Коли їхати вулицею Бердо (м. Чортків), то на одному із роздоріж відразу впадає в око розмальована в яскраві усміхнені ромашки криниця. А навпроти – обійстя, теж усе заквітчане живим різнобарв’ям. Й ось саме на це звабливе розмаїття і звернув нашу (журналістської братії) увагу своїм, так би мовити, прицільним оком до прекрасного метр фотографії Орест Лижечка. Ну що ж, поїхали знайомитися з господарями привабливої оселі… А замешкала тут сім’я Івлєвих: мама Людмила, син Віктор (14 років), донька Софія (19 років) і голова сімейства – батько Іван. Щоправда, наразі в сімейному гніздечку поки що залишилися лише Людмила із сином. Донька (акурат у переддень нашого візиту) поїхала на навчання: закінчивши Чортківський фаховий медичний коледж, вступила до Полтавського державного медичного університету. А Іван – у ЗСУ, на фронті.
І знаєте, пані Людмила, попереджена заздалегідь, що ми завітаємо, гостинно зустріла нас. За чашкою кави полилася дружня розмова. Отож, знайомимося ближче.
Тікаючи від війни, сюди сімейство переїхало з Дніпропетровської області, проживали у селі Добровілля Синельниківського району.
– Чому вибрали саме Тернопілля? – запитую.
– Моя мама родом із Бучацького району, – починає розповідати Людмила. – Колись, у молодості, поїхала вона на Дніпропетровщину на сезонні роботи, там познайомилася з батьком, вони одружилися, в них народився первісток (мій брат). Так і звили своє сімейне гніздечко. І я там народилася та прожила все життя – до війни.
Але коли почалась війна, ми приїхали сюди буквально на два місяці. Трішки в нас там, скажімо, заспокоїлося, ми повернулися з сином додому. А Софія не захотіла туди повертатися, бо їй було дуже страшно – літаки, гелікоптери так низько літали; все гуділо, тряслося; десь далеко було чутно вибухи. Вітя ще малий був – 10 років, не дуже й то розумів, що коїться, можливо, тому й не боявся.
Це був 2022 рік. Березень, квітень ми пробули тут. Відтак, повернулися додому.
– Чому ж повернулися?
– Як уже казала, там у нас все заспокоїлося. А я в школі працюю (вчитель початкових класів). Тож, думаю, треба… Вже 10 років учителюю. Взагалі-то за першою освітою я бухгалтер-економіст. Але роботи, як такої, не було (все чомусь позакривалося), довелося здобувати другу освіту, змінювати професію. Ось так і навчаю діток. Зараз навчання дистанційне в нашій місцевій Добровільській гімназії.
– Пані Людмило, то ви повернулися на свою вітцівщину. А там на скільки затрималися?
– Так ось тут уже майже рік проживаємо – з листопада минулого року. Можливо, сюди я і не їхала б, тому що там у нас було дуже багато переселенців, більшість із Донецької області, в основному – з Волновахи. Вся школа була заселена. Ми їм їсти готували – звісно ж, у вільний час від уроків, навчальний процес не переривався.
Ой, а потім же ж у нас дислокувалося багато військових ЗСУ. Адже Добровілля близько до Донецької області, майже на межі. Ми (місцеві) їм теж і їсти готували, і речі прали; допомагали хто чим міг. У шкільній їдальні столи для хлопців накривали. Окрім основних страв, ще й смаколики випікали. І мій Вітя нам допомагав із випічкою.
У нас там власний будинок, тож хлопці-вояки живуть у нашому домі постійно – з 2022 року й досі.
Може б і я ще не виїжджала звідти, але військовим не було де жити. Тож залишила їм хату й приїхала сюди.
– А як так сталося, що ви саме тут, у Бердо, в цій хаті поселилися?
– Бо тут раніш тимчасово мешкала моя двоюрідна сестра. Вона з сім’єю звідси виїхала, а будинок майже два роки стояв пусткою. Минулого року сюди приїжджала я до Софії на випускний у коледжі. Тож пригляділа собі цю хату, сподобалося; навела порядок, побілила, так і оселилися тут. Дякувати власникам цього обійстя, радушно прихистили нас.
Я ж на власні очі бачила, яка там у нас ситуація нагнітається, оголосили обов’язкову евакуацію дітей. Тож хоч-не-хоч, а довелося покинути рідний дім…
І Софії Чортків сподобався, вступила до коледжу, залюбки тут навчалася. А тепер ось – у Полтаві. Там більш-менш спокійно. Хоча цього дня, як сказала, – тривога за тривогою… Каже, якщо так буде й далі, то доведеться кудись сюди (на захід України) переводитися. Але у тому виші треба хоча би два роки провчитися.
– Ви кажете, що Софія дуже боялася. Як це позначалося на дитині?
– Вона плакала. Постійно плакала – від тих вибухів, від тих звуків… Хоч то і наші літаки, гелікоптери літали, та так низько, здавалося, ось-ось десь на город упаде. Низенько летіли, щоб їх не засікла ворожа техніка, щоб не збила.
– Пані Людмило, Ваш чоловік на фронті. З якого часу?
– Уже другий рік, з червня місяця. Десь на Харківському напрямку. Та він ніколи не розповідає в деталях про це. І не скаже, щоб не хвилювалася. Завжди – «все добре». Лише знаю, що вони глушать ворожі шахеди, а як то правильно називається – толком і не знаю. Я більше знаю за інших хлопців, чим за нього. Переписуюся з ними, запитую, як вони там…
– Людо, а як вам тут живеться?
– Нам тут подобається. Сусіди всі дуже добрі, привітні. Я з усіма в дружних стосунках. Віктор теж уже звик, потоваришував з хлопцями. От тільки не знаю, як зі школою. Мабуть, залишиться ще рік у своїй, щоби закінчити 9-й клас. Навчання, звісно ж, дистанційне. А далі – побачимо.
– То Ви думаєте, що тут довго не затримаєтесь?
– Та ні. Думаю, що нам нікуди буде повертатися. Тому що району нашого (Синельниківського) вже фактично немає. В наше село теж не раз прилітали «каби». Знаю, дві мої колеги залишилися без житла.
Самі розумієте: один «каб» – і… немає цілої вулиці. Не знаю, що буде далі. Сусідню Васильківку майже повністю розбили. Тепер за Павлоград орки беруться. У червні місяці їздила додому. Ворог трощить наші заправки, торгові центри, тобто хоче знищити логістику. Самі знаєте, що твориться…
З Павлограда до Дмитрівки (теж – сусідня) є траса, якою ми могли до себе проїхати. Так там, на дорозі, багато машин підбитих.
Чаплине, Васильківка, Павлоград, скажімо, трикутником розташовані, а наше село, фактично, по центру. Доїхати до нього неможливо – обстрілюють. Тому і надія на те, що буде куди повернутися, згасає… А якщо й повернутися у рідні краї, то лише подивитися, де зростала, де проходила молодість…
– Та й мені тут добре, – доповнює мамину розповідь Віктор.
– Сусіди кажуть, що з вашого дому частенько линуть українські пісні…
– Ну так. Любимо музику. Включаємо. Тепер так багато зворушливого патріотичного мелосу. Ось тут ми в так званій альтанці сидимо. Побілили, прибрали, оздобили картинами, квітами. Вечори зараз теплі, тож відпочиваємо в затишку. Тихо тут, свіже повітря, біля лісу.
Знаєте, тут майже два роки ніхто не жив, тож все було в зарослях. Отож ми удвох із сином все почистили, город скопали. Тепер маємо свою городину: помідори, буряки, кабачки, петрушка… І малина – тут уже була посаджена. Нам добрі люди дали город, там ми картоплю посадили. Зізнаюся, я більше люблю квіти, дуже в них кохаюся, тому все й заквітчане. А Віктор здебільшого доглядає городину. Він і кавуни вирощує. Син мені дуже допомагає, такий молодець. У всьому мене підтримує.
– А оту криничку, що на загальній вулиці, Ви розмальовували?
– Я фарбувала лише, скажімо, фон – блакитним. Решта – ромашки – малювали Софія з моєю подругою, котра приїжджала до нас у гості, подивитися, як ми облаштувалися. Подруга (вона зараз живе у Дніпрі) дуже гарно малює, займається петриківським розписом.
Ми і в себе, там, у Добровіллі, теж все по можливості розмальовували, щоб людям веселіше було в такий тривожний час. Ось (показує фотографії) дерева веселковими барвами розмалювали. Військові дякували, казали, що їм на душі веселіше стає, бо там, де вони бувають (на позиціях), навіть пташки не співають; сюди приїжджаємо і – жити хочеться.
Я завжди знаходжу час для якогось рукоділля: вишиваю, гачком в’яжу, витинанки роблю, картини бісером викладаю…
– Пані Людмило, Ви вчителюєте. Скільки учнів у класі?
– П’ятеро діток залишилося – із прихованим сумом відповідає моя візаві. – Решта виїхали (пройшла евакуація дітей), позабирали документи зі школи. Ті, які залишилися на дистанційному навчанні, теж, так би мовити, розкидані по світу. Декотрим людям нема куди їхати взагалі…
– Ну, чому нема? Всюди приймуть.
– Ну так. Але тепер уже не те, як було минулими роками: запропонують хати, наприклад, де треба і газ, і світло провести. А грошей у людей немає, бо ж і заробітків як таких нема. Ну, ще в нас залишилося невеличке фермерське господарство: хтось на тракторі, хтось на комбайні працює, хтось сторожує. Чоловіків майже немає, жінки сторожами повлаштовувалися.
– Розпочався навчальний рік. Як діти налаштовані на дистанційне навчання?
– Не скажу, що щось змінилося в їхній поведінці. Вони, як на мене, стали серйозніші, уважніші, хоча ще доволі маленькі – лише в третьому класі. Але такі ж активні – не закомплексовані, хоч багато чого їм довелося пережити. Єдине, чого немає, – того спілкування, коли ми були, скажімо, в реальному шкільному гурті.
– А у мене ще крілики є – англійські висловухі! – поспішає радо сповістити Віктор. – Мама кролиця і двоє кроленят. А ще – два собаки, четверо котів і кішок. Одна кішечка привела маленьких кошенят, тож разом – уже семеро. Собаку Роксі нам привезли, мабуть, із зони бойових дій.
– Людмило, а як ви виїжджали з Добровілля, потягом, автобусом?..
– Машину найняли. Племінниця допомогла, вона і заплатила за переїзд. Тож ми мали можливість трохи більше речей своїх забрати і дещо з побуту. Решта – необхідне – залишили хлопцям.
Дякуючи власникам цього дому (це чоловік моєї двоюрідної сестри – Володимир), в нас все є, все облаштовано для проживання.
Наприкінці наших гостин Людмила показала найцінніший (як казала) подарунок, яким вона дуже дорожить, – жовто-блакитний прапор із підписами Захисників. А ще – подарувала нам картину, власноруч викладену мозаїкою – воїн під оберегом Матінки Божої, і в додаток – виплетеного гачком іграшкового зайчика з гранатою.
Коли ми вже збиралися у зворотну дорогу, ще раз озирнулися на це заквітчане обійстя. Ліворуч подвір’я достигала городина, біля хати буяли квіти, десь неподалік брався господарювати Віктор, а на вулиці усміхалася великими ромашками розмальована криниця.
І подумалося: війна забрала у цих людей звичне життя, змусила залишити рідний дім, розлучила родину – адже Іван нині на фронті, Софія навчається далеко від мами й брата. Та вона не змогла забрати найголовнішого – уміння жити.
Бо Людмила Івлєва, залишивши свій дім військовим, сама знайшла прихисток у чужій хаті.
І не просто поселилася в ній, а вдихнула в стару оселю нове життя.
Можливо, саме так і виглядає незламність – не лише стояти зі зброєю в руках. А й, утікаючи від війни, не дозволити їй оселитися у власній душі. Садити квіти там, де ще недавно все було пусткою. Малювати ромашки на старій криниці. Прихистити покинутих тварин. Пекти смаколики для військових. Навчати дітей. Вірити, що навіть після найтемнішої ночі обов’язково настане світанок.
А ще – берегти надію. На те, що чоловік повернеться з фронту; що діти знайдуть свою дорогу в житті; що колись можна буде поїхати на рідну вітцівщину – не лише подивитися на місця, де минула молодість, а й знову відчути себе вдома.
Та поки що їхній дім – тут, у Бердо. Там, де біля лісу тихо співають птахи; де вечорами лунають українські пісні; де ростуть помідори й кавуни; де живуть кролики, собаки й коти; де на подвір’ї цвітуть квіти.
І, можливо, саме тому в цій маленькій заквітчаній оселі так добре відчувається проста, але надзвичайно важлива істина: поки людина садить квіти, співає пісні, любить, допомагає іншим і вірить у завтрашній день – життя триває.
А значить, Україна неодмінно вистоїть!
