Уродженка Санкт-Петербурга Вікторія СТАФІНЯК подолала близько двох тисяч кілометрів до коханого в Україну і знайшла своє покликання у Чорткові. Про кардинальну зміну оточення, щирий блог і свідомий мовний вибір – у відвертій розмові з нашою героїнею.
Вікторія Стафіняк народилася і виросла в Санкт-Петербурзі. Завжди була творчою людиною, мріяла своє життя пов’язати з танцями і прагнула працювати сама на себе. Втім, життя готувало для неї чимало несподіваних поворотів...
Переломним моментом стало віртуальне знайомство з її майбутнім чоловіком у далекому 2010 році. Хлопець був родом із Чорткова, але на той момент проживав в Івано-Франківську, де працював механіком. Переписка в інтернеті швидко переросла у щось більше. Але, за словами Вікторії, бажання побачитися виявилось сильнішим за відстань. Тож вже приблизно через пів року спілкування вона зібрала речі й потягом вирушила до коханого.
Фото: з архіву Вікторії Стафіняк
Спершу пара жила в Івано-Франківську. Згодом вони переїхали до дівчини в Пітер і деякий період були там. Пізніше Вікторія вперше приїхала на батьківщину чоловіка. «Чортків одразу не був схожим на інші міста – костел, бруківка, вулички – мені він здався казковим. І вже тоді зловила себе на думці, що дуже хотіла б тут жити, – ділиться враженнями героїня. – Якщо порівняти, Пітер – сумне місто, холодне, забудоване заводами. А тут – затишно».
«Усе готувалось до того, щоб я опинилася в Україні»
Так розпочався період життя на дві країни: взимку вони їздили до Санкт-Петербурга працювати, а влітку поверталися сюди. Невдовзі у 2014 році в пари народився старший син. Саме тоді, розповідає, перед нею постало важливе питання подальшої стабільності. Проте обрати, де залишитися жити остаточно, не могли, мовляв, всюди по-своєму добре.
Наважитися назавжди переїхати в Чортків подружжя вирішило після подій Революції Гідності. «Все почалося з Майдану в Києві. Чоловіка брат поїхав туди. Ми спостерігали за цим в онлайн-трансляціях з Пітера, хвилювалися за нього. І через деякий час, це був 2015 чи 2016 рік, проблеми з’явилися тут в нас: зупиняли в метро, перевіряли документи чоловіка, автосервіс закрився. І після такого – вирішили виїхати. Раптово зібралися і розуміли, що назад вже не повернемося. Була зима, все замело, їхали на ланцюгах. Ми ніби побували у фільмі жахів – не бачили, де межі дороги», – розповідає жінка. Так сім’я опинилася в Чорткові.
Фото: з архіву Вікторії Стафіняк
Зараз Вікторії – 36. Вона щиро вірить, що кожній людині доля прописана вже заздалегідь. Каже, подумати не могла, що колись її життя буде пов’язане з Україною. Але, аналізуючи минуле, співрозмовниця згадує, що невидимий зв’язок все ж був у її глибокому дитинстві: «Мені здається, що все готувалось до того, щоб я колись опинилася в Україні. Колись моя мама десь взяла книжку «Українські казки». І читала мені їх на ніч. Як вміла, так і читала. І я дуже любила їх слухати».
«Здається, тут навіть небо вище»
Після переїзду в Чортків Вікторію вразила доброта українців. Вона зізнається, що навіть звичайне «дякую» водієві при виході з автобуса здавалося чимось незвичним для неї. «В мене чоловік такий – може зупинитися й просто так діда через дорогу перевести. І цією добротою він мене підкорив», – з теплотою говорить героїня.
Тут вона знайшла те, чого роками бракувало у гамірному мегаполісі: «Здається, тут навіть небо вище, – роздумує жінка. – Пітер, безперечно, красивий, але жити там важко: шалений ритм, далеко діставатися в центр. Там відчуття, ніби ти комусь щось винен». Порівняно з Санкт-Петербургом, наше місто підкорило її своєю затишною компактністю. «Тут можна фотографуватися буквально на кожному кроці, а в Пітері – повсюди «хрущовки», – зізнається Вікторія. – Скільки вже мешкаю в Чорткові – усе «на лайті». Більше свободи, більше повітря... Тут я нарешті відпочиваю душею».
Своя серед своїх
На запитання, чи легко було стати своєю серед місцевих, жінка відповідає, що ще до переїзду вже мала тут друзів і кумів: «Сусіди мене одразу полюбили, разом гуляємо, підтримуємо одне одного. Люди залюбки слухають мої історії. Навіть коли приходжу в спортзал, тренер каже: «О, ти сьогодні – як сонечко!». Зараз Вікторія має дуже багато знайомих, хоча з досвідом навчилася не розчинятися в дружбі. Додає: «Люблю щирих людей і можу з кожним знайти спільну мову».
«Найбільше я хвилювалася через засудження за спиною, – пригадує співрозмовниця. Довгий час жінка не наважувалася говорити українською, бо боялася зробити помилку й накручувала себе. Втім, свідомий перехід вона розпочала ще до повномасштабного вторгнення, керуючись власною чіткою позицією: «Я вважаю, в якій би країні ти не жила, ти маєш поважати її мову». Героїня відверто ділиться своїми нинішніми відчуттями: «На жаль, мова дається мені важко. Вона в мене трохи перемішалася. Виходить, росіянин мене зараз вже не зрозуміє, а українець може зауважити, що я розмовляю російською». Каже, що відчуває особливе розуміння в спілкуванні з внутрішньо переміщеними особами, адже вони проходять подібний шлях адаптації.
Від баулів із секонду – до популярності в TikTok
Вікторія зізнається, що після переїзду тривалий час не могла знайти тут роботу для душі. Тому вирішила спробувати власну справу. «Я купувала баули з одягом у секонд-хендах і торгувала. Потім почала продавати на прямих ефірах у соцмережах», – зазначає жінка. До того ж, 30% від прибутку вона перераховувала на потреби ЗСУ.
Згодом у 2019 році Вікторія почала вести сторінку в TikTok, де почала ділитися простими моментами зі свого щоденного життя. Хист до спілкування супроводжував її постійно – з дитинства розповідала цікаві історії. «В мене ніколи не було ідеї вести блог, я просто вмію щиро спілкуватись, – каже співрозмовниця. – Я по натальній карті – оратор, тому маю говорити. Мабуть, люди в мені побачили те, чого всім зараз бракує – душевності. Я не придумую якийсь контент, не хайпую. Якщо в моменті хочу щось показати – показую, наприклад, як голубці готую. Комусь подобається, комусь ні». Так, без прописаної заздалегідь стратегії, жінка знайшла тут своє призначення – об’єднувати навколо себе прихильників щирим контентом.
Вікторія заробляє з рекламних інтеграцій. Каже, що віддає перевагу платформі TikTok, адже там немає «вилизаної картинки».
«Я обираю, що рекламувати», – зазначає. – З’являється відповідальність, коли стаю обличчям якогось бренду». Героїня каже, що популярність зробила її більш відкритою, додала впевненості. Тепер на вулицях до неї часто підходять перехожі, щоб обійняти чи сфотографуватися: від цього отримує величезну дозу позитиву.
Окрім того, Вікторія Стафіняк підтримує дружні стосунки з місцевими блогерами. Каже, що часто співпрацюють одне з одним, і водночас додає, що не намагається здобути популярності за чийсь рахунок і може спокійно відмовити у співпраці тим, хто їй не імпонує.
Жінка відверто каже, що час від часу підпадає під критику і хейт. На запитання, які коментарі найбільше дратують, відповідає: «Мені не подобається, коли людина робить поспішні висновки про когось. Або коли пишуть: «Я від тебе такого не очікувала!». Дивно, я ж теж жива людина, не треба мене ідеалізувати».
«Нам потрібно більше доброти!»
У сімейному житті Вікторії панує гармонія. Пара разом уже 16 років. Зараз чоловік Олег знаходиться за кордоном. За словами жінки, навіть попри відстань вони досі зберегли теплоту в стосунках і понад усе цінують спокій.
Війна та сьогодення внесли свої корективи в життя сім’ї, зокрема у дитинство їхніх дітей – під час тривог син і донечка дуже переживають не лише за себе, а й за своїх котика і песика. Сама ж Вікторія з болем спостерігає за атмосферою довкола: «Ми стали жахливо злі один на одного, і це розколює суспільство. Нам потрібно більше доброти!».
Попри всі виклики сьогодення, головною метою жінки залишається щасливе майбутнє її дітей: «Я не знаю, що буде завтра, – зізнається. – Але хочу, щоб мої діти мали майбутнє, пишалися мною і ніколи не соромилися свого походження».
Чортків став для Вікторії Стафіняк не просто прихистком, а містом, де хочеться жити й насолоджуватися спокоєм. «В нашому місті багато змін. Хоч війна, але воно квітне. І я щиро хочу, щоб воно розвивало свій творчий потенціал», – ділиться думками героїня. А на прохання описати його трьома словами, жінка коротко підсумовує: «Вайб. Дім. Спокій». Саме тут вона нарешті відчула себе на своєму місці.
