Ворожа куля обірвала земний шлях воїна Михайла Шелудякова (позивний «Хас») на 35-му році життя під час стрілецького бою у селі Андріївка Волноваського району Донецької області 16 лютого цього року. Учорашнього дня його тіло зустріли «на щиті» Копичинецька громада та односельці. Сьогодні, 21 лютого, у рідній домівці в Оришківцях відбувся чин похорону Героя.
Дарма було кого напитати дорогу до обійстя Шелудякових; село з населенням понад півтори тисячі мешканців (за даними «Вікіпедії») неначе вимерло. Увесь люд – від старого до малого – поспішив проститися з сельчанином, котрий поклав своє молоде життя на вівтар свободи України. Це міжнародною автотрасою його проїжджаєш за пів хвилини. Насправді убік воно тягнеться не на один кілометр. Тут, майже наприкінці затишної вулиці Івана Франка, над невеличкою річечкою Оришкою, від якої сьогодні залишилося тільки русло, мешкав Михайло з родиною.
На подвір'ї яблуку ніде було впасти. За три роки повномасштабної війни, побувавши не на одному похороні загиблих Героїв (такі нині страшні часи настали), рідко доводилося бачити стільки люду.
Голосить згорьована матір, геть вибившись із сил. Мовчки стоїть вбита горем дружина – сталева жінка, в якої не залишилося сліз, котра вісім місяців чекала звісточки від коханої людини. Свої сльози вона виплакала довгими ночами, щоб не бачили діти. Міцно стискає в руках портрет з рідним усміхненим обличчям восьмирічна донечка Софійка, обережно торкаючись пальчиками батькової холодної щоки. Може, він просто спить?.. Що коїться в дитячій зболеній душі? Молодша – п’ятирічна Євочка ще навіть природньо не усвідомлює гіркоту втрати. Мабуть, її більше бентежило те, чому стільки людей сьогодні тут на їхньому подвір’ї.
Скільки людських доль зламала ця жахлива безглузда війна! Скільки болю і руйнувань завдав кровожерливий російський ведмідь, якого дехто – той, на кого ми покладали найбільші надії, – намагається нині цинічно виправдати...
З прощального слова правлячого архієрея Бучацької єпархії УГКЦ владики Димитрія Григорака, який очолив чин похорону:
«Михайло Шелудяков народився у селі Двірківщина на Київщині, але усе життя проживав в селі Оришківці, тут його дім.
Зростав гідним сином, онуком, братом, другом та учнем, доброю, чуйною, веселою, допитливою та світлою дитиною, завжди був готовий прийти на допомогу. Гостро відчував несправедливість і мріяв вершити добро.
Після закінчення школи вступив у Чортківський медичний коледж, де здобув спеціальність «лікувальна справа». Якийсь час працював фельдшером у сусідньому селі Гадинківці. Пізніше обрав шлях заробітчанина, адже плекав великі мрії та сподівання про самостійне життя.
Михайло любив навчатися новому, не боявся викликів то наполегливо долав усі перешкоди. Будував життя, сповнене відкриттів та пригод. Та найбільше любив нові знайомства, мандрівки, враження від спілкування з людьми із різних куточків світу та України. Завжди знаходив із ними спільну мову. Запам'ятовувався людям легким та позитивним.
У 2013 році повернувся додому, а згодом зустрів ту, яку більше не зміг відпустити. Отож, згодом освідчився, а у 2015 р. Михайло з Юлією побралися. Народили двох прекрасних донечок, придбали та облаштовували своє гніздечко, вкладаючи усю душу в сім'ю та дім. Михайло завжди піклувався про найрідніших, стараючись не втрачати жодної миті разом. Тож завзято дарував затишок і любов своїм дівчаткам. Найбільше боявся не бачити, як ростуть донечки, тому зазвичай вільний час старався цікаво провести з сім'єю. Разом мандрували, влаштовували пікніки, відвідували кінотеатри та просто грались. Гідно долали усі труднощі.
Михайло важко переживав несправедливість та лиха. Завжди кидавсь на поміч. Особливо боліла йому війна.
3 перших днів поривався на фронт, не покидаючи цієї думки. Зрештою, рішуче обрав шлях воїна. Мужньо захищав рідну землю, був надійним і вірним другом для побратимів. Самовіддано рятував життя наших захисників, адже був старшим бойовим медиком. Хвилювався за кожного. Згодом долучився до обслуги міномета. Боронив Україну на Курахівському та Покровському напрямках. На жаль, ворожа куля забрала життя Михайла на бойовій позиції у селі Андріївка Волноваського району Донецької області, назавжди погасивши світло в його очах 16 лютого 2025 року...»
Фото: Копичинецька міська рада
Прощання з тілом полеглого воїна-односельця в часі читання Євангеліє розтягнулося на добрих півгодини. Ніяк не хотіла матір, щоб віко домовини назавжди закрило від неї рідну кровинку – середульшого сина. Ще й старший нині на війні – відпустили проститися із загиблим братом у кількаденну відпустку.
Звідси через усе село похоронна процесія вирушила до місцевого ошатного храму Покрови Пресвятої Богородиці, де відспівували тіло Героя.
Представник Територіального центру комплектування та соціальної реабілітації зачитав Грамоту пошани та скорботи від Головнокомандувача ЗСУ, передавши її в руки дружині воїна. Так само, як і розгорнуте під мідні звуки Державного Гімну України жовто-блакитне знамено вже на кладовищі, що неподалік храму.
Поруч із двома полеглими минулоріч воїнами-побратимами, односельцями Крутієм Зеновієм і Новаком Василем у вкритій білим полотном ямі, з усіма належними військовими почестями схоронили Героя.
І ніхто не міг стримати сліз. За зірваною вітром лихоліть ще однієї пелюстки цвіту української нації, лік яких пішов на тисячі. За гірку долю двох сиріток, яким доведеться зростати без татка. За зболене серце матері і всіх матерів, яким випало на віку хоронити своїх дітей. За тривожній завтрашній день України, який може і не настати...
Дякуємо тобі, мужній воїне Михайле, і вам, незламні українські Герої, що не вагаючись стали на захист України від ворога! Вічна вам слава і честь!
