«Що нас не вбиває, те робить сильнішими» – історія працелюбної сім’ї Горбенків, яку війна змусила покинути все і вже вдруге віднайти прихисток у Ромашівці, що на Чортківщині.
Не часто зустрічаєш щирих, із відкритою душею людей, залюблених у життя, свою справу, саме таких, якими є наші нові знайомі.
Горбенки: голова сім’ї – Сергій, берегиня роду – Валентина і дві їхні донечки – старша Вітуся (саме так називають її рідні) й молодша Альона, а також – бабуся Людмила Іванівна, її донька Вікторія (мама і молодша сестра Валентини). Ось таким великим сімейством вони переїхали зі села Калинівське (Синельніківський р-н, Дніпропетровської обл.) до Ромашівки Чортківського району. Мати Сергія також приїхала сюди, але недовго тут побула – поїхала до доньки за кордон.
Нелегкі випробування випали на долю Горбенків. Але вони всі негаразди долають разом, бо живуть, як ми побачили, в любові, злагоді, взаєморозумінні та великій підтримці один одного.
Сестра Валентини уже 23 роки прикута до ліжка: після операції на головному мозку (на яку, до речі, пішла своїми ногами) Віка вже не встала, зараз їй 33 роки. Та й у Горбенків старша донечка Вітуся – з інвалідністю.
Калинівське – вітцівщина сімейства
– Село наше невеличке, на межі трьох областей: Донецької, Запорізької і власне Дніпропетровської, – розпочинає розповідь Валентина. – Там народилася, юнкою вийшла заміж, і те юнацьке кохання зі спільно прожитими роками лише зміцнюється. Сергій також з Калинівського, Вітуся нас ще більше скріпила. Та й я, коли дізналася про проблеми з дитиною, в одну мить – подорослішала. Мій батько і Сергія давно відійшли у засвіт. В юності мене вабила медицина, та життя скерувало по-іншому…
За що не візьмуться Горбенки, знають, що і як зробити. Все у них ладиться, як-то кажуть: робота горить у руках, бо ж росли, залюблені у землю-годувальницю.
– У рідному селі мали свою велику господарку: 16 свиноматок, 4-5 кнурів – породи п’єтрен; пасіку – це особливе захоплення (400 бджолиних сімей). Була мрія – 1000 вуликів, але – війна, прийшли «визволітєлі»…
Господарку доглядали самотужки, все – своїми руками. Та ще й постійний догляд за Вітусею, щоправда, велику опіку над нею взяла на себе Альонка. Няньчить старшу сестричку з п’яти років! Змалечку її і купала, і речі прала… Вітусі треба, щоби з нею хтось був постійно, тож, допоки ми пораємося по господі, дівчатка удвох.
Сили дає рідна земля
– Власне господарка, робота біля неї і дає сили. Звісно ж, були моменти розпачу, безсилля, проте… Дуже заспокоює пасіка, недарма бджіл називають «Божими мушками».
Окрім того – робота на землі. Саме земля дає і сили, і снагу жити.
Ворог зазіхнув на Україну ще в 2014… Тоді в нас було спокійно. Ніхто й подумати не міг про повномасштабне вторгнення, ми не розуміли: яка війна?!
У 2014-му почали будувати літню кухню. Та навіть у 2023-му році на подвір’ї викладали плитку. Не вірили, що орки підуть далі, були впевнені: наші війська відіб’ють будь-який ворожий наступ.
Прорив фронту… Вперше виїхали з села
– Зараз Калинівське – червона лінія фронту.
У 2022 році ми виїхали зі села перший раз. Тоді щось таке «попадало» вороже, ми навіть не знали, що то таке. Так перелякалися, нам сказали – прорив. Тож ми в чому були, лише вхопила Вітусині підгузки й деякий одяг, так і поїхали.
Отож, у 2022-у перший раз ми потрапили в Ромашівку. З нами ще була одна сім’я, якої добре знайомі проживають саме в цьому селі. Сказали, що нас багато, ще й двоє – з інвалідністю. Щоправда, мама тоді не поїхала з нами. Як ми її не вмовляли: «Мамо, вас уб’ють!» – «Ні, не поїду! Як буде, так буде!»… Було дуже холодно. Все залишили, ні про яку господарку й не думали, просто сіли й поїхали. Ми навіть хату не замкнули. Тож так і втрапили в Ромашівку. Тут нас прийняли дуже гостинно. Дякуємо подружжю Ірі й Олегу Красновських, вони організували нам прихисток. Люди забезпечили і харчами, і побутовими речами. А нам так незручно, адже в нас там, на вітцівщині, все було; не звикли, щоб нам хтось щось давав, заробляли все самі.
Переживали, адже вдома залишилася вся наша господарка. Тоді в Ромашівці прожили місяць. Люди картоплю садили. Як зобачили ми ту працю, вирішили допомогти. Бо ж не можемо сидіти просто так.
Повернення в Калинівське – під обстріли
– Промайнув місяць… Повернулися до рідного Калинівського. Адже там – вся наша господарка. Була і власна лабораторія, щоби свиней вирощувати. Приїхали, а село – живе, немає ніяких орків! Наші військові тримають оборону, ворога далі не пропускають.
Звісно ж, все заросло. Почистили, покосили, довели до ладу. Ми ж з цього (мед, м’ясо) живемо. Допоки пораємося з усією господаркою, телефонує Альонка, каже, що Вітусі стало гірше, вона стресує після чергового переїзду, постійно на транквілізаторах, внутрішні органи відмовляють. Адже дитина при своєму стані найбільше дістала страху від обстрілів, гуркоту машин, криків людей…
Зараз фактично нашого села вже немає, все розтрощили «кабами». І Покровське бомблять «кабами».
Що нас не вбиває, те робить сильнішими
– І знову переїзд – в Покровське, точніше – на його окраїну, в приватний будинок. Якось не так страшно було: пам’ятаю, село закидають «кабами», а ми біля вуликів – мед качаємо.
У нас машина, причіп для свиней (закритий, з трапом). Самі все перевозили. Тоді було п’ять свиноматок, поросят – 30.
Вантажили, фактично, під обстрілами – все в диму; то там, то там – прильоти… Звісно ж, не одна ходка була – господарство велике. І пасіку перевезли. Все в Покровське. У нас там були хороші знайомі бабця з дідусем, пустили нас з пасікою на свій город.
У 2023-2024 роках взагалі жахіття було. Я чула все: як свистить «каб», як падає… А ми – біля вуликів.
Тоді вже настільки звикли до того «гепання» – якщо не біля тебе впало, то воно не твоє. Чую: другий свистить, третій... Я впала біля вуликів, накрилася і чекаю четвертого. Третій дуже близько впав – пряме попадання в будинок наших родичів. Жінка з донькою в хаті була, слава Богу – живі.
Трощили наш край «градами», «смерчами», «ураганами», таке всяке літало… І село наше не оминуло. То було дуже страшне. Ми – на пасіці, а діти – вдома… Снаряд недалеко від нашого будинку впав. Альонка телефонує (ще тоді зв’язок був), плаче: «Мамо, я дуже боюся!». Кажу: «Сидіть в коридорі, там глухі стіни». В часі розмови чую: «гуп» – від ударної хвилі віконне скло посипалось… Я тоді такий стрес дістала за дітей. Перелякалася дуже, бо не могла до них ні їхати, ні бігти (пасіка була більше двох кілометрів від дому), дорога обстрілювалася. Як я загину, хто ж за дітей подбає… Ми знали, через скільки часу оте вороже літає, скільки штук. Тож, перечекавши, їдемо додому, з донечкою постійно на зв’язку. Село побите, люди біля розвалених хат, все потрощено. У нас посипалися вікна, двері. Діти, дякувати Богу, живі, хоч дуже налякані.
І попри те – ми все прибрали і живемо далі. Навіть тоді, коли, здавалось би, опускались руки, то завжди отримувала потужну підтримку чоловіка – і словом, і ділом.
Допомагали військовим
– Десь у сусідньому селі, неподалік, розмістилися наші військові. Ходив до нас їхній «док» – хірург. Романович – так ми його називали. І ще один хлопчина військовий приходив з ним. Ми їм допомагали всім необхідним. Якось Романович сказав, що він з Тернопільської області. А кілька днів тому (вже тут) ми дізналися, що той хлопчина – з Ромашівки, і нас добре знає. Бачите, як воно є… Романович дивувався: «Тут – війна, а ви косите, підтримуєте свою господарку в ідеальному стані»… А як же інакше?!
Пригадую, в 2022 році, як тільки почалося повномасштабне вторгнення, до нас (в Калинівське) заїхали військові – голодні, холодні. Постачання ще не було ніякого. Я запропонувала дівчатам пекти хліб для наших воїнів. Пекли. Щоранку хлопці мали свіжий, ще теплий хліб. Була зима. Ніхто з наших сільчан ніколи не відмовлявся від допомоги військовим. Треба варити – варимо, треба пекти – печемо, готували всякі смаколики, забезпечували медикаментами.
У нас село, як кажуть, завжди було тихеньким. А тут – колони машин, танки, військові… Коли моя мама побачила військових – всі з бородами, замурзані, втомлені, то подумала, що то «кадирівці». Я її заспокоїла: то – наші! Згодом у них покращилося забезпечення. Тоді в нас з’явилася впевненість, що ми все-таки залишаємося на місці, нікуди не їдемо. Бо нас є кому захищати, ворог сюди не сунеться.
Ховалися в підвалах
– З 2022-го по 2024-й роки ми постійно ховалися в підвалі. Вдень ще більш-менш нормально. Все починалося десь о першій-другій годині ночі, а потім – о четвертій-п’ятій. Підвал ми добре облаштували: килими на кам’яній підлозі, матраци, ковдри.
Перший раз, коли ми тягли Вітусю в підвал, вона дуже боялася, стресувала. Згодом – сама вже спокійніше, помаленьку сходила. Було, не йду в підвал, бо Вітуся спить, будити її – не можна. А коли вже зовсім сталася халепа, то прийняли остаточне рішення – виїжджати.
Двадцять п’ятий рік. Знали, що треба вже й звідти виїжджати, тож шукали: куди б податися. Бо ж бачили – фронт сунеться. До вересня ми ще доглядали господарку в Покровському.
Вдруге – в Ромашівці
– Наприкінці серпня цього року ми знову приїхали сюди – в Ромашівку.
Розумієте, з хворою дитиною нам потрібні нормальні умови для проживання: щоб і вода була, і опалення, та й для пасіки дбаємо про хороше місце.
Знову-таки Іра Красновська нам підшукала житло. Тут придбали добротне обійстя, вже й свердловину викопали, провели воду, допомогли майстри тутешні.
Ми знаємо це село, воно вже як своє – рідне. Ми не шукали – аби ближче до міста, навпаки – аби було де господарку завести. Хоч з Покровського не вдалося все забрати, та нас труднощі ніколи не зупиняли. Тут ми вже й нові вулики купили; весною закупимо бджолині сім’ї, поки що плануємо 200 вуликів.
Маємо три кнура, вони працюють на спермодози, чистопородні п’єтрени (бельгійська м’ясна), і поки що – три свиноматки.
Плануємо… Купили шлакоблоки, поставимо сарай, збільшимо господарку, ще хочемо свиноматок. І городину посадимо. Любимо працювати на землі, поратися і в городі, і в садку, і в квітнику. Саме від землі сили й беруться. Люблю троянди, уже замовила кілька кущів.
Шкода, їхали сюди, знали – ми вже не вернемося на вітцівщину. Тепер наш дім тут. Уже нема куди повертатися, особливо в Калинівське, там, певно, суцільна пустка…
Моїй Вітусі тут добре, а якщо їй – то і нам. Ми зробимо все, що треба! До всього людина звикає. Альона дистанційно навчається в Дніпровському коледжі технології та дизайну. Допомагає нам із доглядом за Вітусею і з господаркою.
У Ромашівці нам дуже подобається, люди привітні, щирі. Вельми вдячні старості села Зеновію Кубику. І в 2022 році він нам багато в чому допоміг, і тепер опікується нами. Багато питань вирішується саме з його підтримкою. Ми до людей відкриті, тож і до нас тому, мабуть, прихильні.
Важко сприймати й усвідомлювати те, що багатьох хороших наших знайомих земляків уже немає…
Та життя триває: минуле кануло у вічність, та буде – завтра, і – буде краще, ми в це віримо. Життя важливіше. Є руки, ноги – працюємо на позитиві. В будинку ремонти зробимо, сад, город посадимо, господарку розведемо.
Все буде добре!
