«Якби ти знав, як много важить слово...». Франковий вираз з його однойменного твору, що давно став крилатим, тут вжито не для красного слівця. Саме зі слова, яке, як вкотре підтвердилось, має чудодійну силу, мабуть, несподівано для самої себе, долучилася до волонтерського руху Ніна Романів (на знімку зліва) з Білобожниці і нині словом залучає до нього інших. Сьогодні її армія донаторів нараховує не одну сотню людей. Проте воно – це слово – мало визріти в серці цієї відважної жінки і набути магічної ваги, щоб стати переконливим аргументом для інших: як не ми, то хто?..
Напередодні Дня волонтера, який щороку відзначається в Україні 5 грудня, ми зустрілися з нашою співбесідницею в одній з підсобок магазину, який здавна в селі іменують за колишньою назвою «Вінс». Це місце, де вона працює продавцем, слугує свого роду штабом для невеликої Ніниної команди, куди стікаються усі донати, придбані на них передачі для хлопців на фронт і т. ін.
«У волонтерство я прийшла не з самого початку повномасштабної війни, – розповідає 44-річна жінка. – Одразу, як і більшість із нас, була розгубленою. 7 березня 2022 р. моєму чоловікові Сергію вручили повістку. Наступного дня він пройшов медогляд і десь через місяць йому зателефонували, щоб з’явився з речами.
Перед війною регулярно їздив на заробітки в Естонію. 26 лютого після відпустки мав знову вирушати за кордон. Багато хто радив йому їхати, але на те він відповідав, що його рідний дядько, котрий там мешкає, перший не зрозуміє, чому він втік від війни. Рік служив у Тернополі, часто приїздив додому. Нині служить в автороті десь у Харківській області. Багато чого мені не розповідає. Можу тільки здогадуватися, куди він їздить…
Сергій Романів - десь в лісах, на ХарківщиніФото: з архіву Ніни Романів
Тобто одразу не дуже вникала, вважала, що держава забезпечує хлопців усім необхідним. Поштовхом став оголошений Лілією Свергун більше року тому збір на бус для її чоловіка – воїна Сергія з Білобожниці. Сума була досить великою – 270 тис. грн. Поширила її допис, але бачу, що він «завис» на певній позначці. Сиджу і думаю, що б я, як жінка, котра хоче допомогти своєму чоловікові, робила у такій ситуації? Тому вирішила її підтримати. Сиділа вечорами і тупо слала «есемески» усім, кого знала, зі скріншотом допису. Дійшло до того, що Фейсбук мене заблокував, сприйнявши за спам. Потім підключилася школа, влаштувавши ярмарок. Так ми витягнули той збір.
Тоді мені стала дошкуляти думка: чому проблеми військових стають тільки проблемою їхньої сім’ї? Де підтримка від суспільства? Хлопці пішли воювати, а ми просто сидимо на дивані і чекаємо перемоги. А що особисто для того робимо?
Перед тим на очі потрапив пост одного військового в соцмережах. Він писав: ми колись повернемося і запитаємо в кожного, що ви робили тоді, коли нас вбивали? Ці слова мені дуже запали в душу.
Передусім розповім вам одну історію. Це була моя перша спроба у волонтерстві, що надала мені впевненості у своїх силах. Якось минулоріч натрапила на допис – діти писали листи до святого Миколая. Бачу – сім’я з Кіровоградської області, мама і три хлопчики. Листа від меншенького вже забрали – він був не надто вибагливий. А середульший хлопчик просив у Чудотворця смартфона. Зрозуміло, сама не потягну, тож пишу в соцмережах на емоціях: давайте здійснимо мрію цього хлопчика! Після цього посипалися гроші. Уже думаю, який телефон вибрати дитині. Але ж є ще старший син, який теж хоче смартфон...
У нашому магазині діє пункт доставки «Нової пошти». Якось приходить одній жінці два смартфони. Вона каже: пізно, я вже собі купила… І я зрозуміла – це знак! Можемо у неї їх викупити для двох дітей! Тоді знову поширюю допис. І ми відправляємо посилку з двома телефонами. Але повернемося до теми нашої розмови.
Отож, перший свій власний допис про збір я написала 2 січня цього року. Тоді ще не знала, як це має виглядати, як спрацювати. Але була переконана, що ми мусимо чимось допомагати хлопцям. Перша ідея, що прийшла в голову, – може, щомісяця будемо грошима помагати. Ми зі всіма військовими з Білобожниці і навколишніх сіл – Калинівщини, Семаківців, Мазурівки тримаємо зв’язок. І тут один з них каже – потрібен тепловізор. Все! Є перше завдання! І пішло-поїхало...
Фото: з архіву Ніни Романів
На початках ми організовували посилки з продуктами. Коли купили бус для Свергуна, влаштували перший збір продуктів. Поширила допис. Приходжу на роботу – хтось щось приніс? Тиша... Тоді знову пишу, але вже з натиском. І ми набили цілого буса продуктами. Потім для Олега Дарманського влаштовували збір харчів. Нині хлопці кажуть, що продуктами забезпечені, хіба передати щось символічно. Як казав один з них: печиво маємо, але білобожницьке таки смачніше!
Збирали на антидронову рушницю для Івана Шиманського – 121 тис. грн. Купили також буса для нього – 75 тис. грн. Коли він приїжджав у відпустку, розповідав, як ворожі дрони роями над ними літають. «От би нам, – каже, – антидронову рушницю...». І мені це так засіло. Відкриваю інтернет. Потрапляє на очі допис Аркадія Війтюка з VIP Тернопіль. Він мене звів з волонтером Василем Цаплюком з Луцька, його ще між собою називають Василь Оборонпром. Він та його хлопці займаються антидроновими рушницями, РЕБами, дронами тощо. Придбали. Іван залишився задоволеним. Для мене найбільше важить, коли хлопці задоволені. Недавно розмовляла з його дружиною, каже: якби ти знала, скільки та антидронова рушниця врятувала їм життів!..
Фото: з архіву Ніни Романів
Нам як Бог велів, адже знаходимось в центрі села. Головне, що люди нас підтримали. Якби не було донатів, неможливо було б нічого зробити. Тому дуже вдячна усім своїм білобожничанам та іншим, хто надає фінансову підтримку.
З’явилася довіра, люди бачать, що це йде для своїх хлопців. Всюди пишу звіт – на початку місяця, в кінці. Оформилася волонтером, аби не виникало питань у податкової. Щоб зацікавити людей, різні розіграші проводимо. Так, у квітні пляцок пекла, донька картину намалювала. Від сестри було шампанське за третє місце. Кожному донатору присвоювався номерок і в кінці місяця через генерацію випадкових чисел визначали призові місця.
Уже другий місяць поспіль влаштовуємо розіграш тубусів. Перший розписала вчителька нашої школи Галина Романів, другий, який нещодавно розіграли, – моя донька Катя. Їй 22 роки, вчиться в магістратурі Прикарпатського національного університету на дизайнера одягу. Вона гарно малює.
Станом на 1 листопада загалом зібрали 1 млн 231 тис. грн. На ці кошти придбано 37 дронів – 25 одноразових семидюймових дронів-камікадзе і 12 десятидюймових бомберів, тепловізор, РЕБ, антидронову рушницю, два прибори нічного бачення, колеса, різні запчастини до машин, набори ключів, рюкзаки, тактичні рукавиці, газові балончики та ін. Одного разу наша православна церква долучилася до збору, передавши 25 тис. грн. Нещодавно греко-католицька громада відгукнулася на прохання принести шкарпетки. Все решта – донати людей в основному через дописи, які я пишу, якими спонукаю, щоб вони допомагали.
Ще скринька в магазині стоїть. Першого разу дістали з неї 12 тис. грн. Якось забракло коштів на запчастини, згадали про банку. А там – 5 тис. грн, яких нам не вистачало.
Крім того, особисто долучалася до восьми різних зборів. Як бачу збір – не можу пройти мимо. Один був для воїна з Білого Потока. Його батько приходив до магазину допомогти перекинути гроші на рахунок. Каже: буду закривати, бо не можу зібрати, два місяці «висить». Мене це зачепило – треба підтримати, і ми його закрили.
Здебільшого орієнтуємося на потреби наших хлопців, особливо на тих, що на нулю, в окопах… Нещодавно для Петра Фіголя його донька збирала кошти. Збір також «завис». Закрили.
Кажу «ми», бо, крім мене, є невеличка команда – моя молодша сестра Таня Савіцька, власниця магазину, і її чоловік Руслан (на знімку на 1-й стор.). Він працює кур’єром від «Нової пошти». На ньому зав’язана вся логістика: десь поїхати продукти забрати чи відправити посилку тощо.
Тобто ми вибрали для себе такий спосіб, аби донатами допомагати ЗСУ. Не просто написати «дякую!» у Фейсбуці чи там «слава Героям!». А взяти собі за звичку задонатити – це і буде подяка для хлопців. Ми платимо за світло, газ, інтернет, телефон, боронь Боже, не поповнити. Сьогодні – сто, наступного місяця двісті гривень, чи якщо не можу, хоча б поширити пост, нехай хтось прочитає, можливо, відгукнеться.
На початках публікувала більше дописів, ділилася своїми відчуттями. Одна знайома якось пише: ти знаєш, я читала твій допис і плакала... Я їй кажу: коли писала, теж плакала… Є люди, що їх зачіпає, але буває й навпаки. Ага – тим помагає, а тому ні. Повірте, всім, хто звертається, нікому не відмовила.
Фото: з архіву Ніни Романів
Одна знайома, ніби людина з вигляду адекватна, розповідає: що та Ніна хоче щось з себе представити. На жаль, є й такі, що байдуже ставляться до війни. Мовляв, мене не зачепить, мої рідні не служать і не будуть служити. Ніколи не думала, що у такій справі хтось може ставити палиці в колеса. Але зробила для себе такий висновок: не слухай критику від тих, до кого б не звернулася за порадою. Якщо я не піду до тебе по пораду, отже – мені твоя критика байдужа. На щастя, набагато більше небайдужих. Часом не йде збір, думаю, Боже, ну кому це треба? А тут раптом ніби Бог мене чує – та ні, таки треба. Або донат впаде конкретний.
Знаєте, є якісь знаки в житті. Розкажу вам одну історію, що трапилася перед Паскою. Думаю, що б таке придумати, аби зробити хлопцям сюрпиз. І тут мені пише Світлана Гулевата з Чорткова: я печу паски, можу спекти для ваших хлопців штук 20-30. Але ж мені треба 40... Так ніби Бог почув мої молитви, посилає сигнал в космос, а там комусь вкладає в голову! Потім приходить мама одного воїна і розповідає: ти знаєш, передала синові пасочку, а там – дитячий лист. (Перед тим звернулася до директорки школи, щоб учні написали листи. Дуже хотілося, щоб саме білобожницькі школярі написали для наших воїнів.) І там дитина пише: повертайся живим, щоб твоя мама тішилась. І так мені на душі відрадно стало…
Фото: з архіву Ніни Романів
До магазину приходять різні люди. Як жінка військового, не витримую тих балачок. Інколи чуєш: «Та за кого там воювати?». Як говорить мій чоловік: ми там, щоб вони не були тут. Хлопці вирушила на війну не за президента чи депутатів. Вони пішли захищати свою країну. Не розумію тих бесід… Інша жінка каже: а вони що, зарплату не беруть? Ну, кажу, чуєте, ми будемо сидіти, чекати перемоги, а їм дали зарплату, то й нехай там рятуються, як можуть. Знаю, що її син не служить, зять виїхав за кордон. Якщо маєш таке казати, то вже краще промовч.
Є така гарна притча. Коли спалювали Пророка, всі стояли і дивилися. Тоді мурашка набрала в рот води, підійшла і порскнула в той вогонь. А всі до неї: ти що, хотіла загасити вогонь? Вона на те відповідає: «Коли Бог запитає, що я робила, коли спалювали Пророка, я скажу – робила те, що в моїх силах. А головне – я показала, на чиїй стороні».
Оце і є наш девіз! Звичайно, наша поміч – це крапля в морі. Дасть Бог, коли хлопці повернуться з війни, щоб ми могли сміливо дивитися їм ввічі. І в той час, коли вони були в такій біді, старалися хоча б чимось їм допомогти».
Фото: з архіву Ніни Романів
