Мешканець «Дому милосердя» в Чорткові: «Відбуваюсь жартами – у мене виходить»

Анна Блаженко Журналіст

14 лютого 08:29

Так напівжартома-напівсерйозно означує своє «я» мешканець «Дому милосердя» у Чорткові Богдан КИРНИЦЬКИЙ. Ці слова можна вважати лейтмотивом нашої обопільно зацікавленої бесіди.

Богдан Павлович, можна сказати, сам напросився на газетну шпальту. Ні, не з тим, аби написали про нього. З тим, щоб поширили написане ним – байки, гуморески. Цілком резонно вважає, що ці сегменти буття нині ще й як стимулюють жити. Власне жити, а не просто виживати.

Фото: скріншот Максима Огородника

Пережив чоловік немало: він з категорії внутрішньо переміщених осіб, іменує себе біженцем. Прибув до нас з-під Покровська, що є ареною інтенсивних боїв ЗСУ з російськими окупантами. Точніше – зі села Срібне, де прожив усе своє життя завдовжки майже в 78 років. Хоча народився п. Богдан на Тернопільщині, у с. Настасів на ту пору (1948 р.) Микулинецького, а тепер – Тернопільського району. Та вже у піврічному віці батьки перевезли його і ще четверо своїх дітей на Донеччину. Там народилося ще двоє, тож зростав хлопчина у багатодітній сім'ї. «Батьків, – розповідає, – ми з братами і сестрами майже не бачили, бо вони тяжко працювали від зорі й до смерку». Він теж все життя протрудився ковалем у колгоспі, звідти й на пенсію вийшов.

Ще кілька років назад чоловік не знав нічого про Чортків і не відав, що доля закине його сюди. Про своє село згадує з болем: жодної хати там, каже, не залишилося, навіть підвали порозбивали окупанти. Багато селян зостались не похованими – не було кому. Інші згоріли живцем. Він вибирався впродовж трьох діб, як вдарило по хаті. То був початок 2024-го, зима. Обморозив ноги. Майже по перебігу ще двох зим ті травми далися взнаки: три місяці назад, вже тут, у Чорткові, чоловікові ампутували ліву ногу, бо розвивалася гангрена. Руку, каже, теж розробляв вже тут, у нас. Та ще й інсульт «прихопив» з собою, коли перебирався на нове місце проживання в серпні 2024-го. Ось такий «букет». Проте Богдан Павлович – невиправний оптиміст: ще й інших витягує з панічного настрою чи депресії. «Не люблю, – зізнається, – тих, хто ниє, плаче, нарікає. І не поважаю таких людей».

З області їх вивезли тоді 17 осіб. Понад два місяці перебували на пересильному пункті у Дніпрі. Відтак – вже Тернопільщина. Два десятиліття пан Богдан вдівець. Діти, каже, роз'їхалися світами. Старша внучка раз у раз кличе його тепер до Данії, та він не хоче залишати Україну. «Ну й що, – відповідає, – що я сам? Але ж люди навколо свої, українці…».

Журиться лиш одним – що наразі вимушено обмежений в русі. Донедавна, каже, зарядку робив, гантелі тягав, м’яча ганяв з дітлахами, що мешкають в «Домі милосердя». А тепер – у кріслі колісному. Проте ну ніяк не визнає себе людиною з інвалідністю: «У мене, – каже, – просто ноги немає». У спільноті мешканців «Дому милосердя» чоловік всуціль свій. Та й хіба може бути по-іншому з огляду на його жваві й дотепні гуморески, байки з повчальним підтекстом? Майстерно володіє словом, залучаючи розмаїття народної мови. Має в своєму доробку й вірші історичного плану з багатим фактажем, що свідчить про неабияку начитаність автора і постійну самоосвіту. Римує, виявляється, ще з далекого дитинства – коли був третьокласником. Друкувався в літературних альманахах, навіть посідав відповідні місця в конкурсах різного штибу, отримував грамоти. Заохочував земляків до читання та захоплення поезією в гуртку при будинку культури того ж с. Срібне. Доки село жило…

А нещодавно гуморески п. Богдана Кирницького з цікавістю слухав у часі відвідин «Дому милосердя» у форматі свого архіпастирського візиту до Чорткова Високопреосвященніший митрополит Філадельфійський для українців у Сполучених Штатах Америки Борис Ґудзяк. Вчитаймося собі ж і ми.

Фото: скріншот Максима Огородника