Першого жовтня, у світле свято Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва, День захисників і захисниць України, День ветерана, не зважаючи на осінню негоду, зібралася велелюдна чортківська громада на центральній площі міста, а саме – побіля Чортківської гімназії № 2, на урочисте відкриття Алеї віри та надії, присвяченій воїнам із нашої громади, які досі вважаються зниклими безвісти.
Алея з фотографіями зниклих безвісти захисників наших – це символ незламного духу українського народу, символ того, що навіть у буремні часи війни ми стійко здіймаємо два крила – віру та надію. Адже Покрова – це свято єдності та довіри до Божої Матері, яка укриває нас своїм святим омофором.
Загальнонаціональною хвилиною мовчання, молитвою «Отче наш» і величним Славнем України присутні вшанували пам’ять загиблих воїнів.
Вознеслася до Господа спільна молитва, яку провадив Преосвященний владика Димитрій Григорак у супроводі священників, за повернення наших захисників додому живими, за їхнє здоров’я, за силу і віру, що добро переможе зло.
Сьогодні 60 родин нашої громади очікують на добру звістку про своїх синів, батьків, чоловіків, друзів, знайомих; з молитвою на вустах живуть вірою та надією, що ось-ось затріпоче серце від радості – він повернувся. Кожне ім’я Героя-захисника, кожна історія воїна – це незагоєна рана для рідних і близьких, для всієї України.
І не лише сьогодні – у День Святої Покрови, а й повсякчас ми просимо всіх святих оберігати наших захисників, дати їм ще більшої сили вистояти перед лютим ворогом москальським і перемогти його.
Тож нехай Алея віри та надії стане символом незламності, місцем молитви, роздумів і впевненості у світле майбутнє українського народу, всієї України. Відкриття алеї – це нагадування кожному з нас про подвиги наших Героїв і про те, що ми в жодному разі ні на мить не маємо права навіть призупинятися у пошуках зниклих безвісти, не маємо права забути, якою ціною виборюється наша незалежність.
Вдивляючись в обличчя воїнів, чиї фотографії на Алеї віри та надії, ми стверджуємо: «Вони живі, вони неодмінно повернуться додому!». І при цьому дай, Боже, щоби тих фото на алеї щоразу меншало й меншало, бо хлопці, пройшовши довгий шлях пекельності, все ж своїми ногами повернуться до рідних.
