Можливо, читачі пам’ятають, що в нашому місті – Чорткові – знімався ще один фільм Одеської кіностудії за мотивами повісті Володимира Короленка. Чому ж із такою перервою виходить публікація про нього? Просто довелось довго розшукувати цей фільм. Виявляється, йому змінили назву. І замість «Діти підземелля» кіно вийшло в прокат із назвою «Серед сірих каменів» (1983 рік).
Ну що ж, назва цілком слушна. Тому що якраз на сторінках повісті «Діти підземелля» ми дізнаємося, що «сірий камінь» витягає життя і здоров’я маленької дівчинки Марусі, героїні книги. Це повість нашого дитинства. Скільки сліз було пролито на її сторінки.
Фото: скрін-шот з фільму
Тому з надією чекала екранізації. От, думаю, добре, що вирішили у нас знімати. Про це навіть написала у своєму першому вірші:
Я так любила наше рідне місто,
Що, прочитавши «Діти підземелля»,
Я твердо вирішила: княже Вено,
Це наш Чортків! І дійсно, недарма.
Немовби мою думку відгадавши,
Знімали одесити в нас цей фільм,
Щоби на всю Вкраїну показати
Старого замку мури і костелу шпиль.
А виявляється, дарма я це писала – костел до фільму не потрапив (хіба десь мелькнув у тумані). Якась дивна робота оператора, чому він таку красу не побачив?
Чомусь в титрах зазначені два режисери, можливо, це була чиясь дипломна робота. Мій племінник з Одеси, почувши прізвище режисерки, відразу констатував: «Буде нудно». Дійсно, фільми Кіри Муратової завжди були нестандартними. Вона народилась ще за Румунії у молдавському містечку Сороки. Працювала на Одеській кіностудії. Її фільми часто «клали на полицю». І дійсно, моментами стрічка затягнута, багато філософських роздумів. І якесь дивне явище – повтори фраз. Наприклад: іди сюди, іди сюди до мене, іди сюди до мене. Так, ніби відлуння серед того каменю.
В основному зйомки проводились на руїнах старого замку Гольських. От якраз звідти на площину посередині замку виганяли юрму жебраків. У цьому епізоді був задіяний один наш місцевий житель. Його кликали Войцин, здається, прізвище навіть є у титрах фільму. Був такий колоритний дідусь, жив нижче Горішньої Вигнанки. Мав гарні песенята і періодично продавав їх на базарі. Вони були в нього дуже симпатичні, пухнасті. На жаль, крупним планом його не виділили (я не побачила). Просто зняли в загальній масі – в юрмі жебраків. І ось тут мені хочеться подискутувати.
У принципі, хто вони такі – жебраки? Це люди, які через важкі життєві обставини (хвороба, каліцтво, фізична вада) викинуті за «борт» суспільства, опустились «на дно». Їх основна мета – вижити. І тому вони збиваються у зграї, «дурні товариства», щоби бути сильнішими. У кінофільмах не раз показують такі юрми. Згадайте французьку стрічку «Анжеліка – маркіза ангелів». Там юрма жебраків була злосна, наїжачена, але сильна, незважаючи на фізичні вади. З палицями і костурами вони ладні були трощити все підряд. А тут в мене виникло таке враження, що ту юрму жебраків випустили з психлікарні. Вони кричали, розмахували руками, промовляли, качались по траві, кукурікали. А потім, вже на цвинтарі, ходили межи могил, як привиди, ніби в тумані. Їх «головний» промовляв щось дуже філософське, а після того став перекидатись через голову, роблячи кульбіти між пам’ятниками.
Фото: скрін-шот з фільму
Може, дійсно, в наші часи важко показати таких людей, що жебракують. За союзу це було неофіційно заборонено, на вулицях ніхто не просив. Та я пам’ятаю з дитинства одну жіночку з передмістя, яка ходила по квартирах. Вочевидь, в неї була якась хвороба з дитинства: поліомієліт або ДЦП. Вона простягала покручену руку, і їй давали копієчку. Пізніше я чула, що вона побудувалась, мала гарну хату. Цим вона віддячила своїй родині, яка їй допомагала. Але ...не пропила, не прошльондрила!
Інколи в таких людей голова працює краще, ніж у звичайних. У принципі, просити – це важка праця! І в наш час ми зустрічаємо людей, які ТИМЧАСОВО (підкреслюю) просять про допомогу (на операцію чи лікування). Буває, що стоять на колінах по пів дня. Колись одна жіночка стояла взимку на мокрому снігу, підстеливши пакетик. Але через голову ніхто не перекидався. То вже був би якийсь «цирк на дроті».
Фото: скрин-шот з фільму
Вивчаючи матеріал про книгу і кіно, я з подивом дізналась, що прообразом містечка послужило Рівне (аж ніяк би не подумала). На жаль, я там була проїздом, бачила тільки центр.
Звичайно, сюжет фільму і твору Короленка дуже сумний. Батько хлопчика надто тяжко переживає втрату дружини, матері його дітей. І, може, тому багато сцен фільму – як оголені нерви, депресивні.
Фото: скрин-шот
Також мене здивувала гра артистів, доволі прославлених. Чомусь мені здалося, що Станіслав Говорухін трохи старуватий на роль батька. Здивувала і гра Ніни Русланової – талановитої актриси (грає няню). Вона плаче істерично, обіймає портрет своєї померлої господині, ніби вона її родина. А коли пропала лялька, вона з якимсь дивним зойком, схожим на гикавку, ходить по квартирі, примовляючи: «Гик, а де ж наша лялька Катя? Гик, а де ж наша лялька Катя? Гик…».
Фото: скрин-шот з фільму
Засмучує відсутність діалогу між дітьми – кожен кричить своє, не слухаючи співбесідника. І робота оператора непослідовна: в квартирі я запам’ятала тільки двері, двері, двері. Звичайно, в наш час важко зняти фільм про старовину, підібрати артистів, особливо дітей. Ну хто би з дівчаток згодився зараз одягнути на себе якесь лахміття? Та вони всі – «маленькі принцеси», гарно вдягнені, з рум’яними щічками. Колись мені треба було для слайд-фільму зробити знімок дівчинки з лялькою. То ще у 90-ті роки, завдання було полегше. Одна дівчинка зі школи номер 6 позувала: дуже гарний вийшов знімок (на жаль, не зберігся). Дитина так перейнялась долею маленької Марусі, дуже журливо виглядала. Зараз модно робити такі «реконструкції» фільмів. От і ми почали шукати маленьку артисточку на роль Марусі для фото і зіткнулися із непередбаченими труднощами. Виявляється, в наш час не можна фотографувати дітей без згоди батьків і то письмової! (Згадались дитячі роки, коли фотограф приходив до школи і знимкував нас на дошку пошани, без усяких перешкод.) Тому довелось просто зняти ляльку на фоні замку.
Аж потім знайшлась маленька Мартуся, яка згодилась позувати у цій ролі.
Книга ж Короленка рекомендована для читання у 5-му класі. І питається, для чого читати такі сумні історії дітям? Для того, що греки називали «катарсис» – очищення. Дійсно, душа, омита сльозами, ніби очищається. І це свого роду «щеплення» дітям від життєвих негараздів. Ото почитаєш в шкільному віці таку книжку, накрапаєш сльозами на останню сторінку... А наступного дня у школі погана оцінка або штовханина сусіда по парті не здаються тобі такою «страшною бідою». Бо ти знаєш, що буває й гірше.
Та чомусь при перегляді цього кіно я не відчула того «катарсису». Навпаки, насувався гнітючий, депресивний стан. І я вимкнула планшет. Можливо, у цьому винна осінь, холод, дощі? І ще одне запитання до творців фільму: «А де подівся пан Тибурцій?». Яскрава постать в книзі, шляхетний чоловік, який збіднів, можливо, збанкрутував і пішов у підземелля. У капелюсі, з люлькою – це такий неповторний, колоритний образ. Можливо, одеситам незвичне таке ім’я і вони замінили його на «Валентина». І ми спробували створити свій образ цієї драматичної постаті (фото вгорі справа)
Нещодавно з Інтернету дізналася, що повторення – це, виявляється, фірмовий знак, так би мовити, «фішка» режисерки Кіри Муратової. Вона в усіх фільмах так робить. Тож, за її принципом, закінчення мало би бути таке: «Сумний-сумний фільм, сумний-сумний дощ, сумна-сумна осінь!».
