Спогади запеклих сутичок на Майдані 2014-го й досі тривожать душі «майданівців», а ще більше їх болить сьогодення… Що ж змінилося з часу тих кривавих подій на Київському Майдані? Саме про це зав’язалася розмова із «майданівцями» – нашими краянами. Спогадами і нинішніми проблемами поділилися Андрій Талац, Іван Сенчук і Василь Слободян.
Пригадуєте, краяни, як сім років тому на майдан у Чорткові (а було це десь у 20-х числах лютого) до мікрофону підійшов старший в літах чоловік із пов’язаним на плечах жовто-блакитним прапором (уже доволі пошарпаним, зі слідами чорного диму палених шин), аби розповісти, як палав київський Майдан, як мітингувальників (серед яких був і він – оповідач) били-убивали захисники пануючої влади.
Андрій Талац (с. Біла Чортківського району). Стривожено й уривчасто він розповідає:
– Пройшов, можна сказати, увесь Майдан (загалом – 54 дні був у Києві). Ті запеклі дні забути не можливо. В першій половині січня відбулася перша сутичка… Мене як «трамбанули» ногами оті захисники Януковича, то я відлетів аж на кілька метрів. Щастя, що перелетів крізь «пройом» на той бік, де були наші. Бачив, як били наших пацанів, забирали і закидали в «заки»… Коли почалися криваві сутички, «беркутівці» лупили нас з усієї злості. Я і ще кілька хлопців забігли в найближчий житловий будинок, аби сховатися. Бігли сходами на дах, але «беркутня» нас звідти силоміць із добрячими стусанами постягала. Один із них здер з моїх плечей прапор і запхав мені кляпом до рота. (Той стяг зараз висить на стіні в мене вдома)… Побили нас так, що голова моя була збита, як-то кажуть, в гниле ябко; обличчя було навіть не синє, а – чорне; синців по тілу я вже й не рахував, отримав сильний забій грудної клітини. Найбільше криваве побиття «майданівців» почалося 18 лютого. В тому пеклі побував і я. Після чого попав до шпиталю (в Михайлівському соборі). До речі, все документально зафіксовано – це є свідченням того, що я отримав не з легких травми в сутичках на Майдані. Вже котрий рік поспіль збираю документи-докази (великий стос назбирався), аби отримати статус «Потерпілого учасника Революції Гідності». Проте – безрезультатно. Знаю, не одна людина вже отримала й посвідчення, й чималу грошову допомогу… Я не заради грошей стояв на Майдані – за правду і справедливість, за знищення того тоталітарного режиму. Але вже, як таке сталося, то чому й при таких обставинах є виокремлені особи, яким – все, а комусь – жодної підтримки. Тим паче, на часі дуже важке становище в моїй сім’ї; грошова допомога знадобилася б, аби врятувати моїх рідних. Ось на руках (показує) листи з Генпрокуратури України, з Апарату Верховної Ради; довідки шпиталю Майдану, медичної служби Майдану про отримані травми… В одному з них сповіщають, що мене зараховано до списку потерпілих «майданівців». Але… Кажуть, замало доказів. А про свідків для підтвердження, що я дійсно був травмований в сутичках на Майдані, мова і не йде. Хоча свідчення очевидців, як на мене, важливіші за будь-які «папери». Глухий кут. Що далі? Не знаю… Й досі стукаю в усі двері, писав і п’ятому Президенту Порошенку, і вже теперішньому – Зеленському, але – безрезультатно… Ніхто цю справу зрушити з мертвої точки мені не береться допомогти, лише обіцяють…
Іван Сенчук (с. Полівці Чортківського району) – один із сотників Київського Майдану:
– У мене аналогічна ситуація – замало доказів! Яких ще потрібно доказів? При побитті мене «беркутівцями» я втратив око! А свідків у мене – більше сотні! Адже був сотником 25-ї сотні, а потім – 12-ї. Наша сотня відповідала за охорону сцени і територіально Майдану. В сотні пліч-о-пліч зі мною стояли хлопці: Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Олександр Капінос («Кремінь»), Ігор Костенко, Василь Мойсей («Крук») – Герої України (посмертно), а також – Михайло Мойсей (священник) та Ігор Павловський («Маріо») – Герой України…
… Пам’ятаю, як біля Маріїнського парку побили Володю Микитина (наш краянин, з Палашівки)…
Володимир Микитин розповідає нашому журналісту про побиття на Майдані в Києві
За роки, після Майдану, я вже неодноразово побував і в Генпрокуратурі, і в ДБР, де мені влаштували справжнісінький допит мало не цілий день… Допитувалися: Які гасла в вас були? А чого ви були на Майдані? Чи були ви в «Правому секторі»? Хто був з вами? І тому подібне… Віддав я їм всі відповідні документи (вимагали лише оригінали)… За якийсь час телефонують мені й кажуть, що маю з’явитися в Тернопіль на судмедекспертизу. Приїхав. А там пані медик знімає на телефон оте моє травмоване око… Питаю – для чого? Відповідає: «Хочемо знати, який у вас діагноз»… Зі знимки на телефоні? Абсурд! Й досі досліджують… Скільки лише з Чортківщини було на Майдані, проте одиниці отримали статус потерпілих. Не вигідно, бач, «державі» надавати нам такого статусу… П’ять діб бував лише, як кажуть, на каві, аби не заснути, бо часу на відпочинок годі було витрачати. Наша сотня першою блокувала Шевченківський суд (5-6 грудня)…
– При яких обставинах отримали травму?
– …Гриценко давав інтерв’ю чеським журналістам. Це було неподалік «Жовтневого». Ми попри них поверталися з барикад. І тут… під’їжджає чорний «джип». З нього визирає якийсь чоловік і подає мені польову каску, а на ній позначка – F1, наче – напам’ять. Гадаю, то була підстава… Бо пройшовши від того «джипа» близько двох-трьох метрів, як – отримую зліва сильний удар в голову… Підібрали мене дві жінки, завели в якесь приміщення, там зробили перев’язку. Потім уже своїм ходом добирався до медуніверситету, де й лікувався. На жаль, не можу тепер знайти тої лікарки, яка мною опікувалася…
– З чого й коли розпочалася та найбільш кривава сутичка?
– Здається, то було 11-го грудня, як «беркутівці» блокували КМДА. Нас уже тоді, в лютий мороз, починали поливати з водометів. Пам’ятаю, як «беркутівці» стягнули з мене куртку і почали гамселити… Сипалися, було, погрози й у бік моєї мами, через те, що я на Майдані… Була інформація, що серед майданівських сотень «затерлися» фальшиві – «тітушки»…
Перша моя (авторки) зустріч і знайомство з Василем Слободяном відбулася власне на київському Майдані, точніше – в наметі, куди зайшла погрітися (бо на тріскучому морозі відмовлявся працювати навіть мій фотоапарат). Розговорилися, відтак і потоваришували. Після Майдану «Дядя Вася» (позивний) добровольцем відправився на фронт, воював у складі ДУК (5 бат.).
А відтак активно долучився до волонтерського руху. Наша дружба не припиняється. Тепер, уже в одній волонтерській команді, з необхідним крамом ми їздимо до наших вояків на «передок».
Спокійний, виважений і небагатослівний, «Дядя Вася» і при цій бесіді, як завше, не акцентував на собі увагу.
Василь Слободян:
– Що й казати… Направду, ми – чортків’яни – на київському Майдані навіть не мали свого намету. Тож перепочивали й відігрівалися у наметі тернопільських «майданівців». Співдіяли із загоном козаків… До речі, про сотню «тітушок», як згадував Іван, навіть зі сцени сповіщали. Бо, коли розпочалися дні жорстоких побоїв і розстрілів «майданівців», то та фальшива сотня перейшла на бік «беркутівців»… Потім ми дізналися, що 18, 19, 20 лютого (чи то з палацу «Україна», чи то з готелю, що навпроти) керували обстрілами син Януковича і Шуфрич. Про це інформував зі сцени, як називали, «голос Майдану» – Євген Нищук, і наголошував: усі дії подавлення Майдану координували саме ці особи. І коли 20 лютого ми вже пішли на прорив, то й самі бачили, що постріли велися з «України»…
– Вони на вас з вогнепальною зброєю, а ви проти них у свій захист з чим?
– А ми, – мовляють в один голос, – зі щитами з бляхи, з фанери й з отими будівельними касками… На жаль, зараз нема де правди шукати, це – як шукати чорну кішку в темній кімнаті. Наш обов’язок – пам’ятати події на Майдані, вшановувати пам’ять загиблих – Небесної сотні й тих, хто поклав своє життя на війні…
– Як далі воювати з тією несправедливістю?
А у відповідь – зависла німа тиша…
– Стояли й стоїмо не за своє благо, – продовжили, – за краще життя дітей наших, аби в їхній буденності не було ніякого роду кривди.
– Не втратилася віра, що Майдан був даремним?
– Не втратилася, проте – приглушилася. Та ми не полишаємо й не полишимо відстоювати справедливість в Україні. За сім років винесено лише 21 вирок у «справах Майдану» – це болюче питання. Дивлячись на те, що творить теперішня влада, в голові не вкладається оце безглуздя; свідомість, як-то кажуть, не переварює. Бо немає у «верховенства», та й у нижчих щаблях влади ні честі, ні гідності; знову все вирішується тільки грішми…
– Сил вистачить боротися до остаточної перемоги над невіглаством, брехнями, корупцією?
– Допоки живу, – твердо запевняє Іван, – від правди не відступлюся, а сил – вистачить! Надія вмирає останньою, – додають хлопці.
Здоров’я вам, «майданівці»! І нехай восторжествує справедливість!
Фото Тетяни Лякуш, Ореста Лижечки та з архівів героїв публікації.
