Відданість і допомога ветеранам війни
Наближається День Збройних Сил України – 6-го грудня. Свято, що пульсує в серці нації. Тож принагідно журналісти Чортків.City завітали до відділу з питань ветеранської політики Чортківської міської ради, аби поцікавитися роботою представників вказаного підрозділу. Хто ж, як не вони, знають якнайкраще про стан справ ветеранів сучасної російсько-української війни, які чи то після важких поранень, чи то за віком повернулися з фронту і намагаються вжитися в суспільстві після буремних бойових дій.
Насамперед дозвольте адресувати привітання всім захисникам і захисницям України.
Дорогі наші, ваше служіння на вірність Батьківщині – легенда сучасності, ви – наш щит і гордість, ваша сила тримає українську націю, рідну Україну. Ви – найкрутіші, найсильніші, найсміливіші та просто – найкращі! Низький уклін кожному, хто стоїть на захисті незламного народу українського. Нехай кожен постріл минулого перетвориться на квіти майбутнього. Честь вам, Герої!
З відрадністю знайомимо вас, шановні читачі, з тими, хто активно працює в підтримку ветеранам.
Олег Постоловський – начальник відділу; Михайло Марфіян і Галина Криса – головні спеціалісти.
Слід сказати, з Олегом ми познайомилися ще в лютому 2023 року. Чортків’янин, ветеран, маруновий берет, воїн-десантник воював у складі окремого десантно-штурмового батальйону морської піхоти. У час нашого знайомства Олег саме проходив реабілітацію після важкого поранення. Найкраща реабілітація для нього, як каже, це – риболовля. «Мозок просто відключається. Спокійно закидаю вудки і сиджу, ні про що не думаючи. Лебеді, качечки, річка, природа – тиша і спокій»...
Тож, розумієте, про війну Олег знає не з розповідей, а зсередини її пекельності, як і, до речі, його побратим-співробітник Михайло Марфіян – також маруновий берет.
Про Михайла районна газета «Голос народу» писала, як мовляв ветеран, вже давно (2016 чи 2017 рік), тоді юнак був ще курсантом військового вишу. Він офіцер – капітан. У 2016 році підписав контракт на військову службу і добровольцем пішов на фронт. Брав участь у бойових діях. На той час йому було всього 20 років. Потім вступив до Львівської Національної академії сухопутних військ. вчився чотири роки і отримав посаду командира взводу. Проходив фахову військову підготовку до виїзду в АТО. Пройшов чи не всю лінію фронту східних областей України. 28 січня 2023 року неподалік Кремінної (Луганська обл.) отримав поранення: прилетіло в хату, де розташовувався командний пункт, там у той момент був і Михайло. Каже: «Скільки разів мене рятувало від загибелі. Дивом. Покрова так мене оберігала. І при тому прильоті вижив, хоч весь посічений, втратив руку; і ногу міг втратити – почала гнити кістка, але, дякувати Богу, врятували. Щоправда, нога добре не працює, але – на місці, ходити можна, стояти довго – ні. Втративши праву руку, довелося вчитися все робити лівою». Михайло навіть столярує вдома. Любить працювати з деревом. У кабінеті стоїть тумбочка, яку власноруч – однією лівою – змайстрував. Каже, що відключається від усяких думок, коли займається столярством.
Та й пані Галина має безпосередню причетність до Збройних Сил України, адже її чоловік став на захист Батьківщини в 2014 році, ще з Майдану мобілізувався, добровільно пішов на фронт і досі – на бойових позиціях. Він також має офіцерське звання – заслужив.
Усі мої співрозмовники розповідали про роботу вказаного відділу, як-то кажуть, в унісон. Тож оминаємо діалоговий розподіл відповідей на запитання.
Першочергове завдання відділу з питань ветеранської політики
– Оскільки ми є структурним підрозділом Чортківської міської ради, то працюємо з жителями – ветеранами війни, їхніми рідними та сім’ями зниклих безвісти воїнів – нашої громади. Проте не відмовляємо в допомозі при зверненнях і мешканцям загалом Чортківського району.
Першочергове завдання представників нашого відділу – це допомога ветеранам війни, воїнам з пораненнями інтегруватися (об’єднуватися в єдине ціле, ставати частиною більшої системи, зближуватися й узгоджувати свої функції) та реінтегруватися (комплексний процес повернення до цивільного життя, який охоплює працевлаштування, психосоціальну підтримку, соціальну адаптацію та відновлення зв’язків із суспільством). Інтеграція та реінтеграція – це ключові виклики для України, що потребують узгоджених дій держави, бізнесу та суспільства, а також врахування особливих потреб ветеранів з інвалідністю. Важливими елементами є створення робочих місць, програми перекваліфікації, реабілітація, юридична та психологічна підтримки, а також формування суспільної поваги до тих, хто захищав і захищає Україну від нападника-загарбника.
Окрім того ми працюємо і з діючими військовослужбовцями. Хоча вирішенням їхніх питань мали би займатися інші структури: відділ мобілізації, можливо; відділ, який призиває на службу. Адже в абревіатурі ТЦК є ще дві літери – СП (соціальна підтримка). А цього, скажімо, по факту – немає. Тож розумієте, який об’єм нашої роботи?
Люди чомусь не йдуть у військкомат, а приходять до нас. Не залишити ж їх наодинці з проблемами.
Фінансування бажає кращого
– Здебільшого звертаються щодо фінансової підтримки. На жаль, наш відділ – дотаційний (місцевий бюджет), по факту, ми, скажімо, живемо з податків. Було б добре, якби він був державним. Та чомусь держава питання фінансування звалила на органи місцевого самоврядування. І щоб реально допомогти за потребами сім’ям чи безпосередньо ветерану – це проблематично. Тому що в порівнянні з витратами на лікування, протезування ветеранів ми маємо змогу виділяти доволі малу суму коштів.
Окрім фінансової підтримки (нехай і невеличкої), ми надаємо консультації, пропозиції щодо проходження реабілітації. Хоча, знову ж таки, на превеликий жаль, в нашому районі лише два заклади реабілітації – Заліщики та Більче-Золоте (тож не дуже розженешся, як кажуть). Кудись далі відправити (чи в Трускавець, чи десь, до прикладу, в Львівську область на санаторно-курортне лікування) ми не маємо права. Та й державні установи, які були колись (ще до повномасштабного вторгнення) і направляли військовослужбовців у санаторно-лікувальні комплекси, як відомо, наразі не працюють. Всі переобладнані або під госпіталі, або під лікувальні центри. У деяких з них проводять протезування, у деяких – мінімальне відновлення…
– Ось, до прикладу, як у мене, – мовляв Олег, – коли пройшло два роки після поранення та реабілітації, то особисто мені вже немає сенсу їхати в Більче-Золоте. Там, як сказати, ставлять на ноги, витягують з надважкого стану. А далі?.. Аби досягти чогось більшого в плані здоров’я, то в Україні такої допомоги для мене немає. Зараз лікарі рекомендують робити косметичні операції: забрати пластини, що встановлені в плечі, в нозі; наростити кістку (загалом 7 см). Таке проводять лише за кордоном. А фінансування – за власні кошти…
Не заперечую, у Львові теж добротне протезування. Проте, коли важкі випадки втрати кінцівок… Ось як у нашого Михайла: втратив руку, і йому треба не просто поставити протез, а такий – аби та рука була діючою. Такого, на жаль, в Україні майже не роблять. Хоча і в нас є чудові спеціалісти, але черга – нескінченна, і чекати треба на таке протезування, ох, як довго. До слова, у Михайла є протез на руку, та він з ним не ходить: пальці хоч і згинаються, проте ні щось втримати, чи тим паче щось робити – неможливо; дрібної моторики теж нема. Знаю, хлопці їдуть в Сполучені Штати Америки, але й там – черги (мінімум пів року чекати).
Контузія – це теж поранення, яке неабияк впливає на психіку
– Кількаразові отримання контузії дуже діють на психіку. Тобто – руки, ноги є, а голова вже не так працює. На превеликий жаль, у нас немає центрів психологічної реабілітації. Контузія навіть наукою не визначено, як вона впливає на головний мозок.
– Контузія може бути: звукова, світлова, може давати на ускладнення внутрішніх органів, на зір чи слух, – пояснює Михайло. – Наприклад, зі мною воював побратим. Обстріл, приліт… Боєць – цілий, здоровий. Через місяць в нього почав падати зір… Як контузія впливає на організм, як вилічити – невідомо. Лікарі цього ще не знають. А в нас дуже багато воїнів, які отримали контузію і не одну. В певній мірі – хтось більшу, хтось меншу. Але всі, хто пережив артобстріл, контужені. Коли «танчики» обстрілюють, це однозначно – контузія, тебе аж підкидає, відриває від землі. Рано чи пізно десь воно вилізе, як кажуть, боком.
– Є ветерани, з якими просто неможливо спокійно говорити. До кожного потрібно знайти особливий психологічний підхід. При своїй роботі, – доповнює Олег, – ми з такими розмовляємо як рівний з рівним, бо ж і самі пройшли чимало на фронті. Ми завжди розуміємося, спокійно спілкуємося. І ніхто нам не дорікне, що сидимо тут, в теплому, затишному кабінеті й нічого не знаємо, а от вони повернулися з пекла.
Ось Міша більше знає про таких воїнів-ветеранів, бо частіше спілкується з тими, які, скажімо, замикаються в чотирьох стінах і не хочуть вийти з хати. Тож при цьому (повторюся) до кожного треба віднайти особливий підхід, окрім того, на власному прикладі показати, що життя продовжується. Таких людей можуть зрозуміти лише ті, які пройшли фронт, бойові дії на передовій.
Якби кожна людина відчула на собі – що таке війна, побачила – як везуть з евакуації хлопців: у болоті впереміш з кров’ю, то по-іншому ставилися б до воїнів – з повагою та шаною.
– Наші люди забули, що таке війна. А хто не хотів і не хоче задуматися і знати. Прикро, але допоки людину не зачепить якимось боком війна, то вона й не зрозуміє жодного воїна та його рідних.
Як часто ми бачимо: зустрічають «на щиті» воїна, біля церкви – молебень, а скільки людей іде повз і навіть не призупиниться… А о 9-й загальнонаціональна хвилина мовчання – скільком байдуже?! Хоч бери ставай посеред дороги з прапором – «Хвилина мовчання»…
Багато звернень про допомогу
– Звертаються чи не щодня рідні зниклих безвісти воїнів. Люди приходять з надією. А ми навіть не маємо права на звернення у відповідні інстанції щодо пошуків. До прикладу, днями приходила рідна тітка одного воїна, який вважається зниклим безвісти (окрім неї в хлопця більше нікого з рідних немає). А ми, на жаль, не оперуємо такою інформацією і не в праві дізнаватися що, як, коли, де… Цим займаються Служба безпеки України, Національне інформаційне бюро. Дізнатися хоч якусь інформацію може хіба що фахівець зі супроводу, який має більше доступу, має відповідний договір. У нас немає таких повноважень. Дозволів немає. Хоча, по ідеї, мали б мати. Офіційну інформацію може надати військова частина, але лише рідним чи дружині, при умові – якщо вони подадуть підтверджуючі документи спорідненості.
До речі, ми могли б мати відповідні дозволи, якби наш відділ був підпорядкований міністерству ветеранів, наприклад. А так – ми в жоден реєстр не можемо зайти, немає доступу.
Від нас – моральна підтримка та консультація: в які інстанції звертатися, як писати звернення.
В нашій роботі багато обмежень щодо таких звернень людей, проте немає, скажімо, ліміту в координації та консультації. Якби ж то такі відділи були в кожній громаді, то було б набагато легше працювати, спільними зусиллями можна більшого домогтися. Завдяки підтримці та розумінню міського голови Володимира Шматька й відкрився відділ з питань ветеранської політики у Чортківській громаді.
Організація поховання загиблих Героїв
– Нещодавно я зіткнувся з надвеликою прикрістю, – продовжує Олег, – одна з громад району хоронить Героя, а ями нема кому ні викопати, ні засипати… Як таке може бути в громаді?! Все це робили побратими загиблого воїна, які приїхали на похорон.
У нашій же громаді рідні не бігають у клопотах організації похорону. Родина, друзі, близькі мають можливість побути біля тіла, попрощатися зі своїм захисником.
Починаючи від зустрічі «на щиті» в Тернополі та закінчуючи похованням з усіма військовими почестями – це все наша організація: оркестр, автобуси, священники, зустрічі, прапори… Окрім того, 25 тисяч гривень допомоги виділяє міськрада родині на поховання.
Хоча, по ідеї, як на мене, такими організаційними питаннями (форма, труна, супровід) і фінансуванням мала б займатися військова частина, в якій служив воїн. Знаю, окремі бригади таке забезпечують.
Реінтеграція ветеранів
– Наш відділ співпрацює з центром зайнятості. Коли ветеран звертається щодо влаштування на роботу, то при цьому проблем взагалі немає. Влаштовує запропоноване місце роботи – працює, не влаштовує – надають перелік спеціальностей. Якщо ж немає відповідної кваліфікації, пропонуємо навчання. Є ветеранські гранти на відкриття власного бізнесу. Багато ветеранів влаштовані на роботу, багато – проходять навчання. Звісно ж, пропонуючи працевлаштування, береться до уваги і стан здоров’я людини. Проте все залежить саме від бажання воїна-ветерана: хоче – працює, не хоче – вишукує різні причини, виставляє неабиякі умови…
В реальності: якщо ж утворилася територіальна громада, то саме вона мала би подбати про працевлаштування ветерана. Хоча в нас розділення – з нашої громади чи не з нашої – немає. Намагаємося всім, хто звертається, допомогти. Працевлаштування ветеранів – це загальнодержавна проблема.
– Працюємо і з школярами, здебільшого зі старшокласниками. Проводимо зустрічі, знайомимо з ветеранами та діючими військовими. Діти також повинні знати, якою ціною здобувається наша перемога, виборюється незалежність України задля їхнього щасливого майбутнього.
