Цей проєкт стартував ще під завісу 2023-го року. Власне, проєктом з прицілом на перспективу він тоді й не був – лише вдалою реалізацією ідеї відстежити локації у Нью-Йорку, якими понад три десятки зим назад блукав головний персонаж улюбленого мільйонами українців (і читачів нашого сайту зокрема) фільму «Сам удома». Так і почалася наша «кіношна» історія. Тодішня «прив’язка» була через нашого нью-йоркського спецкора Ігоря Бандрівчака, чия безпосередня задіяність у проєкті й уможливила його реалізацію. А згодом журналісти сайту заклали до редакційного портфоліо план-намір у перспективі розповісти про кінострічки, що в різні часи та різні епохи знімалися на теренах нашого міста й району. Головне ж – показати локації зйомок: тоді й тепер. То будуть фоторепортажі з місця подій різного строку давності.
А почалось все з «Вершників»
Далекі 70-ті роки минулого сторіччя. Тоді вперше на наші терени приїхали кіношники з Одеської кіностудії. І почали знімати фільм для школярів «Вершники». Ось про це наш фоторепортаж.
В основному сцени фільму знімали в селах Ягільниця, Салівка, Нагірянка, Улашківці. Ми повернулися сюди через 50 з лишнім років (фільм вийшов у 1972 р.). У ньому знімались школярі Петро Ластівка та Володя Краснов.
Фото: стоп-кадр з фільму
Коротко сюжет: в червні 1941 р. двоє підлітків – Бориско та Вілько допомагають евакуювати в тил породистих коней. Хто пам’ятає початок кіно? Музика, духовий оркестр, блискуча мідь труб, радісне передчуття свята! Аякже – кінноспортивні змагання, неділя, вихідний. І раптом – війна!
Стривожені коні бігають по манежу. Як то приємно в наш час бачити знайомі стіни: адже зйомки проходили на Ягільницькому кінзаводі. Ось ми знімаємо денники, де стоять коні.
Якраз по сюжету заклопотані керівники відбирали тут елітних коней для відправки в тил. Цілком можливо, що в цих епізодах були задіяні такі породисті коні: Коханий, Дзвінкий, Шаблон, Фортуна, Шквал (музейні фото внизу). Хоча кінь з кличкою Міраж, якого в кіно назвали «безперспективним», явно не кінзаводівський. Вочевидь, його взяли з цирку, можливо, привезли з Одеси (на фото нижче зоотехнік Марія Жежер з конем подібної білої масті). Тому що він робив уклін і деякі трюки, що не властиві спортивним коням.
Та повернімось до сюжету кіно. Як важко хлопчаки добираються фронтовими дорогами! За ними просто полює німецький літак, і вони ховаються в лісі. Потрапляють до партизан.
Хатина лісничого, де ховається багато поранених бійців. Їм потрібна їжа. Лісник вирушає в село, та довго не повертається (потрапив у полон). І командир вирішує забити одного з коней. Як щемливо хлопці прощались з ним, без сліз ту сцену не можна дивитись! Аж в останній момент надійшла підмога: лісничий привіз багато хліба і відбитих у німців коней. Радієш біля екрану разом з тими дітьми.
Фото: стоп-кадр з фільму
У фільмі знімалась і дівчинка – тернопільська школярка Наталка Миколишина. Ну, в наш час, я так думаю, з цією роллю запросто би впоралась юна наїзниця Софія Перцак. Дівчина закохана у коней. Вона займається вже п’ятий рік у кінноспортивній секції (керівник Уляна Капуста). Діти, які тут займаються, не тільки їздять верхи, вони і коней доглядають, чистять, розчісують їм гриви і суто по-дівчачому заплітають їх у косички.
Ми застали Софію під час тренування на кобилі Лихва. Наш фотокор знімав цю «амазонку»» і в шоломі, і без шолома – прекрасна модель! Як то приємно: часи змінюються, а любов до тих, кого приручили, залишається.
Потім ми зустрілися в сільраді з відомим краєзнавцем Йосипом Зібрівським. Море інформації, маса вражень від переглянутих старих раритетних фото. І далі наш шлях йде через дорогу, до «комендатури».
Отже, продовжуємо подорож по Нагірянці. Навпроти сільради височіє будинок, в якому під час зйомок була «німецька комендатура». Йдемо туди через дорогу від контори та й самі з себе сміємось! Ми настільки «вжились» в те кіно, що прямо кажемо: «Йдемо до комендатури», хоча це просто була локація фільму.
Затишне подвір’я: туї рядочком, квіти . Нас зустрічає пані Олена з сусідньої прибудови. Із захопленням розповідає, як дівчинкою спостерігала за зйомкою з вікон підвалу. За сюжетом там сиділи полонені (на останньому фото – кадр з фільму). А німецький офіцер хвацько гарцював подвір’ям на відібраному коні (поки той його не скинув). Паніка, лемент! Скориставшись цим, хлопці-партизани відв’язали двох коней і втекли.
А далі ми під’їхали до залізничного полотна. Колєя, колєя – скільки їх було підірвано партизанами під час Другої світової! (І в кінофільмі теж.) Отож, знімаємо фрагмент (хоча в кіно ці кадри, можливо, знімались у Чорному лісі).
А далі – шукаємо козу! Все ж таки фільм розрахований на дитячу аудиторію і треба було внести туди щось цікаве, захоплююче (щоб діти відпочили від страждань дорослих). Тому там і був за сценарієм смішний епізод з німцем і козою: вона його так потягнула за шнурок, що вискочив із бочки. До речі, зі слів пана Гресняка, в кіно знімалась коза баби Макухи. Біла, довгошерста! Непросто в наш час знайти подібну (бо і в селі тепер рідко тримають домашню живність). Та нічого, ми зняли молоденьку, біленьку. Може, з неї колись теж виросте «актриса» (фото внизу). Та за нею довелось спуститись аж до Ягільниці.
А там вже недалеко і пагорби Салівки. Якраз тут, біля криниці, німець робив гімнастику і водні процедури у бочці. Ого, цю локацію важко впізнати, геть усе позаростало . На жаль, тепер люди мало тримають корівок, кізочок, нема кому пастись. Зовсім невпізнане місце.
Вже якщо ми опинились в Салівці, то гріх не зайти до Степана Бубернака – члена Національної спілки краєзнавців України, заслуженого працівника культури. Збираємо потрошку перлини подробиць про зйомки, дізнаємось щось нове. У музеї села зберігаються фото зустрічі з акторами фільму через 30 років – гарна пам’ятка.
Шкода, що не зробили ми фото хатинки лісничого: її спалили під час зйомок – там таке гарне місце в лісі. У нинішній час за допомогою комп’ютера можна було і пожежу відзняти, і хатину залишити цілою, але… Отож, чудовим краєвидом Салівки закінчуємо ми нашу фотолокацію.
Багато місцевих жителів йшли нам назустріч у пошуках. І робітниці кінзаводу Тамара й Любця та їх сусідка пані Олена. І зоотехнік Марія Жежер, і заступник сільського голови Йосип Зібрівський, і пан Гресняк, і пан Степан Бубернак. І що цікаво: згадуючи ті зйомки, вони ніби розквітали, ставали молодшими.
Отака магія кіно. І дитинство, босоноге дитинство! Так надіємось, що прийдуть мирні часи. І, можливо, на цих теренах знову прозвучать магічні слова: «Мотор! Знімаємо!».
