Та ще й як ваблять! Надто тепер, коли ближче до середини осені чимраз додається сіруватості довкруг. Палітра барв, застиглих у виразних згустках, наспіви вуличних музик навпроти, а ще шпилі неоготики домініканського костелу неподалік – все це ознаки класики затишного європейського містечка, які дедалі настійніше перебирає на себе наш старовинний Чортків.
Фото: з відкритих джерел
Чи будуть замовні портрети
Тріаду ось таких сегментів насамперед і поціновує у бесіді цей чоловік, який щовівторка зручно моститься зі своїм творчим набутком перед будівлею найстаршої колись в Чорткові книгарні. Сказати б, що він – вуличний художник, так ні. От якби ще й малював тут відразу з натури, як вдаються до того, приміром, у Франківську чи Львові, Ужгороді або Чернівцях… Хоча, здається, у перспективі він не проти – аби лиш знайшлися бажаючі.
Олег ПАСКАРИК (знайомимось напередодні Дня художника, що якраз сьогодні – другої неділі жовтня) – родом з Бучача. «Мій дідусь, – розповідає, – що співав у народному хорі Франківська і знав смак мистецтва, побачив у мені малому тягу до малювання. Тож я навчався у Бучацькій художній школі. По її закінченню вступив до Вижницького училища прикладного мистецтва. Розвивав свій дар, удосконалював техніку малювання. Працював у Бучачі в ДТСААФ, у будинку школяра, навчаючи дітвору азам творення малюнка. А вже у Хоросткові, куди одружився, працював на різних роботах, не пов’язаних з мистецькою галуззю. Проте ніколи не полишав займатися живописом. Сам від себе малюю. Що вдасться – продається».
Фото: з відкритих джерел
У доробку пана Олега переважають пейзажі. І – натюрморти. Розповідає, що пише й портрети, але значно рідше. «Хоч вік вже не той, – аналізує, – бо мені 63-й рік», прагне не відставати від віянь часу, тож працює у форматі 2D, 3D, 4D. «Це, – пояснює, – перспектива повітряна, лінійна». А ще – пише не на полотні, а на прес-картоні. Чому? «Тепер, – каже, – модні картини без рам. Рами зазвичай недешеві: багетна, приміром, – від тисячі гривень та вище. Це без доданку ціни за картину». Він же свої творчі роботи оцінює від 300 до 350 гривень. Людям доступно, отож, покупців не бракує.
«Увімкнувши» власну фантазію
– Буває, фотографуються на фоні виставлених мною робіт, – розповідає художник. – А хтось приходить роздивитися, подумати, помовчати. Інші поспішають повз, проте затримуються, позирають, наче мандрують куточком природи. Часом розпитують, де така локація, проводять аналогію з тими, де траплялося бувати.
Хоча відображене на картинах Паскарика – не завжди існуюча реальність. Адже він багато малює з уяви, максимально «увімкнувши» власну фантазію. Прагне імпровізувати.
Принагідно п. Олег зізнається, що його улюблені пори року – осінь і зима. Тому й таких пейзажів найбільше. І пишається, що дарує мистецтво конкретним людям, зустрічаючись з ними ось так безпосередньо: очі в очі. А ще тим, що його роботи почасти «розбрелися» світом, вирушивши до Польщі, Чехії, США, Німеччини, Англії, Канади. Не надто охоче подумки підраховує, скільки картин написав упродовж свого творчого періоду. Виходить щось близько 800. Десять картин на початку цьогорічного вересня передав на влаштований в Чорткові до Дня міста БФ «Покрова» благодійний аукціон задля допомоги ЗСУ. Тоді, каже, приїжджали до нього додому голова фонду отець Андрій Левкович разом зі знаним на Чортківщині художником Остапом Барановським.
Потрібне життєдайне підґрунтя
Не сказати б, що в повсякденні цього чоловіка винятково домінує живопис – і все. Каже, в селі Сорока, що за 10 кілометрів від Хоросткова, на його садибі, художня майстерня займає другий поверх. Там художник і пропадає до полудня. А з обіду залюбки порається по господарству. То й домашня живність («і бройлери ми вирощували, – каже, – і кози тримали»), і город, де культивуються перець, кавуни. Дружина Віра втішно поділяє чоловікові наміри лучити воєдино «красиве і корисне». На традиційне в бесідах такого штибу запитання, чи має він творчих спадкоємців, пан Олег розповідає, що молодший син Віталій з дитинства почасти пробував себе. Трохи перемальовував, захоплювався вишивкою. Тепер займається ковальством, будь-що проявляючи художній смак в можливій оздобі – кованих трояндах, листочках. Працює зварником, а старший син Юрій – на тракторі: обидва в аграрній компанії «Контінентал Фармерз Груп».
Ще п. Олег переконаний, що митець будь-якого рівня та спрямування неодмінно повинен розвиватися. Тримати руку на пульсі творчого життя. Пригадує, де б не бував, куди б не подорожував упродовж прожитих натепер років, завжди за нагоди неодмінно відвідував тамтешні художні чи краєзнавчі музеї, картинні галереї, виставки. Другий рік він ось так, зі своїм набутком, щотижня приїздить до Чорткова. А до того три роки поспіль виставляв власні роботи для охочих придбати їх в княжому місті Теребовлі. Та й у Хоросткові, звісно, теж. І цілковито переконаний, що це дуже потрібно тепер, в час війни. Щоб людина мала змогу «перемкнути» свідомість на життєдайне підґрунтя.
