Він казав матері, що навчається в інституті, проте добровільно пішов на фронт, навіть не дочекавшись призовного віку. Вісім місяців надій і сподівань, що живий… Але дива не сталося – загинув…
Друга половина червня вже вкотре оповила Чортківщину трауром. 16 числа цього місяця краяни зустріли «на щиті» тіло молодого воїна Попика Івана, уродженця села Капустинці, Нагірянської громади, що на Чортківщині. 17 червня відбувся чин похорону.
Попрощатися зі своїм захисником – Героєм, провести його в останню путь зійшлася-з’їхалася до Капустинців, отчого дому загиблого воїна, чи не з усієї округи територіальної громади сила-силенна люду.
Чин похорону, який у супроводі багатьох священників ПЦУ провадив митрофорний протоієрей, отець-декан Михаїл Левкович, розпочався о 10-й год.
Того дня навіть природа була в скорботному збентеженні: то небо затягувалося сірими хмарами, посилаючи на землю кілька дрібних краплин-сліз, то рвучкий вітер теребив жовто-блакитні та червоно-чорні знамена з траурними стрічками, а то – сонечко сумними променями лагідно торкалося до людської туги…
Скільки сліз, скільки болю… З ревним плачем, ледь тримаючись на ногах в обіймах донечки, прихилялася до труни мати: «Сину, мій синочку… Я спала з телефоном у руках, все чекала дзвіночка від тебе, як же довго сподівалася почути: «Мамо, я – живий!». Та обірвалася моя надія назавжди. Наймиліша моя кровиночка. Івасику, ти ж був для мене найбільшою підтримкою, помічником, хоч і наймолодшою дитиною був у нашій великій сім’ї. Прийду з роботи додому, а ти, сину, – промовляла крізь сльози мама, – вже й вечерю приготував, і в хаті прибрав, і на городі лад навів… А що ж тепер?.. Обірвалося життя, не судилося тобі, синочку, звити своє сімейне гніздечко…». Не стримати сліз ні єдиній сестричці, ні старшим братам Івана, ні рідним, ні близьким, нікому… Не віднайти слів, аби хоч трохи втамувати біль від утрати такого доброго та щирого юнака, мужнього воїна-захисника.
Понуро стоять хлопці… «Ви були друзями?» – запитую. – «Однокласниками і, звісно ж, друзями. Разом вчилися в інституті. Іван був справжнім вірним другом. Сказати, що добрим був, то нічого не сказати – аж задобрим, так би мовити, останнім шматком хліба ділився. Завжди підтримував, допомагав при будь-яких ситуаціях. Змалечку разом у вихідні ганяли у футбола. Казав йому, о – мовить один із юнаків, який уже був на фронті, – не йди, рано тобі ще в те пекло, дочекайся хоч призовного віку. Та де там?.. Пішов, нікому нічого не сказавши».
Так-так, підписавши контракт, до лав Збройних Сил України став Попик Іван (1999 р. н.) добровільно 27 серпня 2024 р. Після більше місяця навчання на військовому полігоні стрільцем-снайпером відправився на передову лінію фронту в складі 4-ї аеромобільної роти 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади (79 ОДШБр).
В районі виконання завдань за призначенням у ході ведення бойових дій поблизу села Єлизаветівка, Покровського району, Донецької області загинув 17 жовтня 2024 року. А надворі – вже червень 2025-го р. Вісім місяців невідомості… Побратими кажуть: «Нема тіла – нема підтвердження про загибель, а отже – зниклий безвісти. Ось така гірка процедура, що дає надію рідним – може, живий… В запеклих боях, у часі сильних безперервних ворожих обстрілів, орки нахабно не дають забрати тіло загиблого побратима»… Лише тепер за результатами ДНК-експертизи підтвердилася загибель воїна Попика Івана.
Традиційний похоронний обряд – пов’язання присутнім на руку білої хусточки. Як пояснили сільчани: на вічний спочинок провадять ще не одруженого хлопця; вважається, що дотримання цього ритуалу дозволить душі покійного залишити світ живих і здобути спокій у потойбічному.
Під звуки мідних труб військового духового оркестру м. Чортків похоронна процесія рушила центральною вулицею, дорога якої була всуціль встелена квітами, що так щедро вдарувало літо. Попереду – дівчата з великими кошиками квітів, юнаки несли виплетений із хвої патріотичний символ – тризуб, а по обидва боки траурної колони – гірлянди переплетені жовто-блакитними стрічками, і – велике полотнище національного прапора України.
Новопреставленого воїна Івана відспівували в церкві Святителя Миколая Чудотворця (храм православної громади). Відтак на своїх дужих плечах несли військовики труну з тілом Героя до кладовища.
Перший загиблий захисник у с. Капустинці, перша могила воїна. Господи, нехай вона буде єдиною, не допусти, Отче, більше смертей. Наша стражденна земля вже так улита кров’ю українською, порятуй наших захисників, нас, Україну, Всевишній.
Схоронили Героя Попика Івана у заквітчаній, прибраній білим полотном і обрамленій хвойними гірляндами могилі за всіма належними військовими та християнськими почестями. На Честь і Славу – потрійні автоматні залпи, Гімн України, вручення представником територіального центру комплектування і соціальної підтримки згорьованій матері синьо-жовтого знамена і… така тужлива мелодика пісні «Плине кача», що защораз рве душу і крає тугою серце…
Пам’ятаймо, якою ціною здобувається наша Перемога. Ідуть до війська Небесного молоді, дужі та незламні захисники землі Української. Честь тобі, Герою!
