У цих слова, мовлених внутрішньо переміщеними особами із Запорізької області – Денисом і Ориною Катюхами, здається, сказано все…
Для початку трохи передісторії.
Нещодавно ми познайомилися з уродженкою Нагірянки, а нині мешканкою Мелітополя Світланою Плотніченко, котра поділилася з редакцією низкою проблем, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи, опинившись у чужому для себе місті за нинішніх життєвих обставин. Спілкуючись з цією жінкою, ми познайомилися з її чоловіком – Сергієм, а також з їхніми друзями – подружжям Катюхів. Вони, а також молодша сестра пані Орини – Оксана Вілінська зі своїм чоловіком (разом з дітьми – вісім осіб) нині тимчасово мешкають у матері Світлани Плотніченко – Ярослави Євгенівни Теслюк та її чоловіка Мирослава Йосиповича Шевчука у Нагірянці.
Вимушені переселенці щиро вдячні їм за гостинність, уже навіть трохи вивчили галицький діалект, однак їх тягне до рідної домівки. Тож, аби наблизити омріяний день Перемоги і тим самим повернутися в дорогий серцю Мелітополь, чоловіки цих родин вирішили не відсиджуватися, поки все минеться, а реальними справами допомагати війську звільнити Україну від рашистського окупанта.
Денис і Орина – корінні мелітопольці. Глава сімейства працював з пані Світланою викладачем в університеті, також кандидат наук. Разом виходили на мітинги в окупованому Мелітополі, під дулами автоматів скандуючи на весь світ: «Мелітополь – це Україна!». Уже десять років чоловік успішно займається підприємництвом. Якоюсь мірою бізнесові знання й згодилися йому в новій для себе справі – волонтерській діяльності. Тож як усе починалося?
– У мене, – розповідає Денис, – є товариш, з яким знаємося понад 25 літ. Він теж має кандидатський науковий ступінь, однак згодом полишив науку і пішов на військову службу. Очолюваний ним 115-й батальйон Мелітопольської ТрО стоїть на передовій в Гуляйпільському районі неподалік славнозвісної Малинівки. Якось у розмові з ним поцікавився, чи можу чимось згодитися.
Як з’ясувалося, нагальна потреба є як в дуже коштовних речах вартістю п’ять і більше тисяч євро, так і в дрібному – шкарпетках, білизні, засобах захисту від комарів, кліщів і т. д.
Тобто, якщо у тебе є 10 тис. євро – можеш «зазіхнути» й на купівлю автівки для ЗСУ; 10 грн – купити щось менш коштовне. Тож почав звертатися в особистих контактах – до знайомих волонтерів, підприємців тощо. І пішло-поїхало…
Знаєте, є таке поняття як «клуб рукопожатих». Тобто все базується на певному колі людей, котрі працюють на довірі. Людей, яких навіть ніколи у житті не бачив. Приміром у Мелітополі у мене є знайомий отець, великий патріот України, до якого звернувся за допомогою. Свого часу він навчався в семінарії зі священником, що нині служить у Горохові Волинської області. Той зателефонував іншому знайомому священнослужителю в Тернополі і так дійшли до собору Верховних апостолів Петра і Павла у Чорткові, в якому нам повністю завантажили різним крамом першого буса Volkswagen T4, якого ми придбали. До речі, нам допомогли у його придбанні волонтери з Городка та Кам’янки-Бузької Львівської області. А вже надали йому «мілітарних» кольорів у Запоріжжі.
Як офіційний волонтер від військової частини, я готував необхідні документи на розмитнення автівки і разом зі Сергієм перегнали на фронт. Загалом за два місяці, відколи ми займаємося волонтерською діяльністю, нами за допомогою партнерів відправлено вже три авто та майже 8 тонн різної військової амуніції, приладдя, ліків, засобів гігієни, продуктів тощо.
До речі, з паливом на поїздку нам допомогла адміністрація Чортківського цукрозаводу. Висловлюю також вдячність підприємцю із Запорізької області Сергію Юракову, котрий надав дизпаливо на зворотну дорогу. Інакше б нам довелося заночувати в полі.
Військові в основному просять позашляховики, яких, на жаль, наразі не знайшов. Начебто вийшов на одного в Ірпені, яку залишила людина, що виїхала до Франції. Той чоловік мені зателефонував і каже: якщо автівка вціліла (а вона якимось дивом таки вціліла!) – забирайте.
Тобто, хтось може автомобіль відремонтувати чи покрасити, хтось сітки плести. Приміром, ваша «зброя» – перо. Підіймати бойовий дух теж потрібно. Таким чином і працює волонтерський рух. Так згуртувалася Україна у боротьбі з ворогом.
Чи не побоююся відкрито говорити про це через небезпеку для рідних і близьких, які залишилися в окупації? Не боїться лише той, хто не розуміє ситуації, хто того жахіття не бачив на власні очі. Проте набагато важливіше показувати власним прикладом, що потрібно рішуче діяти й не вичікувати, що хтось все зробить за нас…
Важливо також, щоб ми не забували, особливо тут, на заході чи в центрі України, що йде війна. Що кожного дня гинуть люди, боронячи Україну. І щоб люди не зневірювалися, бо поступово починаємо «відпускати»: воюємо – то й воюємо…
P. S. Коли ми днями сконтактували з хлопцями, аби уточнити деякі деталі перед виходом публікації, вони саме поверталися зі сходу, передавши воїнам чергове авто. А те, що ви бачите на головному фото , уже допомагає бити ворога на передовій. І віримо, що прийде той світлий день, коли вони та їхні рідні зможуть повернутися додому. І ми до них колись неодмінно завітаємо дорогою в гості на знамениті мелітопольські черешні, їдучи на відпочинок в український Крим…
