Сьогодні ті події вже є історією. Самі поняття «Майдан», «майданівці», навіть неологізм «замайданені», що активно перебував у нашому вжитку сім-шість років назад, стали історичними. А ще Майдан відкрив, засвітив на історичному тепер вже небосхилі нашого краю багато імен людей, до того абсолютно не публічних. Та за викликом часу їм судилося стати відчайдухами, возвеличеними духом. Як ось двом нашим краянам – учасникам тих доленосних подій початку 2014-го року.
Андрій ТАЛАЦ: «Навіть якщо пустять танки, наші з Майдану не зійдуть!»
Протестна жилка проти всілякої несправедливості – то мовби візитівка цього енергійного 60-літнього чоловіка.
– Я вже їздив на Майдан сім разів, а останнього разу перебував там аж тринадцять днів, – зізнається, завітавши до редакції з фотознімком, котрим дуже гордиться і вважає за привід для гордості й для власних онуків. – Ви суто на Майдані були, не на барикадах? – Я був і на Грушевського, на барикадах, допомагав хлопцям носити скати, дрова. Коли ми з убитим білорусом, героєм Михайлом Жизневським прощалися всім Майданом – не було де голці впасти, біля трибуни – катафалк... Був канадієць українського походження, так виступав, давав припарки тій банді! Я підходив і до киян, до луганчан і донеччан, до харків`ян і запитував. – А багато на Майдані наших, чортківських? – Дуже! Дуже! І з Чорткова багато хлопців, і з Улашківців, Сосулівки. А тут яка підтримка! Я зайшов до штабу, як із Києва повернувся, – гори речей стоять, що мають до Києва передавати: і їжі, і теплих речей. Там, навіть якщо пустять танки, наші з Майдану не зійдуть! І я ще поїду, і не один раз!..
Орест ГОЛИК: «Сонце сходить над нами червоне крізь кіптяву чорну і дим»
Це ім`я нам відкрив Майдан: він подав до газети два пристрасні вірші, які й було опубліковано. А потім знову загостив до редакції ще з одним, найсвіжішим. Родом п. Орест із Полівців, з патріотичної родини: дідо Павло був січовим стрільцем, батько Василь довгі літа, аж до настання України, носив у пам`яті інформацію про повстанські криївки. То ж яким бути їх онукові й сину, навіть якщо йому 62? На Майдан потрапив 2 грудня – й одразу під парламентські стіни, поміж шеститисячного гурту протестувальників з вимогою зняття діючого прем`єра. Далі обставини складались так, що поїхав на роботу до Польщі. Та ненадовго – кликав Майдан! І ось якраз на Йордан він знову у Києві. Тоді, на Грушевського, в епіцентрі революції, й дістав хрещення – не водою, а свинцем, бо у протестувальників, каже, пускали й такі кулі. Йому, щоправда, дісталася пластикова, та влучила у вушну раковину й залишила слід-шрам. Добре, каже, що вчасно відхилив голову, бо інакше позбавився б ока.
– Нас, – розповідає, – потіснили, ми відступили. На війні – як на війні: якомусь хлопцеві руку відірвало, дівчині роздробило кістку гомілки. Три дні постійно йшли бої...
Йому, будівельнику за фахом, звично бруківку стелити, а тут випадало брати в правицю, озброюватися – для самозахисту.
Микола ЛАНОВЕГА, «очі Майдану», позаштатний фотокореспондент «Голосу народу»: «Градус Майдану»: лише радикальні зміни!»
Безпосередня участь в подіях часу – не лише як фотокор, а й за приналежністю до майданного формування – 4-ї сотні Самооборони. І перше, каже, що вразило найбільше – як багато там молоді, до того ж, без жодного розшарування за віковим цензом: чи тобі 18, чи 23, а дрова для обігріву спільної домівки всі рубали на рівних…
– Люди були налаштовані стояти стільки, скільки треба. Ніхто додому не поспішав: чи бізнесмен, чи інтелігент пед- або ж медфаху, чи простий селянин… Правда, на кінець січня настрій почав падати. Люди спрагло хотіли радикальних змін. Але невиправдане затягування дедалі понижувало «градус» Майдану…». Ще кияни цілими сім`ями приходили на Майдан зустрічати новий, 2014-й рік. Це не могло не тішити. З приємністю згадує роль жіноцтва в життєздатності Майдану: їх руки й розбирали бруківку, і «клепали» коктейлі Молотова, й куховарили. Пам`ятна своєю приємністю мить: якось добиралися з Майдану в Експоплазу. Одна російськомовна жіночка гидливо мовила, скоса поглядаючи на своїх пропахлих димом сусідів: «И что єто так воняет?». «Так пахне свобода!» – мало не вигукнув їй в лице зовсім молоденький хлопчина. У тім вигуку – так багато змісту…
Тетяна ЯБЛОНЬ, «голос чортківського Майдану», громадська активістка, членка НСЖУ: «Українці вийшли за мрію жити в іншій державі»
– Пригадую, як на сесію районної ради прийшли представники молоді, звернулися за підтримкою тих, хто виступив за євроінтеграцію. Пригадую, як перед адмінбудинком ми проводили відкриту сесію, як зачитували позицію депутатського корпусу. Тоді виступати ще не було кому, бо ніхто не знав, як обернуться події. Хоча усвідомлювали: за Україну треба боротися, Україну треба відстоювати. І дозволили виступати мені – як жінці, бо багато сильних чоловіків у той момент боялись ризикувати. Пригадую, як ми їхали до Києва на Майдан. Як я була шокована, коли побачила там дим, шини. Таке в моєму житті було вперше – як і в житті багатьох людей. Пригадую, як ми розподіляли обов`язки, розуміючи, наскільки важливо збиратись щодня і відправляти людей до Києва. Тоді дуже серйозну підтримку надала нам Церква. Потім ми запровадили на 16-у год. біля Хреста перед адмінбудинком щоденну молитву. Пригадую, як штаб збирав пожертви для потреб Майдану, як активно долучалися цілі села. Як приходили люди і просто запитували: чим я можу допомогти? І допомагали хто чим міг… Зараз в Україні проблем не менше. Завдання тих, хто виборював Майдан, зробити все, щоб українці відчули: та боротьба була недаремна. Напевно, українці мусять вкотре об`єднатися, щоби відстояти мрію, за яку вийшли на Майдан…
Олексій ГУСКА, член молодіжної ГО «Українська молодь – Христові: «Майдан – то нова суспільна формація»
Його призначення не зосереджувалося виключно на означенні молитовних потреб майданівців. Пощастило юнакові долучитися й до праці власне в штабі – у наметовому містечку, і чергування в КМДА, і участі в лежачій акції протесту перед Генеральною прокуратурою з вимогою звільнення студентів, захоплених під час розгону Майдану. Навіть «пощастило» отримати невеличку травму від «беркутівців». Та все ж приємності переважали. Найперше, каже, усвідомлював саме явище Майдану – нової суспільної формації, що зароджується, де всі – вільні й рівні.
– Траплялося, – розповідає, – коли виходив на чергування на перехресті, попереду була невідомість. Мимоволі з`являлись паніка, страх. Проте спиною відчував тепло тієї маси народу, котра не дасть впасти.
Ще одне пам`ятне, навіть щемне: якось вранці-раненько, о шостій приблизно, вийшла на сцену Руслана й акапельно заспівала «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…». Майдан, звісно, підхопив. А він, Олексій, сів за оте, розфарбоване в жовто-сині кольори, піаніно обіруч сцени та й заграв собі цю ж мелодію. Тут, біля інструмента, зібралося трохи люду, що підспівував у такт акомпаніаторові. На Майдані витав дух волі…
