Помер Володимир Погорецький – наш колега-журналіст, що поміж 2005-2009 роками працював у редакції часопису Чортківського району «Голос народу». Зупинив свою неквапну ходу землею, яку трепетно й дбайливо сповиває теплом весна, минулої п’ятниці, напередодні Всесвітнього дня поезії. Його 59-та весна, на жаль, стала останньою.
Це ім'я у суспільному, а надто літературному світі помітне багатьма яскравими означеннями. Поет, прозаїк, громадський діяч. Член Національних спілок письменників (2008) та журналістів України (2009). Головний редактор літературно-мистецького і громадсько-публіцистичного журналу «Золота Пектораль» (2007) та директор однойменного видавництва (2017). Автор кількох поетичних збірок, відомої повісті «Афганський синдром», повністю видрукуваної в «Голосі народу». І ще, і ще…
Мені особисто випало познайомитись з п. Володимиром, коли він мав у творчому доробку лише першу збірку поезій «Спалах сльози» (1994), – десь під кінець 90-х років. Тоді й спрезентував її редакції. Пригадую, почитала ті вірші – надзвичайно прості, дохідливі, чисті-чисті, з яких аж струменить відвертість, і відмовилась віршувати на довший час. Мовляв, якщо неспроможна написати так, як Погорецький, навіщо взагалі братися за поетичне перо? І, знову ж таки, саме завдяки його настійним переконуванням згодом (по перебігу низки літ) відновила віршування. Це він буквально «затягнув» мене до альманаху «Сонячне гроно», а відтак мала за честь бачити свої прозові замальовки надрукованими у всеукраїнському журналі «Золота Пектораль» – поряд з маститими майстрами пера, чим пишаюсь безмежно.
Це Володимир Погорецький привів та привіз (і в буквальному сенсі теж) на наші терени, до невеличкого провінційного Чорткова, визнаних у світі літератури авторів з різних регіонів України. Лиш згадаймо влаштовувані ним щороку мистецькі фестивалі «СлОвія», коли на міських вулицях аж зашкалювало від концентрації талантів. Прикро, що ті часи відтепер вже стануть лише історією.
Пригадую журналістську працю нашого колеги в районці. Це він, маючи в своєму арсеналі знання з теології, набуті в часі навчання в Івано-Франківському духовно-катехитичному інституті, ініціював газетну рубрику «Храми Чортківщини», присутню й досі. Залюбки творив «Жорстку публіцистику». І дуже любив писати про простих людей з народної гущі, звідки вийшов сам.
Як і кожна людина, що за своєю сутністю апріорі є недосконалою, Володимир Антонович мав властиві лиш йому недоліки. Його надзвичайно чуттєва до справедливості душа іноді протестувала – і тоді світосприйняття змінювалося затяжною депресією, здолати яку було важко. Та врешті-решт тяга до творчості перемагала – і він знову спрагло брався за наповнення «пекторалівського» сайту, щось редагував, готував до майбутніх презентацій…
Чисельно друзів-письменників, чиї твори й наповнювали авторитетно відому «Золоту Пектораль», опублікували у соціальних мережах щемливі до сліз некрологи з приводу передчасної смерті свого товариша по перу. Здебільшого меседж споріднений: з відходом у засвіти Володимира Погорецького наша література осиротіла. Осиротіли і його земляки зі села Полівці: адже зовсім недавно «Голос народу» вмістив публікацію, де вони трепетно очікували на близьку творчу зустріч з письменником. Тому нині до жалобних слів прощання зі своїм колегою додаємо його поетичні рядки, що не побачили світ у попередній публікації.
Сподіваємося, Всемилостивий Господь огорне душу спочилого Своєю Ласкою у Царстві Небесному. Глибоко співчуваємо родині Погорецьких і молимо Бога дарувати сили перенести цю важку й непоправну втрату.
* * *
Молочай цвіте і материнка,
Б'є калина гіллям по лиці.
Голубою стрічкою Джуринка
Огинає рідні Полівці.
* * *
Україна – срібносинь у житі,
Сонцесяйна ярбуйна любов,
Євшан-зілля волі у блакиті –
Без одвічних ярем та оков.
Україна – тливо над світами,
Щастя змаг, що тріпотить крильми.
Добромова і весна між нами,
Україна – то мільйони «Ми!»
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ, м. Чортків
