Ще з розвалом СРСР Україною прокотилася хвиля «десовєтизації», з метою усунення атрибутів пануючого режиму і надання країні свого самобутнього колориту. Та, на жаль, цей захід проходив на аматорському рівні патріотичної громадськості і був зведений тільки до так званого «ленінопаду», і то не всюди. А, як кажуть медики, нема гірше, коли недолікувати хворобу, бо вона стає хронічною з непередбаченими наслідками.
Так і тут, на грунті нашої толерантності, безпринципності, мов «це не головне», та й «щось і за радянської влади було добре», визріла генерація прихильників відродження СРСР, які врешті-решт і спричинилися до нападу московії на Україну. І тільки тепер, коли від рук новітніх визволителів гинуть люди, та ще й діти і ведеться небувала руйнація України, цьому процесу відкрито дорогу на рівні держави. Бо вже і без цього мешканці східних областей, потрапивши під удар московитів, взялися за усунення атрибутів колоніального минулого.
Докотився цей процес і до нас, хоч тут комуністичних символів залишилося небагато, все ж то там, то там їх вираховували і зносили. Так відстояв своє у Чорткові радянський танк, який опинився тут нібито з наміром нашого визволення. Повалено тут і статую радянського воїна з дитиною на руці. Такого «любителя дітей» було знесено 19 квітня і в с. Росохач. Його, ще в 70-ті роки минулого століття, патріотична молодь села хотіла позбутися, але тільки добре пошкодила за те, що комуністи знесли стрілецьку могилу над селом. Тоді мій тато, який був на війні, спокійно поставився до цього, бо розповідав, як до наших бранців ставились москалі і був свідком багатьох сцен їх нелюдськості. Зокрема, як вже десь недалеко від Берліна на його очах постріляли сімох хлопчиків віком десь по 14 років, коли ті з окопу вийшли з піднятими руками. А як проходили через фінську територію, «пустили під лід» двох молодих полонених фінок з посмішками, мовляв, туди їм дорога. А що вже витворяли після капітуляції Німеччини, то вже й язик не повертався.
Впевнений, що про такі «миротворчі вчинки» «визволителів» чув від свого тата не один я. Зрозуміло, що на тій бойні полягло багато наших людей, бо ніхто їх не шкодував і це була для нас також велика трагедія. Але чи не було лицемірством комуністичного режиму, коли на початку 60-х років вони зруйнували пам’ятні хрести по селах і усюдах, а через якийсь час натомість спорудили комуністичні, подекуди дуже пишні капища з фігурою радянського солдата, мов у пам’ять загиблим у війні. Та вдови обминали їх, бо вшановували загиблих, як Бог приказав, на цвинтарях біля пам’ятних хрестів, і тільки комуністи організовували там свої пропагандистські шабаші. Тож чи не є ганьбою те, що де не де, а тут на нашій галицькій землі серед національно свідомого люду, коли москва зі своїм гаслом «можем повторіть», лізе на нашу землю творити зло, знаходяться ті, хто стає на захист цих мумій, як от в селі Бичківці. А може, і в день 9 травня, названого в народі «побєдобєсія», підуть разом з москвою до цих місць?
Пригадую книжку Юліяна Опільського «Ідоли падають» про хрещення Руси-України, де описано, як язичники плакали за поваленням своїх божеств. Але їх можна зрозуміти, бо то була тисячолітня віра наших пращурів. Але чим так отруїла розум і душі комуністична влада цим громадянам за недовгий час свого панування, незрозуміло.
Хтось з поетів колись дуже правдиво написав, заглянувши у нашу душу: «Ми надто добрі, хоч дери з нас лико, що всім в нас покуть, мов богам. Бо навіть ідола з московського солдата зробили ми на втіху ворогам».
Володимир МАРМУС, колишній політв’язень
