15-го серпня спілкувалася з Біликом Олегом, раділа такому знайомству. До Дня Незалежності України у 34 номері нашої районної газети «Голос народу» (від 21 серпня 2024 року) побачила світ публікація – інтерв’ю з Олегом, а 23-го серпня, як обухом по голові, приголомшила страшна звістка: воїн Білик Олег раптово помер… Вічна пам'ять Герою!
Із плином днів все ж хочеться поділитися з вами, шановні читачі, розповіддю про незламного духом захисника України.
«Ми таємно кладем за Країну життя, не вагаючись… Ворога знищено, як був наказ, сонце сідає, ніч наступає, домів повертається спецназ»… Саме так говорять про тих, у кого «закодовані імена, і обличчя ховає «тінь», хто мовчки, без усякого розголосу виконує бойові завдання, знищуючи зайду-ворога.
Власне серед таких захисників був (як важко про це писати в минулому часі) й мій візаві, один із них – бійців 95-ї окремої десантно-штурмової бригади (ОДШБр).
Забігаючи наперед, скажу: я дуже пишаюся тим, що мені випала нагода познайомитися, направду і без перебільшення, з легендарною особистістю, Воїном з великої літери, Героєм сучасності, в якого не на словах: Україна – понад усе!
Отож, знайомтесь і ви, шановні читачі, – Олег Білик, десантник, штурмовик, кавалер орденів: Нагрудний знак «Знак пошани» (від Міністра оборони України) та Почесний нагрудний знак «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України.
Перед нашим спілкуванням Олег відразу ж попросив: «Будь ласка, без пафосу про мене, скромно, бо я – такий, як і всі, хто зі зброєю в руках захищає Україну»…
Олег – уродженець села Шманьківчики, але вже довший час – чортків’янин. Працював у ДСО (Державна служба охорони при МВС України) при Чортківському райвідділі (тепер) поліції, починаючи з 90-х років і до 2006-го року. А далі, як розповідає, «довгий рубель» – криза погнала за кордон на заробітки.
– Пригадуєте, – розпочинає Олег, – один «дядько» сказав, що війна (повномасштабне вторгнення) протягнеться не довше 2-3-х тижнів?.. І нас звідти (з-за кордону) таких альтруїстів багато повернулося в Україну, аби стати на захист Батьківщини. Та з часом – хто знову втік за кордон, а хто, такі як я, – і далі на фронті.
Тож у грудні 2021-го року ми повернулися в Україну, бо вже знали (по своїм каналах), що насувається зловіще. Я чітко й однозначно знав, що піду воювати, бо ж не перший рік на фронті. Пішов добровольцем. Спочатку – в особовий склад нашої військової частини, потім – «учебка» (навчальний центр), полігон, відтак – вперед на фронт. 95-та десантно-штурмова бригада, позивний «Дєд». А позивний отримав, коли мої хлопці дізналися, що в мене народився внучок, та й сам я вже не юного віку – 54!
– Часто слухаю звітність Президента про досягнення наших бійців на фронті, та, на жаль, не чую, щоби він називав, скажімо, старі бойові бригади ЗСУ, які з 2014-го роблять потужну справу, даючи гідну відсіч ворогові. Чому?
– Добро робиться тихо. Нам слави не треба. А підняття духу, вмотивованість і вдячність згодяться молодим воїнам.
– Ті, даруйте, але засвідчу – справжні воїни, які не раз побували в пеклі війни, вони мало що розказуватимуть. Тож я Вам, Олеже, щиро вдячна за те, що погодилися на розмову.
– Зізнаюся, я категорично був проти, та кохана дружина Наталя вміє віднайти до мене підхід, вмовила. А моя справа, як кажуть, тихо прийшов, тихо пішов…
– 95-та… Штурмовики, десантники… Марунові берети! Знаю, нелегко отримати цю особливу відзнаку воїна, її треба заслужити, як кажуть, потом і кров’ю.
– Саме так. Підготовка бійців (як фізична, так і морально-психологічна) дуже-дуже серйозна. Потом і кров’ю ми відбивали свою землю, клаптик за клаптиком, на Житомирщині, потім – Лиман, Часів Яр, Констаха (Костянтинівка), Торецьк, Харківщина і… за «бугор» – на Курськ. Зараз ті міста вже не до пізнання – все потрощив москаль.
Наше покоління, маю на увазі – старшого віку та ще й західняки-бандерівці – з неабиякою перчинкою.
– Багато серед вас юнаків?
– Та є, від 19-ти і далі. Наше начальство (командири) завжди каже, що ми (старші) – надійніші пацани (усміхається), бо тікати не можемо – стоїмо до кінця.
– Ключове слово не «не можете», а – не будете!
– Знаєте, лише дурні не бояться нічого. Кожній людині, якою б вона не володіла силою волі, притаманний страх.
– Олеже, як проходить бойове злагодження молодих бійців і «дідів»?
– У штурмових підрозділах випадкових бійців немає. Хлопці проходять потужний вишкіл. На першому місці – вміння надати першу медичну допомогу пораненим. Зізнаюся, в госпіталях зустрічався з хлопцями, яким я, фактично, врятував життя. Дякували. Є випадки, що поблизу (на бойовій позиції) медика немає. Тому кожен боєць повинен вміти правильно надати першу медичну допомогу – це людське життя.
– Ви багатьох врятували?
– Та є трохи, – скромно (навіть ніяковіючи) відповідає мій візаві. – Знаєте, десь глибоко в душі є прихована гордість за те, що зумів врятувати побратимів. Отже, недарма проживаю своє життя.
– Низький уклін ВАМ, воїни, за вашу безустанну роботу, за захист і за наш спокій.
– Та це вам, волонтерам, велика вдячність. Без надійного тилу не може бути міцної армії. Не скажу, що в нас погане забезпечення збоку держави, та… Якби не волонтери, то було б трохи тугувато, на жаль. Частенько є проблема з питною водою, деколи – з харчами; та й форму інколи доводиться самим купувати, бо ж зношується-нищиться; і машини лагодимо за свої кошти, і паливом заправляємо їх за власні…
– Вхоплюся за сказане Вами: якби не волонтери… А що б Ви сказали тим, кому байдуже, тим, хто каже, що у військових великі зарплати?
– Та що ж тут сказати?.. Бог їм суддя. Кожен живе так, як вважає за потрібне.
– Олегу, зараз Ви на реабілітації. Бачу, не одне поранення…
– Був добрячий «заміс» у Торецьку. Ми їх (сєпарів, орків) з 2014-го там не дуже чіпали. Тож тепер вирішили «почистити», зробити «заміс». Окрім нападників, там багато ще й «ждунів». З ними також треба щось робити. Був випадок: «ждуни» наліпили нашим хлопцям вареників… Нема вже хлопців… Воду з криниць теж небезпечно брати… – А ці «ждуни» якого віку? – Переважно «совдепія», «совок» – старшого віку. Їх уже не перевчити.
– До вогнепальних поранень додаються ще й контузії…
– Поранення… Пані Фортуна зі мною (усміхається). Одна куля – на виліт. Бронежилет мій забрали десь до Києва в музей. Хто бачив мій бронік, то дивувався, як я вижив. У ньому застряг дуже великий осколок. Бронік захистив. Я чув, що й по спині добряче товкло, але прислухатися, що й до чого, було не на часі. І шолом мій пробило. Осколок так і залишився в голові. Лікарі кажуть – неоперабельний. З ноги також витягли. На щастя, куля пішла на виліт, не зачепивши кістки, але осколок залишився. Я відразу й не відчув, що нога поранена. Ще десь з пів години відстрілювався, а потім… Чую, нога німіє, дивлюсь – штанка вся в крові. Побратим зверху прикривав, допоки я накладав собі турнікет. Зізнаюся, тоді було найбільше пекло. Ворог – на відстані 20-30-ти метрів…
До речі, один осколок витягували вже у нашій чортківській лікарні. Адже тут працює наш добрий побратим-рятівник – лікар Андрій Нагірний. Він і витягував залізо з мене (знову сміється). Ми з ним не раз зустрічалися там (на фронті).
– Кажуть, важко в навчанні, легко в бою…
– Так і не так… Проте отримані знання завжди стають в нагоді. Знання, вміння, надія на Бога і – вперед! Дуже важливо, хто з тобою виходить на завдання. Тут, безумовно, крім вміння, повинна бути і злагодженість. Мало що перемовляємося, більше – жестами. Недарма кажуть: тихо прийшов, тихо пішов. Мусиш ходити, як кішка… Як-то співається: «Нас не видно, але ми тут, нас не чути, але ми є»… Окрім того – пильно вдивлятися, чи нема розтяжки, чи не заміновано, чи (що дуже часто) не закинули орки «лепесток» (протипіхотна фугасна міна).
– Олегу, яка Ваша бойова (якщо можна так сказати) посада?
– Кулеметник. Мій бойовий надійний товариш – «браунінг» (Browning), його вага – 58 кг.
– Знаю, не до всіх назначених бойових точок можна під’їхати автівкою…
– Звісно ж. Трішки авто, а далі… Було й 12 км пішим ходом при повному бойовому спорядженні. І обов’язково – запас води. Без їжі можна обійтися, без води – ніяк.
– Ця війна не до порівняння, що була до 2022-го року?
– Авжеж. Зараз набагато складніше. Це, як ми називаємо, – дронова війна.
– Апаратів вистачає нашим воїнам?
– Та так. Але ж це – розхідний матеріал, його завжди буде замало. Ще раз наголошу: велика допомога від волонтерів (дрони, оптика і т. д.).
– Болюче запитання… Багато побратимів втратили?
– Багато… (І в цю мить навіть у сильного духом воїна вбачається стривоженість у погляді – авт.)
– Олеже, то Ви так із тим осколком і їздили туди-сюди по госпіталях?!
– О, то не тільки по шпиталях! Я ще й повернувся до своїх хлопців. – Чого? – Повоювати! – З осколками?! – Так! – А як же нога? – А що нога? Там ніхто не дивиться – шкутильгаєш чи ні. Треба воювати! Тож повоював ще зо два тижні. А потім… Скажімо, витягли мене з окопчика (жартує). І ось – сам головком приїхав вручити нагороду: один нагрудний знак – бої за Часів Яр, другий – за Торецьк. Отримав я нагороду і мав уже повертатися далі на свою позицію. А командир каже: «Нема вже твоєї позиції… Пряме попадання в бліндаж і – нема наших хлопців…». Ось вам і фортуна, вже вкотре мене врятувала вашими молитвами. Але ж – хлопці… За них же також молилися…
– Після реабілітації знову на фронт?
– Мушу пройти ВЛК. Якщо скажуть, що я – «зер гуд», то, звісно ж, на фронт. Хоча не знаю, чи дозволять повернутися в ДШБ.
– Удома, на відносно тихій території, не воюєте уві сні?
– Та воюю. Дружина каже, що руками – наче з кулемета стріляю, з хлопцями «засами» перегукуюся… Тобто – тіло моє тут, а душа і думки мої – там із хлопцями на «нулі».
Слід сказати, до редакції нашої газети Олег завітав із дружиною Наталею. Тому і її я не оминула запитаннями: наскільки важке чекання, чи багато про себе розповідає Олег, про свою роботу…
На що п. Наталя відповіла:
– Важко чекати, особливо, коли довго не виходить на зв’язок. Але допомагає молитва до Господа. Про роботу Олег не розповідає, каже, що мені того не треба знати. Проте зізнається, що дуже добре, коли є підтримка рідних, добре знати, що на тебе чекають, що за тебе моляться. – Бодай би добре слово солдатові, – доповнює Олег, – це велика, як кажуть, віддушина для нього. Це – як ковток джерельної води, як подих свіжого вітру…
Честь, слава і низький уклін вам, захисники землі української!
Легких хмаринок тобі, Воїне, і Царство Небесне. Тепер ти, Олеже, янголом стоїш на варті землі Української.
