У переддень світлого Водохреща (5-го січня), коли християни готувалися до святої вечері Щедрого вечора, Чортків оповила важка тиша. Мороз пробирав до кісток, а німоту міста пронизували скрушні звуки траурного кортежу… Приглушені голоси й сльози, які майже замерзали на щоках, холодом і болем проймали все тіло – так чортків’яни зустрічали тіло свого сина, захисника України Зайця Петра, який повернувся додому на вічний спочинок.
Жалобний кортеж повільно рухався центральною вулицею до собору Верх. Апп. Петра і Павла, де владика Димитрій Григорак у супроводі багатьох священнослужителів УГКЦ підніс до Всевишнього спільну молитву за упокій душі Героя, просячи милості для Петра та сили пережити це страшне горе його рідним.
У такі миті слова – зайві, за них говорили біль, скорбота й уклінна вдячність воїну, який віддав за Україну найдорожче – своє життя.
Де ж віднайти слова розради для дружини загиблого Юлії… Вони планували народити дитинку, будували плани на спокійне, мирне життя в щасті й злагоді. Як втішити рідну тітку Марію, котра була Петрові за рідну матір, адже з пелюшок опікувалася ним як рідним сином. «Ти завжди у моєму серці, Петрику, від колиски і навіки… Обіймаю тебе, мій синочку, всім серцем»… – зривалося з її уст крізь сльози. Як втамувати біль сестри Тетяни, в пам’яті якої залишилися лише добрі спогади про брата: «Як старший брат він завжди носив мене на руках, огортав своєю любов’ю та опікою. Усі свої почування він розкривав мені, ми годинами могли говорити про все на світі»…
Особливо болісно усвідомлювати втрату рідної людини саме напередодні Водохреща – свята очищення, надії та оновлення. Освячена вода цього року зіллється зі сльозами рідних, друзів і близьких.
«У дитинстві я щороку питала маму про різдвяний подарунок, – мовляла Тетянка. – І щороку чула одну й ту ж відповідь: «Здоров’я! І щоб ніхто не зник з нашого дому навіки». Мені це здавалося неправдою. Я просила назвати щось справжнє. Якусь річ… А тепер я знаю: справжні подарунки не кладуть під ялинку. Коли за столом з’являються порожні місця, жодні речі не мають в цьому житті ваги. Жодні слова не гріють. І ось сьогодні за столом на Щедрий вечір болем увійшло в наш дім ще одне порожнє місце. Вже не буде ні присутності, ні дихання, ні життя брата… Лише найкращі спогади про нього, лише вічна пам'ять і любов у наших серцях».
Заяць Петро Іванович (1993 р. н.) до лав Збройних Сил України вступив ще 17 березня 2021 року. З перших днів повномасштабної війни він сумлінно виконував свій військовий обов’язок, постійно перебував на передовій лінії фронту. Служив радіотелефоністом відділення управління штабу взводу зв’язку 2-го єгерського батальйону. Вранці 31 грудня 2025 року Петро трагічно загинув поблизу н. п. Слов’янка Синельниківського району Дніпропетровської області.
Петро був доброю, щирою людиною, яка завжди стояла на боці правди. Його ствердні слова: «Якщо не я, то хто?» – стали сенсом його боротьби за Україну. Петро був не просто воїном – він був людиною з відкритим серцем, справжнім патріотом, який не сховався від війни, а став щитом для інших. Його життєвий шлях обірвався, але подвиг навіки вписаний в історію Чорткова й України.
Місто схилило голови в глибокій жалобі. Смуток важким тягарем ліг на серця, але разом із ним – шана Герою. Бо такі, як Петро, не вмирають, вони переходять у вічність, залишаючи нам обов’язок пам’ятати, берегти й вибороти ту Україну, за яку вони загинули.
Траурний кортеж рушив через усю центральну частину Чорткова, люди навколішки, віддаючи шану воїну, зустрічали й проводжали Героя. У кімнаті смутку, що біля храму святого рівноапостольного князя Володимира Великого, відбувся парастас. Чин похорону розпочнеться 6-го січня о 13-й год., відтак – похоронне богослужіння в церкві Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії.
Воїна Зайця Петра поховають на Алеї Героїв, що на кладовищі по вул. Ягільницька м. Чортків.
