Життя сповнене енергією танцю… Багато хто з нас стежить за все новими й новими досягненнями талановитої молоді нашого краю, зокрема і – за перемогами вихованців школи танців «Flex Academy» (що у Чорткові) під керівництвом тренера Юрія Мотолька. Й ось нещодавно своєю майстерністю вони сягнули ще одного так званого олімпу на чемпіонаті світу зі спортивних бальних танців «International Dance Festival-2025» (в Англії) – наймасштабніший світовий турнір, який щороку збирає сотні найкращих танцювальних пар із понад 50 країн світу.
А втім, принагідно, ми, журналісти Чортків.City, напросилися на інтерв’ю із керівником-тренером – Юрієм Мотольком.
– Пане Юрію, розкажіть про свій шлях до тренерства. Скільки років досвіду і найвизначніші досягнення, як власне танцювальні, так і тренерські?
– Загалом спортивними бальними танцями займаюсь з дитинства – зі семи років. Пригадую, моя сусідка, котра займалася в студії бальних танців, шукала партнера. Тож мої батьки запропонували мені спробувати себе в танцях. Трохи пручався, бо, як і всі хлопчаки, хотів грати у футбол. Тоді були зовсім інші стереотипи. Сучасні люди починають розуміти, що це такий же вид спорту, як інші: де є система, дисципліна, де є постійні навантаження. Та попри це все – багато позитивних чинників. Щоправда, батьки не дуже наполягали, казали: спробуєш, не сподобається, то залишиш. Як бачите, не залишив, а навпаки: все життя моє – в танці.
Слід сказати, це єдиний вид спорту, який, вважаю, вчить хлопців спілкуватися з дівчатами (чого так бракує сучасним юнакам). Це – відноситися до партнерки з повагою, вміти представляти її та, скажімо, спілкуватися під час танцю.
Шлях до тренерства був протяжністю 17 років. Спочатку танцював в одному з найбільших колективів Тернополя «Мальви». Я і моя дружина Мар’яна – тернополяни.
– Але ви, як відомо, тепер проживаєте і працюєте в Чорткові.
– Так. Більшу частину свого часу ми проводимо в Чорткові, як-то сказати, 24 на 7. Наша донечка також тут ходить в школу і займається танцями. Лише на вихідні приїжджаємо додому в Тернопіль. Отож, після колективу «Мальви» (тоді йшла переформація, тренери розходилися, створюючи свої танцювальні філії) я, слідом за своїм тренером, перейшов у його клуб «Квікстеп».
Мої дитинство та юність – це, напевно, найкращі спогади, пов’язані з танцями. У той час (за «радянщини») не так уже й часто колективи виїжджали з концертами за кордон, а в нас було багато таких виїздів. Ми постійно були на чемпіонатах Європи, світу. Саме це мене і захоплювало. Спочатку ми були срібними призерами чемпіонату України. Потім виграли чемпіонат України по «Формейшн», Кубок України; і вперше в 2012 році нас запросили на чемпіонат світу в Німеччину (лише дві команди з України). Тоді ми взяли друге місце. Точно не пам’ятаю, мабуть, тоді мені було років 11-12, коли вперше поїхав на закордонний турнір. Ось там ми й побачили, що таке справжні танці, дивилися на все, як-то кажуть, з відкритим ротом. Ми були наймолодшою командою. Це відклалося в пам’яті назавжди. Опісля, впродовж 7-8 років, ми щороку брали участь у цих чемпіонатах. Слід сказати, у всіх команд були спонсори, а ми їхали за кошти батьків.
Ось так поступово вдосконалювалися... Найкращий наш результат на чемпіонаті світу, якщо не помиляюсь, – 17 місце, акурат як і мені було років на той час. Тож саме тоді вирішив: продовжувати танцювати. Поставив перед собою ціль – майстер спорту. Кандидата у майстри спорту отримав у 13 чи 14 років, а в 17-18 – звання «Майстер спорту».
Батькам, звісно ж, було фінансово важко, недешево обходяться змагання за кордоном. Мене навіть просили, щоби я вже полишав ті танці. Ні! Вступив до Львівського державного університету фізичної культури і спорту на факультет «Спортивні танці». Думав, попри навчання продовжуватиму танцювати. Але не було можливості: в університеті з нас робили суто тренерів – різні методики: як працювати з дітьми, дорослими. Тож танці відійшли на другий план.
– Тернопіль, Львів… Як Ви потрапили в Чортків?
– Чесно? Не знаю, яким чином, адже запропонували роботу в Тернополі. Та якось зателефонував мій тренер і сказав, що в Чорткові є танцювальний колектив «Флекс». Там дуже багато діток, і дівчина, котра займається сучасною хореографією, шукає тренера в підмогу.
Так ось: та юна тренерка Аліна телефонувала мені чи не щодня. Тож вирішив допомогти. Домовилися, що займатимуся з учнями два рази в тиждень, а далі – власними справами в Тернополі. Та коли з’явилися перші тренерські напрацювання, то прокинулися такі відчуття, наче рибу у воду повернули, – саме цього мені бракувало.
Відтак почали відкривати студії в Борщеві, Заліщиках, Копичинцях. Добирали нових тренерів – працювало дев’ятеро. І жодного з Чорткова! Хлопці з Рівного, Львова, Києва.
Аліна виїхала за кордон. Тож всі сили тренерства треба було кидати на тутешні студії. У Чортків я забрав свою кохану (дружину), і так ми почали працювати... – Ваша дружина також по танцювальній лінії? – Ні. На Мар’яні вся адміністративність – це дуже об’ємний фронт роботи. Без дружини я не впорався б, у більшості успіхів завдячую їй.
– Пане Юрію, попередньо зачепили методику тренування. Яку методику використовуєте ви?
– Дуже хорошу базу мені дав університет. Нас вчили, як з яким віком працювати, коли потрібно інформацію подавати в ігровій формі, особливо маленьким діткам. Адже ми набираємо учнів навіть з трьох років. Тож саме в ігровій формі можна багато чого їх навчити. Малеча думає, що грається, та насправді в них уже закладаються різні базові танцювальні моменти, постави, відчуття ритму і так далі.
Перші мої учні, які зараз показують найвищі результати на чемпіонатах Європи, світу, всі прийшли до мене саме у віці 3-4-х років. Всіх вихованців пам’ятаю, скажімо, беззубими (сміється). А тепер вони вже такі дорослі, ростом, як я.
Щодо методик, то складається ціла система тренувань. З досвідом розумієш, що працює, а що ні. Починаєш відкидати непотрібні речі, стараєшся концентруватися на тому, що дає хороший розвиток і результат. І коли є хороші результати у старших дітей, то по цій же системі працюю з молодшими.
Система досить складна, перерахувати все важко, бо це – і надвелика кількість повторень, і додаткова фізпідготовка, спеціальні й загальні фізичні вправи і т. п. Я багато розмовляю з учнями – психологічна складова тренувань. Адже їхні настрій, налаштування, те, як вони себе відчувають і поводять на сцені, це все оцінюється на змаганнях. Якщо дитина виходить на паркет, а в її очах страх, значить, вона в собі не дуже впевнена, десь ми недопрацювали. Тому працюємо в багатьох аспектах; переймаємо досвід іноземних тренерів, займаємося з їхньою допомогою; беремо участь у різних семінарах.
У змаганнях є конкретні правила, як, наприклад, в акробатиці, фігурному катанні. Це стабільна вимога до будь-якого виступу на змаганнях. У тому, як пара виконує кожен рух у технічному плані, і проявляється майстерність; ну і дуже важливо – зовнішній вигляд.
– Ви надаєте перевагу груповим заняттям чи індивідуальним? Як формується заняття?
– Заняття формується таким чином: діти повинні займатися колективно, так вони отримують більше інформації словесної. Тобто коли я розказую, пояснюю, вони можуть всі стояти, слухати, бачити. Індивідуальні заняття мають трішки інше завдання. Це конкретика: коли я підходжу, стаю в пару, поправляю, направляю, беру рукою за ногу чи руку, чи плечі, голову; проводжу, показую напрямок... Напрацювання – обов’язково, до автоматичного завчання елементів. Це спонука до емоційного розслаблення на сцені, а тіло видаватиме навики, відпрацьовані мільйон разів перед дзеркалом.
Тренування потребують і вимогливості тренера. Проте не до кожної дитини можна застосувати суворість. Слід знайти такий підхід, щоби не відштовхнути дитину, скажімо, не відбити у неї бажання вчитися. На мою думку, талант – маленький відсоток успіху. Він може дати непоганий старт на початку. Але може скоро й закінчитися. Буває, в когось, можливо, того таланту трішки менше, та вони більш наполегливо працюють, в кінцевому результаті – переганяють кращих. Як на мене, праця, стабільність, дисципліна і наполегливість – це набагато важливіше, ніж талант. Для мене найважливіше – привити любов до танцю, наполегливість до праці й прагнення до досягнення вищої мети, відтак – дисципліна.
– І все-таки, чи є у Вас особлива методика, щоби діти відчули музику, ритм і сам паркет?
– Це все приходить з часом: перші заняття, перші змагання. До прикладу, діти виходять на сцену, танцюють елементарні, простенькі фігури: квадратик повільного вальсу, основний крок ча-ча-ча. Тобто дві програми – латиноамериканська і європейська. Як тренер я розумію, що ці дітки можуть вийти і не станцювати. Хтось з них може розплакатись і не вийти на паркет. Але це їхній перший досвід, тому все одно веземо на змагання, пояснюючи і дітям, і батькам, що вони мають бути готові до всього. Максимально стараємося на останніх заняттях створити атмосферу змагань. На перших змаганнях діток-переможців немає, їх всіх нагороджують, як за перше місце. Вони всі дуже щасливі, відкривають для себе світ танцю. На наступних вони відчувають себе вже більш упевненими, а далі – як удома. Тобто сцена для них уже не такий страх і переживання.
Фактично, з певної інформаційної бази можемо вибрати 20 різних змагань у різних містах, зареєструватися і майже кожних вихідних поїхати на змагання. Повірте, діти отримують велике задоволення: від світла, музики, глядачів і від атмосфери в цілому.
– Спортивні танці, мабуть, без травм не обходяться?
– Та є, звичайно. У виші дуже багато моментів розбирали, як працювати з фізичними навантаженнями, як підтримувати організм, як його відновлювати після навантажень. За це я вдячний своїм викладачам. – Запобігти травмам можна? – Звісно ж. При правильній роботі з учнями ти мінімізовуєш моменти, які можуть призвести до травми. Будь-який спорт не обходиться без травм, можливо, й таких, після яких заняття слід припинити. У нашій справі також є травмування, проте набагато менші, ніж в інших видах спорту. Дякувати Богу, важких травм у нашої команди не було.
– Як проходить адаптація: учень – вчитель і навпаки?
– Не можу сказати, що все завжди гладко. Бо діти з різними характерами. Та впевнений, що мій досвід роботи і щирість допомагають знайти особливий підхід до дитини, викликати у неї розуміння ситуації. Вважаю, 80 відсотків налаштування і настрою, з яким дитина приходить на заняття, залежать від батьків. А звідси, запевняю, дітвора завжди виходить на позитиві: знайомство з новим, цікавим, нові навики, емоції, що підсилюють бажання вчитися пізнавати дивовижний світ танцю і занурюватися в нього. Проте буває і таке: дитина, побачивши, що танець – це не розвага, а копітка, плідна праця, вже не хоче займатись. У своїй практиці такого не пригадую, навпаки: перше, друге заняття, а далі – їх просто, скажімо, не витягти із зали. Відрадно, коли у вихідні я їду додому в Тернопіль, діти самостійно приходять у студію займатися, бо знають, що їм треба щось допрацювати. Дуже тішуся, що серед моїх учнів уже 15 кандидатів у майстри спорту, найстаршій – 16 років, а найменшій було 9, коли вона отримала це звання. Якщо точніше – 16 кандидатів, але дівчинка про своє досягнення ще не знає. Гадаю, коли вийде черговий номер вашої газети, то дитина вже знатиме, що вона – кандидат у майстри спорту. Щоб отримати таке звання, треба виграти чемпіонат світу, на якому було представлено не менше 10-ти країн, не менше 15-ти суддів, при умові, якщо всі вимоги змагань виконані й оцінки суддів співпадають. При цьому можуть присвоїти або 1-й, 2-й чи 3-й спортивний розряд, або кандидат у майстри спорту, відтак – майстра спорту.
– Пане Юрію, можете назвати своїх най-найкращих вихованців? Звісно ж, вони у Вас всі – найкращі, та все ж.
– Справді, для мене вони всі – найкращі. І виокремлювати когось з-поміж інших, думаю, буде не етично. Кожен з них – старанний, трудолюбивий і відповідальний. У нашій старшій групі всі діти танцюють майже на одному рівні. Різниця лише в тому, що на змаганнях виступають в різних вікових категоріях: юніори 1 – діти до 14-ти років; юніори 2 – до 16-ти років; є пара, вікова категорія якої – старші 16-ти.
– Поїздки на змагання вартують чималих коштів. Це все за гроші батьків?
– На превеликий жаль, так. Пам’ятаю, ще коли я танцював, наш тренер пробував вибити-випросити десь якісь кошти, але… Щоправда, наші діти, які мають звання КМС, щомісяця отримують стипендію від Чортківської міської ради. Та це мізер у порівнянні з усіма витратами.
– Бачимо, діти виступають в шикарних костюмах, зачіски, макіяж… Це все також власними силами чи маєте своїх стилістів?
– Костюми надзвичайно коштовні – це повністю заслуга батьків. Щоправда, ми підказуємо: де, що, як; які кращі фірми. Зачіски, макіяж – є спеціальні б’юті-студії (до речі, українські компанії), які працюють саме з нашим видом спорту. Вони також приїжджають на змагання за попередньою домовленістю і, звісно ж, за окрему плату. Відрадно, що наші спеціалісти б’юті-студій мають великий попит і серед іноземних команд.
– Ви зі своїми вихованцями виступали вже в багатьох країнах світу. Тож які найбільші досягнення?
– Ну, гляньмо на крайні змагання – Чемпіонат світу зі спортивних бальних танців «International Dance Festival-2025», який відбувся в Англії. Це найсильніші, наймасштабніші, найкрутіші змагання в світі. Всі мріють туди потрапити. Участь у таких змаганнях – це вже велика честь, а вихід у фінал – підтвердження високої майстерності наших юних танцівників. Тож це і є найбільшим нашим досягненням наразі. Ми виступили і показали дуже високий рівень майстерності, зайнявши призові місця.
– Ну що ж, наприкінці розмови мені залишається лише побажати усьому вашому колективу і кожному його учаснику зокрема нових перемог і блискучих тріумфів.
