнський документ, повернувся у лави ЗСУ. Розвідка. Звільняв Харківщину. З-під Ізюма їхній підрозділ перекинули в район Соледара – Бахмута. Коли повертався з похорону кращого друга, зворотною дорогою завантажився боєприпасами. На слизькій дорозі автівка перекинулася, внаслідок чого отримав важку травму ноги. Від 22 січня – по лікарнях, з Тернополя потрапив у Заліщики. Тепер фактично заново вчиться ходити: не працює стопа, нога в коліні не згинається.
Як герой нашої оповіді, так і його дружина зізнаються, що і госпіталь, і місто їм подобаються. Одна панорама Заліщиків чого варта! Привітний персонал, чудова кухня, спортзал. П’ятирічна донька відвідує місцевий садочок. Тут, кажуть, якось добре спиться…
«Кухонний гарнітур не спроста стоїть у коридорі, – звертає нашу увагу директор закладу. – Хворий на візочку має навчитися самостійно дістати столові прибори, виконувати деяку іншу домашню роботу. Чи фортепіано: воно слугує для розробки дрібної моторики пальців».
Поверхом вище у неврологічному відділенні лежать хлопці, що воювали. В одній з палат зустріли чортків’янина, родом з Мухавки. Погодився назвати лише свій позивний – «Шах». Кремезний такий 53-річний дядько. Воно й зрозуміло – служив у спецназі ще за союзних часів. На війні з другого дня, пішов добровольцем. Під Авдіївкою нині воює і його молодший син. Рік тому чоловік отримав травму плеча і хребта – вдарила колода при спорудженні бліндажа. Направили на операцію в Чернівецький госпіталь, але тамтешні лікарі сказали, що вона нічого не дасть, все одно треба буде плече розробляти спортивними вправами. Так опинився в Заліщиках. Умови, каже, нормальні, годують ідеально, спокійні лікарі. Є все необхідне, лише кропиву самому доводиться шукати – за рекомендацією місцевих лікарів нею лікується. (Не однією кропивою, є лікарі, які приписують лікування голковколюванням і навіть бджолами!) Днями уже мав виписуватися і одразу на фронт.
Поруч в окремій палаті лежить капелан – отець Михайло Кільчицький. Справжній «рекордсмен», адже, з його слів, він тут – 21-й раз! Підтримує постійно здоров’я – цукровий діабет, артроз дошкуляє.
Прекрасний, каже, госпіталь, колектив хороший, відношення лікарів до хворих. Відколи прийшов Анатолій Георгійович, все змінюється буквально на очах. Капеланом – з 5 вересня 2015-го року, наразі перебуває в резерві. У неділю і релігійні свята служить в лікарні. Продовжує, мовляв, тут свою роботу, бо найголовніше для капелана – підтримати хлопців, вивести їх зі стану війни. До сьогодні спілкується зі своїми побратимами з 92-ї ДШБ, які часто телефонують, просять про молитву.
Не лише духовність, а й психологічна реабілітація в госпіталі на належному рівні. Причому не тільки з військовими, а й їхніми родичами. Приміром, в часі нашого візиту лікар-психолог Тетяна Казак приймала жіночку пенсійного віку. Обидва її сини на війні. Молодший ще у 2015-му пішов добровольцем в АТО, підірвався на розтяжці, отримав контузію. Незважаючи на третю групу інвалідності, з початком широкомасштабного вторгнення знову вирушив на фронт. Два місяці тому й старшого сина призвали. Звісно, уже немолода матір відчуває потребу в розраді і заспокійливому слові…
В ході нашого знайомства із закладом, час від часу відлучаючись у справах, лікар ділився з нами планами на майбутнє:
– Терапевтичний корпус повністю плануємо переробити під реабілітаційний центр. Тут потрібно практично все повністю замінити, встановити широкі двері, певним вимогам мають відповідати туалет, ванна. У намірах створення нової реабілітаційної зали. Друзі з-за океану вислали потрібні тренажери, зараз саме в дорозі. Хочемо облаштувати літню тренажерну зону і на прилеглій території, щоб людина на візочку могла під’їхати під бруси, перекладину тощо.
Ми не є класичною лікарнею, нахил більше робимо на реабілітацію, хоча триває і лікувальний процес, маємо свою поліклініку, реанімацію. Здебільшого до нас звертаються хворі після гострих травм, патологій, щоб ми далі доводили справу до кінця.
Госпіталь розрахований на 120 ліжок, 80 осіб працюючого персоналу. Наразі місця заповнені наполовину, саме триває виписка і з понеділка очікується 40-50 нових хворих.
У госпіталі функціонує три відділення: терапевтичне, кардіологічне і неврологічне. На базі терапевтичного діють реабілітаційний та паліативний відділи.
Не втримались, аби не поцікавитись, як зорі на небі зійшлися так, що будучи не один десяток років начальником станції переливання крові, наш візаві з «насидженого місця» у Чорткові перебрався до Заліщиків?
Каже, що часто бував у госпіталі як волонтер (його волонтерське минуле стало в нагоді на новій посаді), бачив реальний стан речей. Коли отримав пропозицію стати керівником, спершу її відхилив. І лише коли попередній очільник написав заяву на звільнення у зв’язку з виходом на заслужений відпочинок, погодився очолити заклад.
Вивчивши більше ситуацію зсередини, взявся за кардинальні зміни у лікувальному закладі. З його слів, своїм головним завданням як керівник вбачає насамперед у зміні підходів до пацієнта.
Щодо наявної матеріально-технічної бази, передусім потрібно розпочинати з перекриття даху, заміни інженерних мереж. Друзі-волонтери презентували мікроавтобуса, щоб довозити хворих. З Одеси передали 120 комплектів постільної білизни, ковдри, частиною нових постільних приналежностей поділилися бережанці. Колеги з університету Каразіна допомогли з формою для медперсоналу. Тепер кожен працюючий має у розпорядженні три комплекти одягу на зміну. Компанія «Белста» з Білгорода-Дністровського спонсорувала тапочки як для персоналу, так і пацієнтів. За свої кошти оновили посуд, щоб хворі не відчували «казенщини». Оновили ліжка, з Америки передали чимало комплектів тумбочок-холодильників. Продуктами харчування та іншими необхідними речами багато допомагають волонтери з Чорткова, Тернополя, Бучацької єпархії УГКЦ, закордонна діаспора тощо.
Тумбочка-холодильник, передана волонтерами зі США
– Все це добре, проте чим «берете» своїх пацієнтів, у чому полягає унікальність закладу? – запитуємо наостанок.
«Домашнім затишком і поєднанням стандартних і нестандартних методів лікування, – отримали відповідь. – Лазер, електронейроміограф – те, чого ні в кого немає, принаймні в нашій області, різні фізпроцедури, фіточай, ароматерапія, масажі і т. ін. Плюс до цього особливий мікроклімат Дністровського каньйону. З усіх боків Заліщики оточує річка: хочеш – лови рибу, купайся, прогулюйся парками, милуйся краєвидами. Скажімо, психолог виїжджає на екскурсію містом з групою хворих. Паралельно спостерігає за кожним пацієнтом, з чого вимальовується певний образ, яке надалі призначити лікування, аби надати йому якісну допомогу. Дуже важливо, щоб хворий отримав довіру до лікаря, аби він йому «відкрився». Від цього не в останній мірі залежить успіх лікування…
Зрештою, про унікальність методики нашого лікування є маса відеороликів в Інтернеті. Наведу лише кілька прикладів.
Хвора жінка два роки пролежала вдома після інсульту, не могла підвестися з ліжка. Ми поставили її на ноги, навчили ходити. Переселенець внаслідок інсульту втратив мову. З нашими фахівцями почав знову говорити. Нині син забрав його до Німеччини, але восени повернеться до нас на повторний курс. Або вищезгаданий воїн Андрій з Херсонщини: включилася домінанта, що з ним перебуватиме його сім’я, чого він дуже хотів. Бачачи поруч дитину і дружину, чоловік взяв себе в руки і це допомогло йому стати на ноги. Подібних прикладів можна навести безліч…
Найприкріше у даній ситуації те, що про нас, як би це дивно не звучало, в Україні мало знають, – підсумовує нашу бесіду Анатолій Георгійович. – А шкода, багатьом, як-то кажуть, «списаним» хворим вдалося б зарадити…».
