Згустились хмари над Чортківським краєм, почорніло небо… Не встигають висихати сльози, не втамовується біль… Що не день траурним крилом летять трагічні звістки про загибелі наших краян – воїнів-захисників України. Шостого травня схоронили Солтана Володимира, десятого травня провели в останню путь Ружила Івана…
І ось 11-го травня знову ридає, захлинаючись сльозами, Чортківщина: відразу двох синів своїх Білика Антона та Войчишина Віктора, двох соколів – Героїв – навколішки, додолу схиливши голови у важкій журбі, зустріли краяни.
Загинули… Як страшно думати, не те, щоб і вимовити це слово…
Білик Антон зі села Пастуше Чортківської громади. На військову службу вступив 27 липня 2023 року. Він був молодшим сержантом, служив командиром піхотного відділення. Та п’ятого травня відбувся його останній бій, обірвалося молоде життя поблизу населеного пункту Роботине Запорізької області. Антону назавжди – 25.
Войчишин Віктор (1989 р. н.) житель села Білобожниця. Солдат, старший стрілець-оператор мотопіхотного відділення. Виконував бойове завдання, боронячи Україну від ненажерливого орка-ворога, поблизу населеного пункту Роздолівка, що на Донеччині. 30 квітня на 35-у році спинився життєвий лік воїна Віктора.
На подвір’ї собору верховних апостолів Петра і Павла священнослужителі відправили поминальну панахиду.
«Передостання зупинка перед родинними помешканнями наших воїнів-захисників Антона та Віктора – біля катедрального собору, – мовляв отець Володимир Заболотний. – Відтак, останній шлях їхній проляже до вітцівських обійсть – у села Пастуше та Білобожницю… Вчорашнього дня ми оголосили історію діяння апостолів Петра й Івана. Апостоли, ідучи до храму на поклоніння, зобачили нещасного бідного каліку, який очікував милостині. Той втішився, що до нього підійшли люди, розумів, що зараз щось отримає від них. Але почув слова апостола Петра: «Я не маю ні золота, ні срібла. Я нічого не можу тобі дати. Але я маю щось більше: маю благословення Господа нашого Ісуса Христа. Тож прошу в Його ім’я, щоб ти був здоровим, щоб ти встав». Простягнув Петро свою руку чоловікові. І той відчув, як його тіло почало наповнюватися здоров’ям. Чоловік встав – це найбільша ласка для нього, про яку він уже навіть не мріяв. Та збулася мрія немічного – він став здоровим…
Серед усіх народів світу Україна – скалічена, обпалена, побита. Вона також чекає допомоги. Чекає, щоби хтось дав золото, срібло… І хтось таки дає ті великі кошти, аби ми могли протистояти тому лютому загарбнику, тому нелюду. Окрім того, в допомогу до України підходять українські хлопці. У визначений час до неї підійшли Віктор і Антон. Вони бачили біль України, її страждання, її неміч. І кожен із них подумки собі сказав: «Дорога моя, Україно, я не можу тобі дати ні золота, ні срібла. Але я маю любов, цінності християнські й людські; а зрештою, я маю життя, яке дарував мені Господь. Він мені дав життя в Україні – це велика ласка тут бути. То хто, якщо не я, буде сповняти ту заповідь Божу: любити батька, матір свою, рідний край, Україну?!».
І вони дарували свою любов. Але прийшов час, коли треба було виконувати свій обов’язок – захист Батьківщини. Бо, коли йде війна, то хтось повинен рідну землю захищати. Та війна йде не лише там, де точаться запеклі бої, а – по всій Україні. Просто наша Батьківщина поділена на два фронти: власне фронт і тил. І коли наші хлопці воюють там, на бойових рубежах, віддаючи своє життя, то ми тут повинні робити хоч щось, аби їм на фронті було якомога легше. І щоби в них було стійке розуміння – за що вони воюють. Їхній обов’язок – захищати, а не вмирати, бо вмирати – це вже є жертвою. І ми дякуємо уклінно всім нашим захисникам. А їх вже так багато полягло… Їх так багато вже є в Господньому раю. Боже, благослови, щоби тої жертви стало як можна менше. А перемога неодмінно буде! Бо зло ніколи не перемагає! Жодна держава у світі не має стільки пролитої крові, як Україна! Ось і ще на двох захисників стало менше… Дякуємо вам, Герої, за ратний подвиг».
Небо посмурніло, здавалось, ось-ось заплаче дощем… Та крізь густі хмари ледь-ледь пробивалося сонце, визираючи ніжними золотавими промінчиками – то усмішки наших уже янголів Антона та Віктора. Нехай усемилостивий Господь, що є єдиним Дателем життя, прийме у Свої вітцівські обійми душі невинно убієнних воїнів-захисників наших, а нам усім зішле Своє небесне благословення.
Доземний уклін вам, Герої, та вічна пам'ять!
Роз’їхалися траурні кортежі з тілами побратимів «на щиті» урізнобіч. Кожен відправився до рідних домівок загиблих воїнів, де вони – наші Герої – спочиватимуть вічним сном…
Чин похорону Білика Антона – 12 травня о 14-й годині в селі Пастуше, о тій же годині розпочнеться чин похорону Войчишина Віктора в Білобожниці.
Пам’ятаймо, якою надто дорогою ціною здобувається Перемога!
