Шостого січня, у день величного і світлого свята Водохреща Господнього, Чортків не радів – він молився і плакав, проводжаючи свого захисника Зайця Петра до війська Небесного.
Цьогоріч Свято очищення та надії для рідних, друзів і близьких воїна Петра стало днем невимовної скорботи, днем, коли навіть церковні дзвони звучали, як реквієм.
Серце рвалося на шматки від кожного моменту прощання. До труни, ледь тримаючись, зраненою лебідкою припадала на коліна молода дружина Юлія – скільки болю, якому немає ні меж, ні слів від утрати коханого. В ту мить здавалося, що разом із її слізьми згасає цілий світ, у якому ще вчора були спільні плани, мрії та віра в повернення чоловіка живим.
Неможливо було слухати материнський плач Марії без тремтіння в душі. З її грудей виривалися слова, від яких кров холонула в жилах: «Сину, ти ж обіцяв… Ти обіцяв повернутися живим…». Це був крик матері, яка втратила найдорожче – свою надію, своє серце.
Щеміло в грудях, коли кришку домовини безмовно з неймовірною ніжністю гладила сестричка Тетянка. Вона ніби хотіла востаннє зігріти брата своїм дотиком, ніби сподівалася, що він відчує її любов і прокинеться. У тій тиші плакала душа.
Окремим, невидимим, але нестерпно гострим болем стало прощання через екран телефона... Рідний дядько, який замінив Петрові рідного батька, разом із молодшим сином був змушений спостерігати похорон лише по відеозв’язку, бо доля вже десятки літ як закинула їх далеко за межі рідної землі. Війна відібрала не лише життя – вона відібрала право обійняти, попрощатися, стати на коліна біля труни дорогої серцю людини.
Не стримати гірких сліз розчулення, коли від імені Петра слова прощання злинули з уст його дружини:
«Прощаюсь зі своєю другою мамою Марійкою, котра з першого ж дня мого народження дбала про мене: водила в садочок, вчила зі мною уроки… А смак твоїх смачнючих страв я відчував щодня. Ти завше переживала за мене, з перших днів війни допомагала не лише мені, а й моїм побратимам… Прощаюся зі своєю сестричкою Тетянкою. Моя маленька дівчинко, я завжди намагався захистити від важких і невтішних реалій цього світу. Ти знаєш: я люблю тебе… Мій чудовий дядько-батько Богдане, ти навчив мене стійкості, мужності, ти показав мені, яким має бути справжній чоловік. Я завжди рівнявся на тебе… Брате Андрію, можливо, не завжди, але я старався бути для тебе хорошим прикладом. Тепер опіку над нашою Тетянкою довіряю тобі, а я оберігатиму вас із небес…
Моя чарівна квіточка – донечко Альбіночко, я намагався бути тобі найкращим у світі татом, любив тебе всім серцем, всією душею… Кохана моя, найдорожча у світі Юлечко, я обіцяв повернутись додому навіть пішки – по зірках, серед яких найяскравішою була ти. Я обіцяв прожити з тобою в щасті та любові до глибокої старості. На жаль, доля скерувала по-іншому…
Прощаюся з усіма побратимами. Хлопці. Ви – моя друга сім’я. Я мав за честь служити з такими незламними й мужніми Героями!»…
Воїна-захисника Зайця Петра поховали з усіма християнськими та військовими почестями на Алеї Героїв – поруч із загиблими побратимами,
і тих могил із національними стягами, на превеликий жаль, стає дедалі більше.
Під звуки Гімну України та мелодики «Пливе кача», що зринали з мідних труб духового військового оркестру м. Чортків, під залпи почесного салюту, крізь молитви та сльози, громада востаннє віддала шану воїну, який без вагань став на захист України. Та обірвалася життєва струна воїна…
У день Водохреща вода символізує очищення, а світло – надію. Та того дня Чортків хрестився сльозами. І лише віра в те, що душа Героя знайшла вічний спокій у Царстві Небесному, дає силу жити далі.
Слава Україні! Героям Слава! Низький уклін і вічна пам'ять загиблим!
