Ми, українці, мабуть, відколи і є на цьому світі, полюбляємо символізм. Зокрема в іменах. То для нас – справді сокровенне. Трепетно спостерігаємо, як носії того чи іншого імені дістають по життю певні ознаки вдачі, впевнено досягають бажаних здобутків. А декотрі імена – то взагалі щось сакральне.
Все починалося з віри
Якраз в самісінький полудень минулого століття – 1950-го року в селі з квітковим іменем Ромашівка, в родині Маланчуків, народилась дівчинка, що отримала милозвучне та багате значенням канонічне ім'я Віра, тісно пов’язане з поняттями впевненості, щирості, чистоти намірів та глибоких внутрішніх переконань. А коли розквітла та й стала на порі, зустрівся їй парубок, з яким судилося піти під вінець. Віктор був родом з сусідньої до Тернопільського краю Хмельниччини, загостив якось у Ромашівку до родини. Та так і залишився там, приставши за зятя. А Віра Романівна дістала відтоді інакше прізвище – Харкавлюк.
Фото: з родинного сховку Харкавлюків
Подружжя народило трьох донечок – аби понесли вони в майбутність в’юнку ниточку роду. Найстарша, Люба (хоча й у документах Людмила) – та 1969 року народження. На два роки молодша за сестру середуща Надійка і так само третя, наймолодша з сестричок – Валя 1973 р. н.
Росли-підростали дівчата. Батьки їхні працювали в тамтешньому колгоспі: тато трактористом, мати – дояркою. Тричі впродовж трудового стажу п. Віри змінював колгосп назву: то був ім. Дзержинського, то – Свердлова, а так вже «Авангард». Вісімнадцять років стрічала на фермі і світанки, й надвечір'я. Два роки не дотягнула до пенсії, як розпалося колективне господарство – насувалася нова ера для села. Тож добувала ті роки вже стоячи на «біржі», тобто перебувала на обліку в центрі зайнятості населення.
– Чи важка праця доярки? – перепитує моя співрозмовниця і на якийсь час вмовкає. – Звичайно, що було важко, – додає. І тут же починає неквапно сукати нитку споминів – болючих і нетривких, всіляких.
Любов, надія та доброта
Вдовує пані Віра давно – вже пішов 32-й рік, як чоловік залишив цей світ з усіма його клопотами і турботами. Хворів на серце, від того й помер. Ні одна з доньок тоді ще не була віддана – всіх благословила на спільну життєву стежку з їх обранцями лише матір дівчат. Тоді, згадує, в такі начебто радісні й водночас сумні моменти й накопичився найбільший біль вдовиної долі. Добре, каже, що Бог протримав на світі доти, доки поодружувалися всі три внучки, її неньку Ксенію Маланчук. «Мама дожили до 86 років і були для мене величезною підтримкою, – зізнається пані Віра з теплотою в голосі. – Хоч сиділи, бо вже не годні були робити, але то була підмога у всьому», – мовить стиха і вдячно.
Усі три доньки Харкавлюків повилітали з родинного гніздечка, мов ті ластівки, – жодна вдома не залишилася. Любо по закінченню Чортківського медичного училища (тепер медичних фаховий коледж) отримала скерування на роботу в тодішній Козівський район. Там зустріла свою долю, вийшла заміж. Так і мешкає в селі Плотича Козівської селищної громади. Працювала фельдшеркою, має двох доньок – Ірину (церковне ім'я Віра!) та Світлану, які теж вже постворювали власні сім'ї.
– А Надя так само вчилася в медичному, – провадить далі бесіду п. Віра. – Вивчилася на медсестру, працювала в Теребовлі, а так вийшла заміж за косівського хлопця. Зараз живе у Чорткові, працює в магазині, має двоє синів – Андрія та Володимира. Хлопці вже одружені. І в них – по своєму синочку.
І пагони, й пагінці роду
Наймолодша, Валентина (ім'я асоціюється з рішучістю, силою волі, добротою та чутливістю), – та займається малим підприємництвом. Має сина (як і в сестри – Володимир) і доньку. Так от: лише донька Валентини, ця дівчина зі справді казково-чарівним іменем Аліна, – єдина з-поміж представництва розгалуженого сімейства, що взяло старт від подружжя Харкавлюків, наразі ще не одружена. А так кожна з гілок генеалогічного дерева пустила ще й які дужі та надійні пагони. І вони втішно та обнадійливо вруняться наступними пагінцями.
Фото: з родинного сховку Харкавлюків
Отож, має пані Віра, яку без перебільшення можна наректи берегинею роду, шестеро внуків та п’ятеро правнуків. Найстарша поміж тієї порослі, Юля, – десятикласниця, а наймолодшому Віталику тепер один рік та один місяць. Анастасія – дев'ятикласниця, Володя та Артур навчаються у 5-му та 4-му класах.
У рідній Ромашівці, на вулиці Нагоринка, Віра Романівна Харкавлюк мешкає сама. Одначе нізащо не є самотньою. Бо ж хіба це можливо за такого численного сімейства? Коли з’їжджаються доньки зі своїми сім'ями, коли збираються під рідною стріхою, ще й яким гомоном виповнюється мамине обійстя!
А тепер – про символи, що закодовані в іменах. Пані Віра одразу ж погоджується: віра достоту провадить її по життю. Віра в Бога, у добрих людей, які поруч і не дадуть пропасти, у добру долю для її дітей та внуків – попри все, попри труднощі і турботи. Любов і надія, закладені в імена двох доньок – то немов промінці, що яскраво й зігріваюче освітлюють як її життєву стежину, так і шлях усіх наступних представників роду. Виявляється, старші сестрички не раз скрушно зітхають, чому батьки не назвали наймолодшу з-поміж сестер Софією. Була б, кажуть, присутня ціла сув’язь імен вшановуваних в цій порі, самісінького дня 17 вересня, християнських святих.
Нехай осінь стане погідною
Ось така вона – історія одного роду. Начебто не надто помітна – й водночас неабияк особлива. Типова для українства. А ще моя співрозмовниця «потрапила» в поле огляду на предмет висвітлення родоводу зовсім неспроста. Бо Віра Романівна – одна з багато-багаторічних читачок та шанувальниць чортківської районної газети. Відверто зізнається, що не уявляє своєї домівки без свіжого номера «Голосу народу». Щороку бере участь у передноворічних розіграшах на призи районки, хоча …жодного разу не виграла! Найперше, каже, читає в газеті про загиблих захисників України, наших земляків, і – гірко плаче. Бо то чиїсь чоловіки, сини, онуки. Гине цвіт нашої нації. А ще зазвичай запозичує якісь цікавенькі поради господиням з «Комори» і неодмінно – прогноз погоди на наступний тиждень.
Тож теплої, погідної та прихильної Вам метеорологічної і життєвої осені, пані Віро! Щастя-долі й Вашим донькам-іменинницям та всьому жіноцтву, що носить імена-означення найсуттєвіших життєвих начал. За народними прикметами, кожна з жіночих молитов, мовлених нинішнього дня, у день Віри, Надії, Любові й Софії, неодмінно буде вислухана і почута Богородицею. І неодмінно справдяться тоді мовлені нашими неложними устами найсвітліші, найдобріші, найчесніші помисли задля майбутності України. Молімося щиро, просімо, сподіваймося! Вірмо, надіймося, любімо!
