У День Героїв, 23 травня, із самого раночку площа Героїв Євромайдану в Чорткові була сповнена людьми. У цей особливий для всієї України день чисельна громада міста з хвилюванням, слізьми радості та трепетним щемом у серці зустрічала свого земляка, чортків’янина, захисника України – головного сержанта Михайла Медведика, який повернувся додому з російського полону.
Ця мить стала по-справжньому історичною та незабутньою для кожного, хто прийшов підтримати Героя. Під гучні тривалі оплески, із синьо-жовтими прапорами і квітами в руках, люди зустрічали воїна, який пройшов через важкі випробування неволі, але не втратив сили духу та віри в рідну Україну.
Коли Герой повертається додому – плаче ціле місто.
На площі панувала особлива атмосфера – атмосфера вдячності, гордості та людської єдності. Багато хто не стримував сліз, адже повернення українських воїнів із полону сьогодні є не лише великою радістю для родини, а й для всієї громади, для всієї держави. Адже за кожним таким поверненням – біль очікування, безсонні ночі рідних, молитви матерів і дружин, віра побратимів та невтомна боротьба України за кожного свого сина.
Михайла Медведика зустрічали як справжнього Героя – з квітами, обіймами та словами щирої вдячності за мужність, витримку й незламність. Особливо символічно, що ця подія відбулася саме у День Героїв – день, коли українці вшановують усіх борців за свободу та незалежність землі рідної.
Михайло Медведик був призваний на військову службу 3-го січня 1996 року Чортківським районним військовим комісаріатом у в/ч А1915. Впродовж багатьох років служби він сумлінно виконував свій військовий обов’язок. Залишаючись вірним присязі та українському народові, пройшов шлях від командира відділення до головного сержанта – командира відділення взводу охорони та оборони. Під час переведення особового складу військової частини до бойових частин Михайло проявив особисте бажання продовжити службу в 110-й окремій механізованій бригаді імені генерала-хорунжого Марка Безручка та стати на захист Батьківщини. Виконуючи бойові завдання на лінії фронту в Донецькій області, поблизу села Велика Новосілка, 11 січня 2025 року Михайло потрапив у ворожий полон.
Із січня 2025 року по березень 2026-го перебуваючи у надзвичайно важких умовах український воїн Михайло Медведик проявив стійкість, мужність і незламність духу українського.
Й ось суботнього дня, 23 травня, чортківська громада мала честь вітати Героя вдома – серед побратимів, серед людей, які чекали, молились та вірили у його повернення. Ми пишаємося стійкістю, силою та відданістю воїна Українській державі. Дякуємо за службу, за мужність і за приклад справжнього захисника Вітчизни.
«Шановна громадо, знайомі, побратими, – звернувся Михайло до присутніх, – щиро дякую всім за те, що увесь час допомагали моїй сім'ї, моїм ріднім. У цей день хочу сказати всім, хто чекає на своїх близьких, надійтеся, вірте, бо саме в цьому – сила, що дає змогу витримати і вижити в полоні ворога; освітлює дорогу до рідного дому і до перемоги. Слава Україні!».
«Важко зрозуміти нам, живим і здоровим, крізь яке пекло проходять наші воїни, які тортури переносять в полоні українські захисники… – мовляв міський голова Володимир Шматько. – Сьогодні на нашому майдані лучиться синергія болю, смутку, а водночас – радості й надії. Почуття важко описати словами. Зустрівши нашого Героя Михайла, я сказав йому: «Дякую, що вижив». Повернення додому з полону – це як сонце і як надія для тих, хто ще чекає своїх рідних.
Зауважу, почуйте, люди, допоки ми прокидаємося вранці, ми повинні робити більше ніж робимо. Як мало тих героїв, які не обрали втікати з України через Тису, які не обрали платити хабарі, щоби отримати відстрочку. Невтішно споглядати, що є люди, які, не зупиняючись, байдуже проходять повз нашого знакового зібрання. Чому така нечулість?!
Вижив у пеклі полону – повернувся до рідного Чорткова.
Михайло всього кількома словами розповів, що йому довелося пережити в полоні. Вороги могли розстріляти його на місці. Адже Михайло був у розвідці. Його завданням було: піти на «нуль», розвідати позиції ворога, щоби скоригувати наших військових для удару і знищення окупантів. Михайло чудом вижив. А знаєте, чому? По-перше, на це була воля Божа; по-друге, ворог його сприйняв не як за простого солдата, а за військового вищого рангу. Бо на ньому, скажімо, була краща форма, хоч це дуже банально звучить. Тож вороги подумали, що це для них цінний військовий офіцер, а можливо якийсь бойовий найманець з-за кордону. Тому з московії надійшов наказ – «не обнулювати», бо випитають хоч якусь інформацію. Спочатку полон в Торецьку, потім етап в глибинку росії. Рік страшної каторги: стояти в камері і навіть не присісти… Стояти, стояти, стояти… Михайло довго вагався і не вірив, куди його везуть. Але 200 наших людей і він у тому числі повернулися з російського полону додому. Ми віримо та молимось, що всі наші захисники повернуться живими у рідні домівки».
Стійкість наших воїнів – це загартована сталь, а повернення додому живими – це велика перемога життя над смертю.
Схилило голову многолюддя в скорботі: загальна національна хвилина мовчання…
Ми повертаємо додому живих, але завжди пам’ятаємо про тих, хто пішов у безсмертя.
Преосвященний владика Дмитро Григорак і всечесні отці відправили поминальну панахиду за полеглих героїв.
Присутні уклінно поставили пломеніючі поминальні лампадки до банерів із фотографіями загиблих Героїв Чортківського краю.
У канву святковості вплелося й вдячне відзначення: за безстрашність, стійкість, самовіддане служіння Українському народові, хоробрість та героїзм, які є яскравим прикладом справжнього патріотизму, здатності професійно виконувати завдання в екстремальних ситуаціях і з нагоди Дня Героїв України міський голова Володимир Шматько вручив нагороди «За честь і відвагу»
головному сержанту стрілецької роти Михайлу Медведику;
солдату, вогнеметнику третього штурмового відділення першого батальйону 253-го окремого штурмового підрозділу «Арей» Павлу Цапику;
головному сержанту, командиру першого екіпажу безпілотних літальних комплексів взводу перехоплювачів безпілотних літальних апаратів зенітної батареї Олегові Ковалю; молодшому сержанту, старшому водієві механіку САУ «КРАБ» Степану Нозі.
Схиляючи голови перед подвигом наших захисників, громада Чортківщини вкотре довела: своїх Героїв тут шанують, пам’ятають і чекають додому. І поки Україна бореться, доти житиме надія на повернення кожного воїна, кожного полоненого, кожного захисника.
Нехай Господь оберігає наших воїнів, дарує сили тим, хто продовжує боротьбу на передовій, а всім українським родинам – дочекатися своїх рідних живими та здоровими.
Опісля урочистої зустрічі до Героя один за одним підходили рідні та близькі українських воїнів, які нині вважаються зниклими безвісти чи перебувають у російському полоні. З тремтінням у голосі, зі сльозами на очах вони показували Михайлові фотографії своїх синів, чоловіків, братів, сподіваючись бодай на найменшу звістку.
«Можливо, бачили?.. Може, чули щось?.. Чи живий?..» – із болем та надією перепитували люди.
У ті хвилини площу огорнув особливий щем. Материнські серця, дружин, сестер і діти продовжують жити між вірою та невідомістю, щодня молячись за повернення найдорожчих. Для них кожен воїн, який повертається з полону, стає живою ниточкою надії, шансом дізнатися хоч якусь правду про рідну людину.
Михайло уважно вдивлявся у світлини, намагався пригадати обличчя, підтримував людей добрим словом. І хоч далеко не на всі запитання можна було знайти відповіді, у цих коротких розмовах було найголовніше – віра, що боротьба за кожного українця триває, і що кожен наш захисник обов’язково повернеться живим додому і гукне: «Рідні мої, я – вдома!».
Честь вам, ВОЇНИ-ЗАХИСНИКИ!
