Козак – у чорній смушковій шапці та червоних шароварах: куди ж без них? Дівчина, що з ним у парі, – у вінку, де й маки, і волошки. Обоє – у вишиванках з громіздкими кутасами, а на ній – ще й барвиста плахта. Сидять, обійнявшись, на зеленій леваді, вдивляються бентежно-віддано блакитними очима в далечінь…
Це – одна з нових робіт народної майстрині зі Шманьківців Світлани Дунчак. Принаймні, з-поміж тих, яких ми досі ще не бачили. Ми – то не лише автори цієї публікації, а й загалом читачі. Адже про цю майстриню Чортків.City вже розповідав – два роки назад, восени 2019-го.
Взагалі-то майстринею жінка себе не вважає, каже, що творить для душі. Просто це – її внутрішнє «я», єство, як прийнято говорити. «Я до того цікава, – повторює раз у раз. – Мене дуже тягне», – додає. І розповідає, що якісь мотиви не раз «приходять» до неї вночі: прокинеться – і ось він, готовий сюжет! Щоправда, наразі лиш в уяві. А вже втілювати його – то суцільне задоволення. Головне – аби було з чого, аби підручні матеріали. Хоча вишукувати їх, то, напевно, теж творчий процес.
Приміром, вишивка у пані Світлани – давня, привезена ще з Карпат, звідки тягнеться її рід. Розповідає: шити, вишивати любила бабка. Там, «на гуцулах», і коци ткали – по тамтешньому ліжники. Любить жінка мандрувати уявою чи то думкою углиб роду, через покоління. Зберігає як раритет в домі давню глиняну макітру – улюблену річ кухонного вжитку своєї прабабці. Ще, каже, має глечики, давні рушники.
У вазочці – теж тканинній – купа квітів – наче живих, хоч усі рукотворні. Соняшник, ромашки, сині-сині дзвіночки… Десь знадобився шовк, там – «заговорили» фрагменти в’язаних речей чи розкраяний шалик. Але ж притягує зір, немов живий букет!
Застигли в гніздах попаровані бузьки.
Ще ляльки: двійко світлокосих дівчат-близнючок – оздоблені й стрічками, і коралями. Бо ж – дівчата-відданиці!
Світлана Дунчак любить аплікацію, вміє пристосовувати її й на одязі, загалом декорувати і предмети одягу, і домашнього вжитку. І все – за якоюсь внутрішньою підказкою, як зауважує сама.
Один з улюблених персонажів – пташки. Погляньте на оцю, з клювиком помаранчевого окрасу: ну хіба не динамічно? Наче аж проміниться її «пір’ячко» до сонця.
Птахів немало на Світланиному обійсті – всі рукотворні. І пошиті, і фігурки садибного інтер’єру.
Бо й до того цікава жінка!
Змайструвала на подвір’ї плотик з верби – з прутиків. Там – і глиняні горщики як невід’ємний атрибут, і соняшники ростуть, одне слово, все аж дихає українством.
Погоджується: не кожен зрозуміє її захоплення, не всі схвалять задум, а тим більше – візьмуться за щось подібне. Та все ж.
– Шкода, що в школі нема уроків про Бога і якихось таких трудових, – зітхає і наче аж бідкається. – Щоб діти знали своє, з чого ростуть. На таке не буває «є мода» чи «нема моди». На таке мода завжди.
