Свого часу чи не у кожній сільській школі було модним облаштовувати народознавчі світлиці. Нині їх, як і учнів, стало врази менше. Тож коли наші кореспонденти в часі одного з нещодавніх журналістських відряджень прочули про існування у Гуштинській ЗОШ І – ІІ ступенів музею «Історії хліба», аналогів якому немає на Тернопіллі, та й в Україні їх можна перелічити на пальцях однієї руки, вирішили неодмінно туди заглянути.
Засновником музею і його незмінним директором ось уже більше тридцяти років є вчитель української мови та літератури місцевої ЗОШ, відмінник народної освіти Ганна Верига. Тож як у досвідченого педагога виникла ідея заснувати унікальний музей – ми поцікавилися насамперед.
– Коли ще працювала директором школи, випала нагода побувати у Заліщицькому районі, де в одній із сільських ЗОШ нам показали музей хліба (пізніше він занепав). Я загорілася цією ідеєю і вирішила щось подібне створити в себе.
Уже й не пригадую, який то був рік – 1987-й чи 1988-й, діялося те ще за радянської влади. Тоді в колгоспі був художником Микола Дозорців, він мені й допоміг в оформленні стендів і стелажів. За колгоспів, як самі знаєте, з будматеріалами проблем не було.
У 1991 році деякі експозиції довелося поновлювати, переробляти, бо до того, зрозуміло, все було в дусі радянщини. Якраз у цьому році нашому оновленому музею виповнилося тридцять літ, як і незалежності України…
Розумієте, – каже Ганна Іванівна, – я цим живу. Знайшла підкову у полі – несу сюди. Щось по старих зруйнованих хатах діти надибають, приносять мені. Так помаленько назбиралося. Зараз уже важко на щось цінне натрапити, люди не мають того, все відійшло у минувшину...
– Якісь унікальні речі є у вас? – цікавимось.
– Ну ось цей ткацький верстат, який подарував сільчанин Михайло Гуцал. Якось проходила повз його обійстя, запитую: що робиш, Михайле? А він: «Та ось, буду палити». Послала пару хлопців і перенесли верстат до музею. Звичайно, зібрали його не так досконало, як би то мало бути. Мала колись такого учня – Назара Благітку. Він все казав: «Закличте ту цьотку, що робила «ходніки», нехай нас навчить». Дуже все просив. (Сміється).
Прялки, куделі, на них намотували нитки, маю щось їх чотири – одні з найдавніших речей. Як приходять діти – люблять бавитися ними. Жорен двоє – більші і менші. У Гуштині мешкає один чоловік, який теж їх має, донедавна молов людям цукор, зерно. Є качалки, все, що тоді мали господині для тіста. Всі речі описано в музеї.
– Хтось із знаменитостей бував у вас?
– Колись приїздило більше, зараз менше. Наприклад, депутат обласної ради Василь Градовий – аграрій, що орендує в селі паї, заходив разом з дружиною Ганною Миколаївною. Очолюваному ним господарству «Дзвін» приурочено стенд: «Життєдайна сила хлібної ниви». Був у нас Олег Сиротюк – голова Тернопільської облдержадміністрації, пізніше народний депутат України; на жаль, нині покійний депутат облради Володимир Стаюра; колишній начальник обласного управління освіти Іван Запорожан. Іноді заходять прочани, що прямують з Кам`янця до Зарваниці.
Поки Ганна Іванівна щось шукає у своїх записниках, побіжно оглядаємо музейні експозиції: викладені на полицях горщики, глечики, макітри різних розмірів і кольорів, тачілки, нецки, стільниці, коцюби, рогачі, борони, лопати, вишивки, рушники, праники, образи, випечені місцевими господинями короваї й домашній хліб та багато іншого краму, вік якого подекуди сягає сотні і більше років. Представлено всі зразки сільськогосподарських культур, які культивуються в краї.
Серед найбільш цікавих експонатів, котрі привернули увагу автора цих рядків, – кукурудзяна саджалка, якою наші предки висаджували в землю «королеву полів»;
напівтрухлявий вулий для зоління одягу: у ньому попелом вибілювали одяг у давнину.
Всю фронтальну стіну займають стенди з історії села Гуштин, на чорно-білих вигорілих від часу світлинах – старенька церквиця (зараз у селі завершують будівництво нового величного собору); праця на колгоспному полі; сільчани, що працювали у місцевому господарстві – більшість із них вже немає в живих (дана експозиція красномовно звучить «Працею звеличені»).
– Збираю геть усе, що пов`язане з хліборобською працею, – продовжує Ганна Іванівна. – Цьогоріч уже втретє брали участь у всеукраїнському фестивалі «Скарбниця народної духовності», де вибороли перше загальне місце і перемогу у номінації обрядових хлібних виробів. Нещодавно моя учениця брала участь у фінальному етапі випускного шкільного дослідництва з роботою: «Калина – одвічний символ України». Музей отримави звання зразкового (2011 р.), підтверджене через п`ять літ.
Хто консультує? До всього доходжу сама разом з учнями. Я це люблю і тут буквально живу.
Дивно, що нога нашого брата-журналіста тут ніколи не ступала (окрім місцевої преси). Ми й самі, якби не випадок, навряд чи б дізналися про існування такого унікального навчально-виховного закладу невеличкому селі Гуштин, де змалечку прививається любов до хліборобської праці.
«У нашій школі берегти хліб – свята справа, – мовить на прощання Ганна Іванівна. – Ніхто з дітей не залишить в їдальні скибку недоїдженого хліба, не кине його додолу. Ми учнів змалечку навчаємо, що у кожному шматочку хліба закладена важка мозольна праця – праця їхніх батьків, у ньому міститься життєдайна сила нашої землі».
Тож побажаємо хранительці скарбів Того, що «усьому голова» – Хліба нашого насущного Ганні Іванівні Веризі (котра, до речі, нещодавно відзначила поважний ювілей у своєму житті) разом зі своїми вихованцями й надалі відроджувати і примножувати предковічні традиції ще багато літ во ім`я прийдешніх поколінь. Саме з таких народних джерел формується нація. Так плекається український дух.
