Не знати, чи кожна осінь з шести десятків на життєвому віку досвідченого аграрія, директора приватного агропромислового підприємства «Обрій», що у Великих Чорнокінцях, заслуженого працівника сільського господарства України Степана Григоровича Данилишина була справді золотою, але про ту, що нині за вікном милує око своїми яскраво-кольоровими барвами, як викристалізувалось з нашої бесіди, можна твердити напевне.
Допоки очікуємо директора, прогулюємось поруч з його двоповерховим офісом, що буквально потопає у квітах, у парочку між столітніми могутніми деревами-велетами, з усього видно, кимось давно уміло закладеному на березі ставочка, який облюбувало собі кілька пар білих лебедів. Своїми арковими склепіннями над вікнами, якщо пильгно придивитися, будівля «змахувала» на панський будинок.
– …Так воно і є, – розвіяв нашу цікавість Степан Григорович, коли ми вже бесідували у його затишному офісі. – Мешкав тут до війни пан Богуцький. Перед приходом «совітів» мусив втікати на захід. Фашистська зондер-команда в часі чергової каральної акції його частково спалила, як і частину села.
По війні тут була конюшня, пізніше магазин. Був такий колись голова колгоспу – Шелепило, це він перетворив його на контору на три бригадних села.
У 2000 р., вже коли колгоспи розпалися, під час буревію знесло дах. Років зо два потому, аби сплатити податкові борги, уже будучи керівником новоутвореного ПАП «Обрій», його викупив. Потроху робив ремонт і вийшов такий собі офіс.
– Виходить, у Вас вже набігло понад двадцять літ директорського стажу?
– Майже тридцять. Від 1992-го року тут головою колгоспу. А в самому господарстві працюю з 1986-го, відколи закінчив Кам`янець-Подільський сільськогосподарський інститут.
Починав з посади завідуючого свинокомплексом. Трохи працював у райпостачі. У 1998-му був призначений в. о. голови колгоспу у Давидківцях.
У лютому 2000-го в часі аграрної реформи селяни довірили мені свої земельні наділи – трохи більше 700 га (із загальної площі 1800 га). Нас, орендарів, тоді було шестеро. У 2007 році все господарство об`єдналося під моїм керівництвом. Згодом додалися Тарнавка, Давидківці, на сьогоднішній день маємо в обробітку майже 2700 га площ.
Крім цього, є ще приватне підприємство «Добробут» у Малих Чорнокінцях, яким керує мій син, але то окрема господарка.
– Чим живе сьогодні ПАП «Обрій?
– Як і всі: сіємо пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник, цукрові буряки, сою – всього потроху. Найбільше зернових культур. Кукурудзи цьогоріч маємо 700 га – більше ніж у минулі роки, 800 га соняшнику, 100 га буряків, трохи сої.
– Яким видався цей рік?
– Скаржитися немає на що. Жнива тільки видались важкими. Пізно почалися, з дощами. Вилягла вся ярина і частина озимини. Довелося наймати комбайни – своїх сил не вистачало. Тільки-но пів третьої дня закінчили жнива, як о 5-й вечора зарядив дощ на цілий тиждень. Попри те, пшениця дала понад 70 центнерів з гектара, ячмінь трохи підвів. Але дякувати Богу за те, що є.
Наразі збираємо кукурудзу, теж вродила добре. Уже викопали буряки – саме вивозимо. Навіть не чекав такого врожаю: по 800 ц з гектара маємо взяти. Якщо погода не підведе, цьогоріч очікуємо на рекордний валовий врожай.
– Ого! І цукристі маєте? Як це не дивно звучить, нині – це рідкість.
– Не хочемо втрачати технології. Не посієш рік-другий – відучишся. Буряки – досить специфічна культура, але я її люблю. У роки безгрошів`я якби не вони, нічим би людям було платити зарплату.
– Чули, що і тваринництво не закинули, як більшість ваших колег-аграріїв свого часу.
– Утримуємо 270 голів молодняку ВРХ. Закуповуємо телята тритижневого віку і дорощуємо їх. До кінця листопада переженемо худобу у новозбудоване приміщення на 200 голів. Якщо будемо живі-здорові, у перспективі хочемо вийти на 500-600 поголів`я ВРХ.
Чомусь у нас склалася така система, що легше завезти сільськогосподарську продукцію з-за кордону, аніж вирощувати свою. Газ сьогодні он який дорогий, проте цукровий завод сушить жом, бо не має де діти, ще й проблеми з тією екологією. А його можна було б пустити на відгодівлю худоби і мати своє екологічно чисте м'ясо, а не ввозити з-за кордону.
Ви їхали сюди – багато корів бачили? Гадаю, рано чи пізно і в нашій державі спрацює фактор «еко». Ми ж рухаємось у Європу.
– Зерно маєте куди дівати? Зараз модно будувати елеватори.
– Цьогоріч побудували два великих склади. Уже завозимо туди кукурудзу.
Елеватори – це добре, але ж ми не знаємо, як складеться ситуація із землею. Щоб люди її масово продавали – цього наразі немає, хіба якісь винятки, коли край. З іншого боку, помаленьку зростає вартість паю. Якщо у 2000-му ми платили по три центнери зерна на пай, то нині у грошовому еквіваленті – 15. Ще й даємо два мішки цукру і олію.
– Цікаво, а що собою являє ваше господарство у кадровому потенціалі?
– Близько 60-ти працівників, враховуючи сезонних, і три бригади будівельників.
– Щодо останніх, був приємно вражений якісно відремонтованим ФАПом у Давидківцях. І школі місцевій, чув від директорки, багато допомагаєте: харчоблок відремонтували, спортзал.
– А хто їм допоможе? Створили громади, дали їм кошти, а що далі?
Центральну дорогу через село ремонтуємо щороку власними силами на 200-300 тисяч гривень, хоч вона державна. Мусимо її підлатувати, бо щодня нею їздимо.
Не знаю, що потрібно для того, аби взялися за ремонт тієї чи іншої дороги. Мабуть, треба бути народним депутатом чи хоча б обласної ради. Не зважають, хто скільки сплачує податків сплачує чи створив робочих місць тощо. Може, колись буде нагода зустрітись з керівництвом області, хотілося б запитати, хто має першочергове право на дорогу?
Найперше виклали доріжку на шкільному подвір`ї – 400 кв. м, потім перекрили спортзал, зробили внутрішній ремонт, частково замінили вікна у школі.
Тепер зробили харчоблок, плануємо з часом і їдальню капітально відремонтувати. Впорядкували кладовище у Великих Чорнокінцях, так само і в Малих. Автобусну зупинку поставили спільно зі сільською радою.
Ще хотілося б зробити ремонт у будинку культури, побудованому нашими дідами-прадідами у далекому 1937 році. Разом з однокласником Михайлом Мужилівським, що нині проживає у Львові, перекрили приміщення.
Церквам помагаю, а куди дінуся? Якщо у Чорнокінцях з 720-ти виборців 120 працює на економіку інших країн… Мені стає страшно! Вони могли б тут працювати і заробляти не менше, ніж у Польщі.
– Чого очікуєте від наступного року, від тієї ж земельної реформи?
– Тривожно мені, що влада сьогодні будує дороги, але слугуватимуть вони не для українського народу. Коли з 2024-го року вона піде в продаж – ціна буде дуже високою. Ми, місцеві аграрії, просто не зможемо купити землю, навіть ту, що нині обробляємо.
З іноземним корпораціями нам тягатися не по силі. Бачимо по селах, де вони присутні, навіть на нашій Чортківщині, дуже вони допомагають людям? А виникають часом такі моменти, коли ми мусимо наших будівельників посилати викопати гріб. По селах здебільшого залишилися одні старенькі люди, хтось має дітей, хтось ні. Іноді сусідам чи громаді доводиться ховати покійника.
Земля – єдиний продукт в світі, який людство не навчилося виробляти. Якщо кисень ще можна добути хімічним способом, то землю – ні…
Більше не хотілося ятрити душу аграрія різного роду запитаннями. Тим більше, що днями у його житті сповнився поважний ювілей – у робочому кабінеті ще стоять квіти у вазах.
Проїхались з ним господаркою. Подивилися відремонтовану тракторну майстерню, де навіть узимку тепло; оглянули новозбудований склад; проїхались полями, де під сонцем потроху втрачають у масі буряки – не встигають вивезти, ще й дорогу перекрили на ремонт; здіймається ввись кукурудза, качани якої немов під лінійку «вишикувались» на рівні людських очей – справжня тобі «королева полів»! А в голові все крутилися слова, мовлені досвідченим аграрієм: а чи справді для українського народу ремонтуються нині дороги?..
