Петро Котик («Коршун») кадровий військовий, майор, учасник бойових дій на сході України. Отримав дві важкі контузії, та лікування, як каже, не на часі. «Коршун» і зараз у найгарячіших точках війни. Він дав відверте інтерв’ю Чортків.City.
Петро – наш земляк, родом із Великих Чорнокінець Чортківського району; там народився, закінчив школу. Після строкової служби вступив до Київського військового училища.
Звідти – в Одеський інститут Сухопутних військ, який закінчив у 1995 році. Опісля був направлений у військову частину в Ужгород. А далі – кадрового офіцера не обминуло розформування частини, попав під скорочення.
У січні 2014 року поновився на службі, став у ряди 1-ї танкової бригади. Військова спеціальність – командир механізованих танкових підрозділів, тактична підготовка.
Далі пряма мова «Коршуна».
У березні 2014-го – перша хвиля мобілізації
– На 90 осіб, призваних із «гражданки», кадрових військових лише нас двоє – я і старшина. Спочатку були навчання, бойове злагодження, далі – блокпости в Чернігівській області, Городне, а відтак – Луганський аеропорт, Макарово, Трьохізбенка, Сабівка, Весела Тарасівка, Григорівка… Знаєте, яка бійня-місиво там були в перші дні війни. На очі навертаються сльози, коли згадуєш про жахи тих боїв, від яких кров застигає в жилах… Обдумувань щодо поновлення на військову службу не було жодних, армія – це моє життя, поза сім’єю, звичайно ж.
"Та така вже у мене професія – захищати Батьківщину".
Важкі контузії. А лікування, як каже, ще не на часі
Перша контузія – при захисті Луганського аеропорту. На відстані трьох із половиною метрів побіля нас розірвався «Град», другу – не пригадую, бо був довший час без пам’яті, чи здетонувала міна, чи підірвалась БМП… Лікування належного, реабілітації не проходив.
Далеко було від госпіталя, тому мене приводили до тями там, на полі бою, та й часу вилежуватися в госпіталі немає. Лише згодом у шпиталі трохи підлікувався і – назад в бригаду, бо – там мої хлопці, як же вони без мене, а я без них. Не вистачає ні офіцерів, ні часу, треба воювати, давати гідну відсіч ворогові. А в госпіталь підем пізніше – коли війна закінчиться.
Перший ворожий обстріл не забути
– Цього не забути ніколи: обстріл з мінометів. Хлопці ще не були до цього готові, не очікували, бо зовсім поруч (рукою подати) – село, помешкання мирних жителів; ми і подумати не могли, що «сєпари» по своєму ж селі «шарабахнуть». Команда «воздух!» – і на роздумування ні секунди.
Найбільше ворожих вистрілів – 47 із «САУшки» (самохідна артилерійська установка, потужніша за танк, б’є 152-міліметровими — ред.) ми прийняли в Сабовці Луганської області. На щастя, «двохсотих» не було.
«Гатили» по наших позиціях упродовж двох із половиною годин. Перші втрати пішли неподалік Луганського аеропорту на блокпостах – двоє наших хлопців (командир відділення і кулеметник), шестеро потрапили в полон…
У таких умовах живуть наші військові
Найстрашніше – бачити, як гинуть люди
– Не можу передати словами того почуття, коли на твоїх очах гинуть хлопці, а на їх пошматованому тілі кровоточать смертельні рани… Одне скажу: відразу ж склалося враження, до речі, в усіх із нашої бригади, що ворог чітко знав розташування наших позицій. За роки війни наша танкова бригада втратила 37 військовиків. Найбільше поніс втрат наш механізований батальйон, адже він завжди стоїть на «передку». Найстрашніше на війні – бачити, як гинуть люди, а ми (при бойовій техніці) в той момент просто стоїмо на місці, чекаючи команди «зверху»…
На війні від самісінького її початку. Була можливість полишити бойові позиції та продовжити службу в зоні дислокації нашої частини на мирній території. Та ні гадки, ні бажання такого навіть не припускав. Не можу, не хочу. Допоки на передовій мої хлопці, й мови про перевід бути не може.
"За роки війни наша танкова бригада втратила 37 військовиків".
А вдома чекають дружина й син
– Деколи дістається від коханої «на горіхи». Та така вже у мене професія – захищати Батьківщину. Тому дружина терпляче чекає, і яким би важким не було для неї оте чекання, вона, стримуючи сльози, всіляко підтримує мене, бо знає, що при таких обставинах розуміння й підтримка – найважливіші.
А небезпека чатує на кожному кроці, ворог то дивиться в спину, тримаючи на прицілі, то заглядає в очі…
Спонукою до зміцнення стійкості перед небезпекою є колектив – побратими. Єднає чоловіча справжня дружба. З кожним не страшно йти в розвідку.
На війні – простіше
– Не повірите, вдома – важче, спокій аж вуха ріже, а на війні, де земля здригається і стогне від вирвів, де на кожному кроці чатує смерть, – простіше… Бо на бойових рубежах – ворог видимий, а вдома – він замаскований. Сам у цьому пересвідчився: довелося зіштовхнутися з невидимим ворогом (невичерпні вкорінені залишки «совковості»), в «озброєнні» якого фальш і крутійство, діє метод «порішал»…
Відрадно зустрітися з земляками, коли вони приїжджають до нас із волонтерською допомогою. Тішимося вісточкою з дому, всім тим, що для нас придбали і привезли наші люди.
До війни звикнути не можна
– Хіба до смертоносного жахіття можна звикнути, хіба можна забути загибель побратимів?! Навіть у снах воюєш, викрикуючи: «Воздух!»…
«Сєпари» підходять дуже-дуже близько до наших позицій. При таких «підходах», на жаль, маємо «трьохсотих», бо не всім необхідним в потрібній кількості ми забезпечені. Не вистачає тепловізорів, приладів нічного бачення, тощо.
Хоча про наближення чужого нам сповіщають собаки. Маємо хороших чотирилапих «часових». Зараз «сєпари» відгородилися від нас мінними полями, тому навідуються до нас гості не масово – поодинці (розвідники).
Дехто, бачимо, звик: перестав дбати про те, що нашим воїнам і далі вкрай потрібна допомога, думаючи, що держава забезпечила вже всім необхідним військовиків.
Уже, мабуть, не так боляче той «дехто» сприймає скорботні повідомлення про «двохсотих», «трьохсотих»; помпезно відзначає різноманітні святкування, «напідпитку» викрикуючи з чаркою в руках «Слава Україні!».
