Національний рух і жагу до свободи не завжди формують великі міста чи розкішні аудиторії – найпотужніша сила здебільшого народжується в серцях простих, щирих і відважних українців. Саме таким непохитним і душевним голосом став Володимир Васильович Мармус, родом зі скромного українського села, став справжнім символом незламного спротиву радянському режиму та відданим борцем за незалежність і світле майбутнє нашої рідної України.
Володимир Мармус народився 21 березня 1949 р. в с. Росохач Чортківського району у простій сільській родині. Із теплотою згадуючи дитячі роки, пан Володимир розповідає, що змалку мав тонку й чуттєву душу: любив малювати, тягнувся до мистецтва, а особливо – до музики. Батько-музикант прищепив синові щиру любов до мелодії та звуку, які згодом стали для нього ще однією мовою самовираження. Один епізод із дитинства він згадує з особливим хвилюванням. Якось, повертаючись додому, хлопець знайшов на дорозі 25 карбованців – на той час це були чималі гроші. Довго не наважувався зізнатися батькам про знахідку, але коли таки зважився, без вагань попросив купити йому гармонь (маленький кнопковий музичний інструмент). Такою сильною була його тяга до музики, що всі дитячі мрії злилися в одному бажанні – грати.
Не менш пристрасно Володя тягнувся й до книжок. Старі журнали, газети, пожовклі сторінки календарів манили його не менше, ніж музичні ноти. Ще хлопчиком він зазирав на горища старих хат, де вперше натрапив на видання товариств «Сокіл», «Луг», «Союз українок», журнали «Дзвіночок», давні часописи, календарі. Саме там, серед запиленого паперу й забутих речей, він уперше побачив тризуб – символ України, який запав у пам’ять назавжди. Любов до історії, прагнення пізнавати нове і відчуття причетності до чогось більшого формували світогляд хлопця задовго до того, як він усвідомив своє майбутнє покликання.
Саме з дитинства його погляди формували розповіді батька Василя про боротьбу за українську незалежність, пам’ять про УГА та легенди про визвольні змагання ХХ сторіччя. Ці історії пробудили у молодому Володимирі сильне національне почуття та жагу до правди.
Після закінчення навчання у львівському ремісничому училищі юнак працював у Чорткові, разом з хлопцями таємно слухав заборонені закордонні радіопередачі (зокрема радіо «Свобода»), читав українську літературу, що не була доступна в офіційних бібліотеках, і збирав фольклор про національно-визвольну боротьбу.
Фото: Віртуальний музей “Дисидентський рух в Україні”
У 1972 році В.Мармус вирішив об’єднати однодумців у підпільну організацію, яка мала не просто сперечатись про свободу, а діяти. Так постала Росохацька група – молодіжна національно-патріотична організація, члени якої присягли на вірність Україні перед образом Богородиці – це підкреслило духовний намір боротьби, де національна ідентичність перепліталася з глибокою вірою. Написана самим Володимиром присяга закінчувалася словами: «Якщо я зраджу, то хай рука друга зітре мене з лиця землі» – символ рішучості та готовності до самопожертви.
Активність групи полягала в найперших проукраїнських проявах відкритої незгоди з радянською системою. У ніч з 21 на 22 січня 1973 року В. Мармус та його товариші розвісили у Чорткові чотири синьо-жовтих прапори та 19 листівок із нагадуванням про IV Універсал Центральної Ради 1918 року і протестом проти політики русифікації.
Фото: Віртуальний музей “Дисидентський рух в Україні” Харківської правозахисної групи
Пан Володимир згадує: «За півроку до акції почалися перші важливі кроки приготування, що наповнювали нас вірою та сподіваннями. Дістати синю й жовту матерії для прапорів було справжнім випробуванням. У ті часи такі кольори насторожували владу, тож нам доводилося їздити за тканиною до Тернополя й Львова. Повернувшись, ми власноруч шили знамена – мовчки, зосереджено, вкладаючи в кожен стібок свою віру і надію. Навіть древка для прапорів виготовляли самі – прості, але міцні, як наша рішучість.
У ніч із 21 на 22 січня зима не шкодувала нікого. Лютувала хуртовина, поля й ліси засипало снігом, а дорога до Чорткова пролягала навпростець – пішки, крізь холод і темряву. Морозний вітер бив у лице, руки терпли від холоду, але наші серця палали ідеєю – мрією про вільну, незалежну Україну. Кожен із нас мав свою місію, своє завдання, і кожен усвідомлював відповідальність за спільну справу.
Не все того вечора складалося так, як було заплановано. У місті чергували військові патрулі та добровільні дружини, тож нам доводилося діяти обережно, щоб залишитися непоміченими і водночас виконати задумане. Через негоду важко було підійматися на дахи будівель, слизькі поверхні й заметені сходи ставали серйозною перешкодою. Та хлопці не відступили. Ми підтримували один одного, підставляли плече, допомагали долати страх і втому – і зрештою здійснили задумане. У тій зимовій темряві над містом замайоріли прапори свободи – як тихий, але незламний знак того, що український дух неможливо заглушити ні холодом, ні заборонами, ні страхом».
Незабаром після цієї героїчної акції «кадебісти» заарештували учасників Росохацької групи. Найбільший вирок отримав сам Володимир: 6 років суворого режиму у виправно-трудових таборах і ще 5 років заслання у віддалених регіонах СРСР за статтями Кримінального кодексу УРСР «про антирадянську агітацію та пропаганду».
У таборах він не лише виживав, а й боровся – підтримував протестні акції інших політв’язнів, приурочені, наприклад, до Дня прав людини чи підписання Гельсінських угод. Там же Володимир Мармус зустрів багатьох відомих українських дисидентів, що вплинуло на його світогляд і далекоглядність.
Фото: Віртуальний музей “Дисидентський рух в Україні”
Повернувшись додому у Чортків, Володимир Васильович не відійшов від громадського життя. Він став активним учасником Української Гельсінської спілки, Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і жертв репресій, організував Чортківську філію «Меморіал», а також був членом Народного Руху України та кількох політичних партій, серед яких – Українська республіканська і Республіканська християнська партія.
Власна історична праця Володимира Мармуса «Росохач у контексті історії України» присвячена не тільки громадській боротьбі, а й пам’яті про його сина Василя, який загинув у боях за незалежність України під час повномасштабної війни 2022 року.
Володимир Мармус також багато працював і надалі працює на благо місцевої громади. Він був депутатом Тернопільської обласної ради декількох скликань, займався просвітою молоді, науковим і культурним відродженням українства. У незалежній Україні В.В.Мармуса і членів його групи вшанували орденом «За мужність» I ступеня, а імена Героїв викарбували на меморіальній таблиці в Чорткові (на будівлі гуманітарно-педагогічного фахового коледжу ім. О.Барвінського). Володимир Васильович Мармус удостоєний звання почесного громадянина міста Чорткова.
Сьогодні пан Володимир продовжує свою громадсько-патріотичну діяльність не словами, а щоденною важкою працею. Разом з побратимами він власноруч місить цемент, носить відра, працює під дощем, вітром чи палючим сонцем, відновлюючи військове кладовище воїнів Української Галицької Армії на центральному кладовищі Чорткова. Для нього це не просто робота – це молитва дією, це спосіб подякувати тим, хто першим став на захист української землі.
Володимир Мармус вклав у цю справу й власні кошти, не чекаючи допомоги чи гучних обіцянок. Крок за кроком, день за днем він повертає цьому місцю пам’яті належну гідність і тишу пошани. Разом із однодумцями пан Володимир і надалі впорядковує кладовище, доводячи, що пам’ять – це не лише слова й урочисті промови. Це втомлені руки, змоклий одяг, натерті долоні й тихе усвідомлення того, що минуле тримає нас за серце, а майбутнє починається з відповідальності за нього.
Слід зауважити, що Володимир Васильович часто зустрічається з молоддю, щиро відкриває їй своє серце, ділиться дорогоцінним досвідом, життєвими історіями, що надихають, і дає мудрі поради, які залишають слід у душі. Нещодавно в культурно-інтеграційному центрі Чорткова учні ліцею № 5 мали особливу змогу поспілкуватися з людиною, для якої любов до Батьківщини – це покликання, а боротьба за незалежність – справа життя. Я мала честь також бути присутньою на цій теплій і важливій зустрічі. Після неї усі присутні висловили свої теплі слова вдячності: «Дякуємо пану Володимиру Мармусу за досвід, переживання, настанови та життєву мудрість, якими він щедро ділився з підростаючим поколінням».
Я пишаюся тим, що доля подарувала мені нагоду познайомитися з героїчною людиною – людиною з палким серцем і щирою, простою душею, сповненою світла, добрих задумів і великих мрій. Такі люди не шукають слави й не говорять про подвиги – вони просто живуть так, щоб не зрадити себе і свою землю. І коли слухаєш їхні спогади, розумієш: саме з таких сердець народжується історія, саме завдяки таким людям тримається наша країна. Їхня присутність поруч – це благословення, а їхній життєвий шлях – вічний дороговказ для наступних поколінь.
21 березня пан Володимир святкуватиме свій День народження. Від усього серця хочеться привітати вельмишановного Володимира Васильовича з народинами!
Пане Володимире, Ваш життєвий шлях – це справжня легенда, приклад незламності, сили духу і безмежної любові до України. Ви – людина великого серця, яка не тільки мріяла про свободу, а й зробила все, щоб ця мрія стала реальністю. Ваші сміливі вчинки, роки боротьби і страждань, а також любов до рідної землі надихають усіх навколо.
Особливо вражає Ваша щоденна праця – не словами, а ділами, відновлення пам’яті наших героїв, турбота про тих, хто віддав життя за Україну. Це справжній подвиг – не менш важливий за ті, що зараз відбуваються на передовій.
Бажаю Вам міцного здоров’я, радості в кожному дні, тепла від рідних і друзів, невичерпної енергії та натхнення. Нехай кожен новий ранок приносить світло, а серце наповнюється гордістю за все, що Ви зробили і робите для нашої країни.
Ви – справжній Друг і Наставник для багатьох, живе свідчення сили і надії України. Щиро вдячна Вам за все, що Ви вже зробили і невтомно продовжуєте робити на благо нашого народу та України!
З найкращими побажаннями і глибокою повагою – Іванна ЗУБРИЦЬКА,
бібліограф Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка
