Пригадуєте? Напередодні війни (буквально за день до її початку) Предстоятель Православної Церкви України – Блаженніший Митрополит Епіфаній отримав з рук Чортківського міського голови Володимира Шматька запрошення цьогоріч відвідати наше місто з нагоди ювілею. Наш мер разом з представниками духовенства Чортківщини, побувавши у стольному граді Києві, дісталися сподівання, що такий візит неодмінно відбудеться. Те, що так воно й станеться, Митрополит Київський і всієї України переконливо підтвердив у слові до мешканців Чортківської громади, яке передав через Секретаря Митрополії ПЦУ у зв’язках з громадськістю, чортків’янина за родом отця Віталія ДАНЬЧАКА – з ним редакція Чортків. City організувала інтерв’ю. Блаженніший надіслав своє благословення, щоб якнайшвидше закінчилася війна, і запевнив, що молиться за чортківський люд.
– Отче Віталію, бесідуємо з Вами на початку Великого посту. Та – в час війни, спричиненої повномасштабним вторгненням росії в Україну. Усвідомлюємо як християни, що час Посту – це шлях нашого співстраждання зі Спасителем, що прийняв мученицьку смерть на хресті за гріхи всього світу. Це – спосіб нашого долучення до Христових страждань – справді невинних. І зараз вся Україна, кожен з нас також переживає невинні страждання. Можна тут провести певну аналогію, якусь паралель?
– Абсолютно так. З початком Великого посту вся Україна, весь православний світ молиться, перебуває в тих відчуттях, в яких перебував Спаситель Ісус Христос. Цей Великий піст став для України дуже важким. Країна перебуває у війні і весь український народ робить все для того, щоб отримати перемогу. Щоб перемогти у цій несправедливій війні, внаслідок якої російський окупант хоче загарбати нашу територію і проливається кров наших кращих синів, доньок, кров дітей. І це – найболючіше. Тому що руйнується не тільки інфраструктура, а й розбиваються людські долі. Знаємо, що за цей короткий період часу понад 2 мільйони населення України виїхало за межі держави, багато людей зі східного та центрального регіонів перемістилося до західних областей, де немає бойових дій. Але ми розуміємо, що в цей Великий піст нам – як християнам, як віруючим людям потрібно ще більше молитися. Молитися до Христа Спасителя. Бо Збройні сили України роблять свою справу – вони професіонали. Капелани ж підбадьорюють наше військо, де це можливо, інша частина духовенства залучена до волонтерської діяльності, організовуючи людей та допомагаючи логістично, щоб доставити для наших славних воїнів речі першої необхідності та продукти, отримані внаслідок гуманітарної допомоги і з-за кордону, і з тих регіонів, де не ведуться бойові дії. А основна частина духовенства, де є можливість молитися, молиться разом з українським народом, щоб молитовно підтримати його дух. Адже росія – країна-агресор – хоче розіп’яти Україну так, як колись розіп’яли Ісуса Христа на хресті. Для нас найголовніше завдання – це посилена, глибока молитва. Бо ми розуміємо, що по вірі нашій буде дано нам, і віримо, що Господь Бог змилосердиться над Україною і дасть нам славну перемогу.
– Зараз можна прочитати в соціальних мережах, почути поміж людей зізнання в тому, що, мабуть, ми всі, без винятку, досі не молилися так щиро, так пристрасно, так багато, як тепер. І ось тут є якесь повчання: в більш зручному, затишному житті, трапляється, забуваємо і про Божі Заповіді, а коли прикро, коли важко, за рятунком звертаємось до Господа. Одне слово, до молитви вдаємося тоді, коли немає іншого рятунку. Так і є, отче?
– Ви знаєте, що в час біди навіть невіруючі люди починають вірити. Вірити в Божу силу. Колись, пригадую, в Андріївській церкві після Богослужіння одна людина зі східних теренів запитувала: «А що це ви кожної неділі після Літургії читаєте молитву за Україну? У тій молитві такий контекст, що слова зараз неактуальні». А коли минув час, усвідомлюєш, що молитва, яку впорядковували духовні мужі, що вже відійшли в потойбічний світ, але пережили випробування і страждання за Україну, за Українську Церкву в минулих століттях, – це все за промислом Божим. Ми ось знаємо, як в часи гоніння Патріарха Мстислава, який був рукоположений в Андріївській церкві і перебував у засланні, в екзилі, фактично завдяки закордону і тій Церкві, яка існувала в інших країнах – Європі чи Америці, чи Канаді, зберігся дух українства, який був знищений тоталітарною владою в минулому столітті. І коли лине молитва за Україну – «Боже великий, Боже всесильний, ми – грішні діти Твої, приходимо до Тебе в скорботі, припадаємо до Тебе…» і далі по тексту молитви, розумієш, що ці слова – не просто так. Тому що вони вистраждані, виплекані мільйонами людей – тих українців, які пережили Першу світову, Другу світову війни, репресії сталінського режиму. Тому я глибоко переконаний, що ці молитви, ці звертання до Господа Бога за Українську Церкву, за український народ – вони ніколи не будуть неактуальні. Тим більше, бачимо, що історії властиво повторюватись. І ніхто не міг би подумати, що Україна в ХХІ столітті може зазнати таких великих руйнувань, такої ненависті, диявольської злоби, яку чинить російський агресор проти нашого мирного, боголюбивого українського народу.
– Власне з цих Ваших слів народжується наступне запитання. Зараз ми з’єдинені в молитві. Україна, відчувається, така єдина, як, мабуть, ніколи раніше за всю 30-літню історію своєї незалежності. Здається, відсунуті вбік чвари різного ґатунку: і міжпартійні, й оціночні – хто кращий господар тощо. Зрештою, хто в більшому ступені патріот. І ось тут: чи випливає з того, чи актуальне нині єднання в Церкві як інституті Божому? Чи це є час для злучення в єдину Помісну Українську Православну Церкву, про що зараз і говорять, і пишуть численні ЗМІ?
– Звичайно ж, це питання є актуальним. Пригадую наше з вами спілкування в площині отримання Україною Томосу, тобто надання Вселенським Патріархом автокефалії Православній Церкві України. Відтоді й постало питання єднання, створення Помісної Української Церкви. А що тепер? Ті парафії, які перебували в єдності з РПЦ на території України, вже більша частина з них, усвідомлюють (можливо, й шкодують, розкаюються), що молилися за російського патріарха Кирила, були духовно підпорядковані Москві. І навіть самі не сподівалися, що ті, на кого вони моляться, на кого уповають, могли завдати такого великого удару по Україні. Як бачимо, за оці понад два тижні війни, російської агресії проти України, на Київщині, Харківщині, на сході України зруйновано дуже багато храмів. І саме – храмів Московського Патріархату. Людям починають відкриватися очі. Вони ніколи не могли сподіватися, що росія «благословить» таку війну проти України, проти мирного населення. Це – не «спеціальна операція», це – російський тероризм, російська агресія. І тому не випадково днями наш Предстоятель – Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звернувся до віруючих, до єпископату, до духовенства МП в Україні і закликав парафії чи навіть єпархії за бажанням долучатися до ПЦУ без ніяких там вимог, але заради того, щоб Православна Церква України була єдина і щоб ми служили Господу Богу та українському благочестивому народу.
– Отче Віталію, наразі Ви перебуваєте тут, з нами, – в Чорткові, на отчих теренах.
– Так, я вимушений був виїхати з Києва разом з сім’єю після кількадобового перебування в підвалах – заради дітей. Коли ми виїжджали, вже більша частина міста перебувала в облозі. Багато священників повиїжджало, чимало храмів у столиці зачинено з наміром убезпечити їх від можливого захоплення диверсійними групами. Двоє священників загинуло – з Ясногородки та Броварського району, один був капеланом. Блаженнішому відомо про моє перебування в Чорткові – якраз незадовго перед нашим з вами спілкуванням ми розмовляли з ним по телефону. Знаючи, що я матиму інтерв’ю з виданням Чортківщини, він просив передати благословення для всіх мешканців Чортківської ОТГ. Щоб якнайшвидше закінчилась війна! І щоб 500-річчя славного незалежного українського міста з давньою, історичною традицією ми зустріли на площі Чорткова!
– Як це гріє і тішить душу! Дякуємо, отче! Віримо, що так і станеться!
– Нехай Господь оберігає нас всіх!
