Мова – зовсім не про високі матерії, хоча, здавалось би, привід – хоч куди. Бо «Захист України» – це предмет, якому навчає Віталій Гінда школярів Базарської ЗОШ І – ІІІ ступенів. Його педагогічний стаж – 22 роки. І він – представник вчительської династії, один з чотирьох. У селі Базар довголітньо директорує його мати Олександра Гінда, вчителює у Чортківській гімназії імені Маркіяна Шашкевича сестра Наталія Фоміна і працює вихователем у міському ДНЗ № 9 дружина Галина.
Для чого в школі чоловіки
Віталій Гінда втішно поохочує представництво чоловічого начала в школі: якби ж то більше! Упевнений: це – як в сім`ї, відсутність батька відчутно мінусує у вихованні, бо тоді не спостережено схеми поведінки. Усі ці «не» наче автоматично переносяться і на співвідношення виховних сил у школі. Адже трапляється чимало моментів, коли треба по-чоловічому відповісти на чи ж то за вчинок. І взагалі засвідчити свої чоловічі риси. А у них в школі чоловіків – лише 20 відсотків: четверо із двадцяти.
Чи важче зараз бути вчителем, як колись? Хтозна. Річ у тому, що чимало батьків нині позиціонують дітей за особливих. І що все, мовляв, має бути «під них». Вважає, що ота штучна створена батьками «зірковість» ще й як шкодить їхнім чадам. А ще абсолютно безпрограшно вважає, що вчителям варто не соромитися вчитися у своїх учнів, надто на стезі опанування найсучаснішими технологіями. Наголошує: «Треба там бути з ними!».
– Особливо змагання нас зріднили! – акцентує з приємністю. – Мої учні до мене як до старшого товариша ставляться. І це нас зближує.
Чому життєвій організації варто вчитися у бджіл
Він ще й – волонтер, наголошує скромно: на місцевому рівні. Прагне і вміє згуртувати спільноту навколо себе на благодійні вчинки, що й успішно час від часу втілює. Цьогоріч за волонтерські змаги навіть був відзначений на районному рівні, однак говорити про це більш конкретно відмовляється.
Хобі – пасічництво, бо з восьми вуликів на материному обійсті дружини в Палашівці розвинув аж 28. Невтомна праця бджілок-трудівниць, які живуть всього тридцять днів і ніколи не сплять, енергетично надихає його. А їх самопожертву задля комфорту спільноти, самодостатності у бджолиному домі вчитель вдало проєктує на поняття виховання громадянськості сьогодення і майбутності українства.
– Таке коротке життя – і все віддане праці. Від народження! – повторює знову й знову. – У них нам варто вчитися і працелюбності, й життєвій організації, – наголошує. Словом, вибудовує аналогію з педагогікою.
Наскільки важливо – любити ближнього
– А патріотами діти все одно будуть! – переконаний. – Бо хіба можна не любити той край, де народився, де все навкруги безмежно рідне, де могили твого роду?
Головне – не зраджувати основоположній, надто значимій Божій заповіді любити ближнього.
– Українці які? – запитує риторично. – Зазвичай незичливі ,– сам і відповідає. – Тобто реагуємо на заповідь «полюби ближнього як самого себе» з точністю до навпаки. А якби справді любили один одного, то років за п’ять обігнали б найрозвинутіші країни світу за ступенем економічного розвитку.
Упевнений: спочатку – Бог, потому – держава, відтак – сім`я. Бо без держави не буде ні сім`ї, ні Церкви, ми не зможемо ці вартості захистити. Якщо дитині змалку прививати таке поняття, вона все розкладе в своїй голові по поличках, розставить пріоритети. І виросте достойною людиною, громадянином.
У цьому, здається, його життєве кредо.
