Півтора року триває активна фаза російсько-української війни. Насправді, як відомо з історії, анексія і поневолення України з боку агресивного північного сусіда в тій чи іншій формі триває понад три з половиною століття. Сьогодні увесь народ піднявся на смертельну боротьбу за своє існування з одвічним ворогом. Але були часи, коли таких сміливців, котрі наважилися виступити проти системи, знаходились одиниці. Їх пізніше назвуть дисидентами, шестидесятниками. Саме вони в часи тотальної русифікації, коли, здавалося, всьому українському прийшов кінець, ціною власного здоров’я, а нерідко й життя змогли втримати в руках синьо-жовтий національний стяг і стали в авангарді тих, хто у далекому 1991 році був біля витоків проголошення Незалежності України. Одним із них є політв’язень радянських таборів, поет, письменник, музикант, політичний і громадський діяч, лауреат премії імені В.Стуса Микола ГОРБАЛЬ. Сьогодні на схилі літ він проживає у селі Летяче, що на Чортківщині, тож одного зі серпневих спекотних днів ми завітали до нього в гості.
Насправді це невеличке село над Дністром стало для нього рідним волею трагічної долі. У 1945 р. за злочинною змовою урядів СРСР і комуністичної Польщі п’ятирічного Миколу разом з родиною – батьком, матір’ю, братом і двома сестрами в числі тисяч українських родин депортували з прабатьківських земель Лемківщини на Велику Україну. Спершу Горбалі опинились на Харківщині, хоча батько – сільський інтелігент, маючи за плечима дяківський інститут у Перемишлі (на тоді це місто було куди більш українським, аніж ополячений Львів), всіляко противився цьому: «Люди, зупиняймося тут, он порожні хати стоять!» (з Галичини виселяли поляків до Польщі – Авт.). Та серед односельців панували сильні москвофільські настрої: «Їдемо до росії – ми руські», й набитий людьми і худобою ешелон рухався далі на схід.
Побачивши гіркі реалії «комуністичного раю» на зруйнованій війною Слобожанщині, лемки, запрігши коней, рушили в зворотну дорогу, однак через кордон їх не пропустили. Більшість Горбалів так і осіла на Самбірщині. Миколині батьки, не маючи ні коней, ні грошей, змогли тільки у 1947 році дістатися у село Летяче на Заліщанщині. Тут, у залишеній поляками стайні, облаштували собі одну кімнатку.
Зараз ця оселя в центрі села, завдячуючи зусиллям Миколи Горбаля, – не до впізнання, помітно вирізняючись серед інших сучасним ремонтом і доглянутою територією. Праворуч на глухій стіні сусідської будівлі кидаються ввічі якісь чудернацькі малюнки. Ми й не сподівалися, що саме це стане темою для зачину більш як двогодинної бесіди з людиною-легендою національно-визвольного Руху Опору другої половини ХХ століття.
«Галерея Богдана» – читаємо вирізьблений на дереві надпис при вході. «Якийсь дивний чоловік. По ньому лазять кури, а він не звертає на те жодної уваги, щось малюючи собі на клаптику паперу… Іноді годинами ходить навколо дерева, наспівує оксамитовим баритоном незрозумілі слова невідомою мовою…», – так Микола Горбаль змальовує нам в уяві свого старшого на три роки брата Богдана (помер 1998 р.). Хлопець народився із синдромом Дауна, майже не говорив, був зовсім неписьменним. Однак якась дивна енергія у ньому була присутня. Своє світосприйняття він викладав через малюнки наслиненим олівцем. (Вбачаєте аналогію з геніальним художником-примітивістом українського походження Никифором Дровняком, до слова, також уродженцем Лемківщини? – Авт.).
– Цим малюнкам, – каже, – спершу ніхто не надав серйозного значення. Мати ними розпалювала в печі. Коли ще туалетного паперу не було, іноді на цвяшку серед старих газет і Богданові твори траплялися. Шкода, адже там були дивні речі…
– Пригадую свій перший день у таборі в Мордовії, – продовжує розповідь літній чоловік. – Червень 1971 р. З гучномовця лунає бравурна музика. Скрізь пишно-зелено – квіти на клумбах цвітуть, голуби літають… Аж тут з промзони повертаються колони ув’язнених. Я жахнувся! Сірі пострижені вихудалі чоловічки (як пізніше виявилось, більше половини в’язнів становили українці ще зі збройного опору 40-50-х рр.). Конвоїри з автоматами наперекіс, собаки на прив’язі… Якась містика! Десь таке я уже бачив… Так Богдан цю картину вже змалював!.. Потім писав матері з табору – не викидайте ті малюнки. На сьогоднішній день вдалося зберегти близько двох тисяч його творів.
Вперше виставку братових малюнків влаштував на своїй квартирі в Києві, коли вже був у парламенті. Прийшли подивитися В’ячеслав Чорновіл, Тарас Кияк та інші. Згодом в якомусь популярному журналі з’явилася публікація «Феномен Богдана Горбаля». Потім було ще кілька виставок в Києві, тричі за океаном – у Клівленді, Філадельфії та Нью-Йорку, які отримали широкий розголос… Багато авторитетних українських художників вважають, що його малюнки – справді шедевр. На видному місці музею поміщені окремі відгуки про Богданову творчість.
У світовій культурі це явище називають – Art brute («грубе мистецтво»). Існують музеї людей не від світу цього. В Україні – це перший такий музей…
Крутими східцями піднімаємось на другий поверх галереї, на стінах якої розміщені репродукції окремих малюнків Богдана Горбаля. На одному з них – якась глуха перешкода і люди перед нею. «Цю роботу я називаю «Перед стіною», – веде екскурсію господар садиби. – На іншому – серп і молот, ще далі якась невідома техніка. Не знаю, що Богдан мав на увазі, як і на більшості його малюнків», – коментує братове мистецтво пан Микола…
Одну з мансардних кімнат галереї М.Горбаль присвятив дисидентському рухові. Тут ми дещо змінили тему нашої розмови.
– За що ж Вас, тридцятирічного молодого вчителя, система запроторила за грати? – запитуємо у сивочолого, не по роках жвавого чоловіка.
– Після закінчення Чортківського музично-педагогічного училища працював вчителем музики у Борщеві, – поринув у спогади Микола Андрійович. – У місцевому сільськогосподарському технікумі вирішили відкрити предмет естетики, однак нікому було його викладати, ще не написали навіть програм. Попросили мене. Тоді я був в епіцентрі всіх культурно-масових подій району, мій дитячий ансамбль виступав на телебаченні. До речі, у його репертуарі не було жодної совєцької чи російської пісні, багато творів довелося писати самому. Тому здогадувався, що КДБ могло за мною слідкувати, але не думав, що настільки. Знав напам’ять вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Холодного. І я оце все студентам читаю:
Сьогодні у церкві коні
Ночують і воду п’ють.
Сьогодні новим іконам
Прочани поклони б’ють.
Сьогодні волає рація
Про мера шлункові болі.
Сьогодні конає нація –
А світ очманів на футболі…
Якось підходить до мене директор технікуму з проханням дати відкритий урок для викладачів естетики області. Як слід підготувався, натхненно розповідаю, що ми є окрема нація, народ з потужною самобутньою культурою. Але що з нами зробили?! Я ж не знав, що переді мною сидять за партами ніякі не викладачі, а співробітники КДБ! Через кілька днів викликають до Тернополя на якийсь семінар. Саме повернув до музучилища, як раптом якісь дужі чоловіки схопили мене під руки і закинули в авто. Так появився вдома аж через сім літ…
Провели обшуки. Серед іншого знайшли рукописну поему «Дума». Коли вже Україна стала вільною, повернули вилучені документи. (Показує під склом два товсті зошити зі своєю «Думою», табірні листівки, написані ручкою твори на цигарковому папері – Авт.). Поема «Дума» – це туга за вільним краєм, що Україна є колонією, а українці – поневолена нація. Що брудну комуністичну пропаганду вже несила терпіти. Це той юначий максималізм, коли в одному творі хочеш викласти все, що у тебе на душі. Вона не складає якоїсь художньої цінності, тому жодного разу не видавалася. Однак цього виявилося досить для п’яти років ув’язнення і двох – заслання.
Наступний термін Микола Горбаль отримав за сфабрикованими безглуздими звинуваченнями нібито у намірі когось там згвалтувати. За цією ж статтею, до речі, тоді посадили й В’ячеслава Чорновола. Василя Овсієнка запроторили за грати за буцімто відірваний міліціонеру ґудзик. Надію Світличну – лишень за те, що доводилась рідною сестрою відомому дисиденту Івану Світличному. Для системи не становило проблеми сфабрикувати будь-яке звинувачення. І усім, хто звільнився з політичних таборів і не розкаявся, продовжуючи свою правозахисну діяльність, для дискредитації цього руху КДБ фабрикувало кримінальні статті.
Другий термін «плавно перейшов» у третій. За день до звільнення по табірному селектору оголосили, щоб з речами готувався до етапу. «Якого етапу? Мене ж завтра звільняють!» – не стримував люті Микола. Вже у слідчому ізоляторі міста Миколаєва до камери завітав особисто прокурор області, зачитавши обвинувачення за статтею 187 кримінального кодексу (наклеп на радянську дійсність). Мовляв, як таке може бути – ти сидиш в ув’язненні, а за кордоном виходять твої книги. Тоді з табору багато чого вдавалося передати на волю.
Додали ще пару літ. Загалом мав відсидіти двадцять три роки, а «завдяки» Горбачову – «лише» шістнадцять з гаком. Настала ера перебудови. На одній із зустрічей у Рейк’явіку Рейган дорікнув радянському лідеру, мовляв, у вас, кажете, гласність, перебудова, а люди сидять за вільнодумство. Той став заперечувати. Тоді американський президент почав перелічувати всіх поіменно. Так М.Горбаль нарешті опинився на волі. Було це 23 серпня 1988 р. (сьогодні виповнюється сумна ювілейна дата – 35 літ з дня звільнення – Авт.)…
Звісно, кортіло дізнатись, звідкіля це могло взятися в душі молодого хлопця в той час, коли 99,9 відсотка його ровесників будували «щасливу радянську дійсність», завдяки комсомолу робили стрімку успішну кар’єру і т. ін.
– По-перше, у мене завжди було скептичне сприйняття комуністичної системи, яке очевидно передалося від батька, – пояснює пан Микола. – По-друге, це були шестидесяті роки хрущовської відлиги, розвінчування культу особи Сталіна і т. ін. У суспільстві поширювалися речі, які тоді називали «самвидавом». Дещо доходило й до мене. Багато слухав радіо. Якось вдалося придбати ризьку «Спідолу», яка чудово ловила тринадцяту хвилю, по якій транслювалися передачі із Заходу…
Звичайно, світогляд молодого чоловіка суттєво розширився уже будучи в таборах, де він познайомився з багатьма тогочасними в’язнями сумління. Одну зі своїх чисельних книг спогадів він присвятив родині Світличних.
«Коли нації стає важко, Бог посилає їй потрібних людей» – відома фраза, яка, як виявилось, належить авторству Миколи Горбаля і яку він повторив в часі бесіди нам, журналістам. Як у середині ХІХ століття Господь послав Україні Шевченка, так у другій половині ХХ ст. – Івана Світличного, сина колгоспників з Луганщини, якого КДБ називало «отцом украинского буржуазного национализма». Саме в його столичній однокімнатній квартирі сформувалося незвичайне унікальне явище в українському національно-визвольному русі, яке згодом назвуть «шестидесятництво». Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Лесь Танюк... Цілковито зрусифікована Алла Горська, потрапивши в орбіту І.Світличного, геть загорілася Україною. Кадебістам не залишалося нічого іншого, як убити її. Художниця Людмила Семикіна після зустрічі зі Світличним пізніше розповідала, як їй хотілося витрясти всіх українок із куфайок і вбрати у княжий одяг. Згодом вона стала відомим українським модельєром.
«Потрапивши в орбіту Івана Світличного, для мене все стало зрозуміло», – каже М.Горбаль.
– А сьогодні такі люди є? – не втримуємось, аби почути авторитетну думку.
– Днями мені надіслали на електронну пошту публікацію молодої військової Марії Берлінської, котру розглядають як одного з претендентів на пост міністра оборони. Вона викладає такі глибокі речі, оперує такими матеріалами… Або цей хлопець з Житомирщини (Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний – уточнення авт.)… Боже, які люди! Якби не війна, про них ніхто б і не знав. Недарма кажуть: важкі часи породжують сильних людей. На моє глибоке переконання, на Україну Небесним Отцем покладена якась велика планетарна місія…
Однак повернімося до спогадів нашого співбесідника. Ще «мотаючи» після першого ув’язнення додаткову міру покарання – заслання, там, у Сибіру, почув по радіо (на засланні уже можна було мати приймач) про створення Української Гельсінської групи. Микола Горбаль твердо вирішив, що його місце – серед цих сміливців. Щойно вийшовши на волю, він вступає в ряди УГГ. До речі, вступає тоді, коли лідери цього об’єднання були арештовані. Уже після остаточного звільнення у 1988-му, коли УГГ перетворилася в Українську Гельсінську спілку, його обирають її секретарем. Невдовзі, на першому установчому з’їзді УГС переростає в потужну політичну силу – Українську Республіканську партію. Завдяки авторитету УГС у суспільстві Горбаль перемагає дев’ятьох опонентів на перших демократичних виборах до Київської міської ради. Згодом, у 1994 році, він обирається до парламенту. Також очолює Лемківське Товариство у Києві. Багато публікується в Україні і за кордоном, з-під його пера виходять книги спогадів…
А що нині? Розбудова садиби-музею Богдана Горбаля у рідному селі, куди неодмінно приїздив щоліта зі столиці. (В його оформленні велику допомогу надав чортківський художник Степан Шевчук, до речі, теж уродженець с. Летяче – Авт.). Чотири роки тривало будівництво на фундаменті колишньої польської стайні. У 2012 році відбулося його освячення. «Я знав, що твори мого брата матимуть художню цінність у світі, тож потрібно було десь їх зберігати», – мовить Микола Горбаль.
Крім цього, тут міститься унікальна бібліотека – повне зібрання творів Левка Лук’яненка, Руху Опору в Україні, архів відомого дисидента Валерія Марченка (М.Горбаль був одружений з його рідною тіткою), який вдалося вивезти з оточеного російськими військами Києва синові Андрію. Для науковців-істориків – непочатий край роботи…
З початком широкомасштабної російсько-української війни Микола Горбаль разом з хворою дружиною постійно мешкають в Летячому. Уже сьомий рік він опікується ще одним своїм дітищем – фактично виключно власним коштом реставрує занедбаний римсько-католицький костел при в’їзді до села. Роботи вже на завершенні. На свято Івана Хрестителя мало бути його освячення, однак виникли певні проблеми з документацією. Єпископським декретом будівлю передано греко-католицькій громаді, але за задумом фундатора це буде екуменічний храм, тобто доступний для відправлення різним конфесіям. Носитиме святиня ім’я Івана-Павла ІІ. В ошатному храмі на видному місці висить банер, на якому стоять обійнявшись жовнір польський і воїн український. «За понад чотирьохсотлітню історію сьогодні, мабуть, українсько-польські відносини переживають найкращі часи, тож потрібно це було якось відобразити», – каже Микола Горбаль.
Звичайно, почуте з уст цієї легендарної особистості не вистачить, аби викласти в одній публікації. «Відповіді на усі запитання, що вас цікавлять, ви отримаєте, прочитавши мої книги», – мовив на прощання М.Горбаль, подарувавши на згадку про наш візит власну трилогію: «Презентація життя», «Повернення» і «Повість про три дороги».
Даною публікацією напередодні чергової дати з часу проголошення Незалежності України ми мали на меті пригадати про одного з небагатьох ще нині сущих сучасників, хто наближав цей омріяний день своєю боротьбою. Тим більше, що ця скромна людина живе поруч з нами. На прикладі біографії героя нашої оповіді ми бачимо, що вона нам далася нелегкою ціною, як дехто вважає. А зберегти її, як виявилось, куди важче…
