Кажуть, що Всевишній не може бути всюди одночасно, тому Він створив бабусь. 85-річна Христина Володимирівна ЛИСАЙ з Білобожниці стала земним ангелом-охоронцем для своїх онуків, взявши на себе подвиг «другого материнства» на порозі поважного віку. Напередодні ювілею я поцікавилася в іменинниці про те, як виростити щасливих дітей на руїнах чужих помилок і опанувати найголовнішу науку в світі – науку безмежної жертовності.
Народилася пані Христина 25 березня тривожного 1941 року у селі Білобожниця в багатодітній сім’ї. Маючи за плечима на той час лише «семирічку», вона вперше пішла на роботу техпрацівницею в колгосп, а згодом – прибиральницею в школу, водночас закінчуючи 10-й клас у вечірній формі. 13 років свого життя віддала пошті, працюючи там телефоністкою та листоношею. Пізніше жінка повернулася до роботи техпрацівницею у колгоспній конторі, де й пропрацювала до виходу на пенсію. Свою долю пані Христина поєднала з чоловіком Ярославом, у шлюбі з яким народилося двоє дітей. Молодший син Віталій опанував професію водія і створив власну сім’ю.
Фото: з сімейного архіву ювілярки
Натомість доля старшої доньки Тетяни склалася інакше. Дівчина закінчила десять класів із гарними оцінками. Хотіла навчатися в медичному училищі, проте реалії того часу та брак коштів у родині стали на заваді вступу до омріяного закладу. Не маючи можливості реалізуватися тут в Україні, Тетяна прийняла рішення поїхати за кордон в пошуках кращої долі та заробітку. За час проживання на чужині жінка народила донечок Юлію та Христину, які довший час виховувалися бабусею по батьковій лінії, а потім мати привезла молодшу доньку на деякий час до пані Христини на виховання. Згодом Тетяна познайомилася з чоловіком, від якого завагітніла вже втретє. Вона сподівалася на підтримку батька своєї дитини, який обіцяв влаштувати її жити в Італії. Проте замість допомоги жінка опинилася на вулиці. Вже у 2000 році вона народила сина Роберта. Невдовзі у 2003 році в тій же Італії Тетяна народила найменшу донечку Каміллу від іншого чоловіка. Однак, через свою безвідповідальність та низку помилок, що зрештою призвели до депортації, жінка не змогла стати для дітей надійною опорою і залишила їх ще зовсім маленькими під опікою своєї матері.
Життя з онуками стало для Христини Володимирівни справжнім подвигом. Поки донька Тетяна протягом десяти років не подавала про себе звістки, бабусі на одну пенсію потрібно було не просто вижити, а виростити онуків. Майже усі заощадження йшли на продукти. На щастя, пані Христина тоді тримала корову і завдяки їй вдома завжди були молочні продукти.
Односельчани також не залишилися осторонь: допомагали сім’ї хто чим міг – хто грошима, а хто й просто добрим словом чи порадою. Люди в Білобожниці бачили, як пані Христина любить та виховує своїх онуків. Жінка пригадує, як, не маючи на кого залишити малу Каміллу, мусила брати її з собою на роботу в контору. Там, поки бабуся працювала, колеги залюбки заплітали дівчинці коси.
Христина Володимирівна каже, що прийняла онуків у своє серце так глибоко, що вони стали для неї наче її рідні діти. Відчувала своїм обов’язком піклуватися про них: вони завжди були охайні, доглянуті, старанно вчилися. Намагалася дати їм усе, щоб вони не відчували себе обділеними чи гіршими за інших. Внуки пригадують, як бабуся постійно дбала, аби до них приходив святий Миколай: під подушками завжди були цукерки та подарунки. Проте пані Христина знала секрет справжнього виховання: поруч із солодощами завжди, без винятку, стояв бук – мовляв, Миколай хоч і добрий, але все бачить. Вона ніколи не сварила онуків. Її любов пахла домашнім затишком: гарячими варениками, борщем, кашами, «пальчиками». Вона не просто годувала онуків – вона намагалася цими стравами загоїти всі рани їхнього непростого дитинства. А ще за всі роки вони ні разу не захворіли взимку. Справжнім порятунком були бабусині чаї: пані Христина пробиралася снігами у край городу, щоб у долині наламати гілочок верби для своїх відварів.
Окрім щоденної турботи, на плечі літньої жінки лягли нові випробування – відсутність будь-яких документів у дітей. Вчителі почали бити на сполох: без паспортів учні не змогли б отримати ні свідоцтв, ні атестатів – їхнє майбутнє було під загрозою. Саме тоді колишній директор школи та вчитель фізики Василь Дмитрович Шевчук, щиро перейнявшись долею цієї родини, переконав пані Христину звернутися до адвоката, щоб позбавити доньку батьківських прав. Жінці було соромно: «Як це – подати на рідну дитину до суду?». Проте любов до онуків перемогла. Завдяки допомозі адвоката справедливість було відновлено. Хоча роки втраченої державної підтримки вже ніхто не повернув, діти нарешті отримали документи та законне право на допомогу.
Христина Володимирівна є людиною глибокої віри. Попри те, що її чоловік не був віруючим, вона все ж не зраджувала своїм переконанням, адже була хрещена в білобожницькому костелі і донині є його парафіянкою. Внук Роберто додає, що шлях будівництва храму був тернистим: старий костел радянська влада знесла під будівництво пошти. Роками віряни тулилися в тимчасовій будівлі, але мрія про власний дім Божий не згасала. Коли ж нарешті заклали фундамент нового храму, його зведення стало справою честі для кожного парафіянина – від старого до малого. Як згадує Христина Володимирівна, вона також долучилася до відбудови костелу, а саме допомагала складати цеглу та подавати її мулярам. Разом із вірянами ходила копати й сапати буряки. До слова, разом із людьми у полі працював і ксьондз Юзик.
Костел став для пані Христини та її онуків справжнім духовним домом. Жінка постійно брала дітей з собою на Служби, а спільнота храму допомагала її сім’ї. Камілла розповідає теплі спогади з того часу, які назавжди закарбувалися в пам’яті, та згадує, як одного разу на святого Миколая одна із сестер-монахинь таємно залишила подарунки під дверима їхнього дому, щоб подарувати їм частинку справжнього свята. Каже, що в костелі постійно проводили різні цікаві заходи для молоді. Вони з братом щоразу бігли туди після уроків. Сестри годували смачними канапками, допомагали робити домашні завдання, вчили грати на різних інструментах, готувати, навчали польської мови та Божому слову. Лише після вечірньої Служби діти поверталися додому. Виховання в костелі не обмежувалося лише забавами чи гаївками. Монахині прищеплювали дітям милосердя: молодь часто відвідувала самотніх стареньких людей.
Пані Христина розповідає, що, коли залишилася сам на сам із онуками, єдиним невичерпним ресурсом сили для неї стала молитва. Жінка дбайливо плекала в дітях любов до Бога, засіваючи зерна через спільні вечірні молитви та повчальні історії. Саме цей духовний фундамент став причиною того, що Роберто обрав шлях священнослужителя. Прояви майбутнього покликання були помітні ще в дитячому віці: хлопець прислуговував у костелі, а граючись на вулиці, правив служби для однолітків та уділяв причастя. Зараз же Роберто – вікарій в Івано-Франківську.
А Камілла працює за кордоном.
Фото: з сімейного архіву ювілярки
Загалом Христина Володимирівна має 6 внуків та 7 правнуків і вважає це найвищою нагородою на порозі 85-річчя. Найбільше жінка тепер молиться про мир в Україні та мріє, щоб вся родина зібралася разом.
Фото: з сімейного архіву ювілярки
Сьогодні усе господарство жінки – це охайні грядки та клаптик городу, де вона з любов’ю вирощує картоплю, огірки, моркву та свіжу зелень. Онук жартома каже, що бабуся досі працює «телефоністкою». Усі до неї телефонують, кожен хоче поділитися новиною чи запитати поради, а вона, зі свого боку, прагне бути в курсі всіх подій. Онуки в усьому їй допомагають, закривають усі побутові питання, пораються на городі та в домі. І хоч зір Христини Володимирівни з роками вже погіршився й інколи турбує тиск, вона не втрачає оптимізму та вправно керує великим родинним господарством.
Позаду – 85 років непростого, але гідно прожитого життя, сповненого щирої жертовної любові. Сьогодні пані Христина пожинає цінні плоди: любов, турботу й вдячність онуків, які тепер для неї стали справжньою опорою.
Дорога Христино Володимирівно! Нехай Господь тримає Вас за руку так само ніжно, як Ви тримали своїх онуків, ведучи їх до храму. Нехай кожна Ваша молитва, що роками оберігала їх, тепер повертається до Вас Божим благословенням і міцним здоров’ям.
Многая і благая літа!
Тетяна МАРТІЄНКО
