Студент медичного коледжу: медицина, філософія, поетика – мрії та реальність

Тетяна Лякуш Журналіст

10 січня 2019 10:01

Володимир Димид – студент Чортківського державного медичного коледжу відділення «Лікувальна справа». Родом із Івано-Франківщини, с. Студінка Калуського району. Мрійлива, талановита особистість, молода зірка поетики. Відверте спілкування з журналістами Чортків.City.

Все незвідане – цікаве

Завжди мріяв про медичну освіту. Років у вісім уже були сформовані зачатки до медицини, хотів зцілювати людей. Випадково дізнався про незвіданий Чортків, про медичний коледж. Вирішив вийти за межі кола свого перебування, бо на Тернопільщині ще не був. Приїхав на вступну кампанію. Зацікавили місто, навчальний заклад, побачив, що мені тут буде комфортніше ніж на Франківщині. Й ось вчуся, вже на 4 курсі.

Від коледжу враження надзвичайні. Тут мені подобається все: і навчальна база, і викладачі, особливо – їхнє ставлення до нас, студентів, і загалом насичене різноманіттям студентське життя.

Володимир Димид

Манить творча стежина

Не знаю, чи готовий присвятити все своє життя медицині, бо манить творча стежина. Звичайно ж, їх можна поєднати, тому не відхиляю ні те, ні те. Та все ж інколи виникає бажання поїхати до родичів у Карпати, вийти на полонину, завести отару овець, випасати їх, їсти будз (козячий сир) і писати, писати. Та це миттєве бажання. А в реальності мені подобається медичну теорію застосовувати на практиці: спілкування з пацієнтами, процеси різних маніпуляцій, процедур. Тоді в мені вмикається відповідна кнопка і я відчуваю, що саме і як потрібно робити, аби допомогти людині.

Внутрішніх кнопок багато

Тих кнопок багато, й усі вони однакові, проте в кожної своя особлива функція. Відчуття йде зсередини: максимальна толерантність, емпатія і навіть певна відмежованість. Адже деколи лікарю доводиться зробити хворому боляче (фізично), щоби його вилікувати. Співчуття – так, але воно інколи заважає логічній точності.

На світ інакше, ніж через об’єктив пончика, дивитись відмовляюся.

Життя попереду, тому мрій декілька

Подорож в Ісландію, можливо, там і залишитися. Ця країна манить мене давно, вабить її холодна неповторна краса.

Подальше життя пов’язати з медициною.

Одна з гіпотез – навчатися на факультеті філософії, зайнятися дисертацією, працювати викладачем філософії.

У дитинстві була мрія – стати вихователем у дитячому садочку. Цього літа ця мрія в деякій мірі здійснилася: спробував себе в ролі аніматора в літньому таборі, що при соборі Верх. Апп. Петра і Павла. Згодом – у «Домі милосердя» (по медичній лінії). Знав, що з особливими дітками буде нелегко, та впорався. Власне від них слід кожному з нас навчитися щирості та максимальної любові. Це був дуже важливий досвід.

Не відкидаю думки про те, щоби відправитися в зону бойових дій на схід України. Дехто з моїх ровесників за це сприймає мене, як фріка, питають, навіщо це мені. Відповідаю: щоби не дати ворогові спаплюжити і зруйнувати те, що маємо, та навіть заради тих, хто питає.

Відмовлятися від мрій не збираюся, але й прив’язувати себе до чогось конкретного не хочу. Завжди готовий покинути все і податися до чогось нового.

Вільний від почуття домашності

Моя сім’я проста, батьки звичайні робітники. Є 8-річна сестричка, вона більше схиляється до мрії стати художником, дизайнером.

Додому приїжджаю нечасто. Вирішую побутові справи, при можливості йду в ліс, аби набратися живої енергетики від природи. Відверто кажучи, додому не тягне, хоча й тут, у Чорткові нічого надто не тримає. Мені всюди добре, немає окремої гіперзони комфорту, живу не в буденності, не пливу за течією.

Тісно дружу зі спортом, займаюся кросфітом.

В людях ціную відкритість

Дівчина моєї мрії – така ж дивакувата як я, непроста, неординарна. Не ставлю на перше місце зовнішню красу, бо зачасту вона не співпадає з душевним світом. Ціную бажання перш за все подумати, щось змінювати, якщо в цьому є потреба. Слід задумуватися про природу речей. Ти можеш бути будь-ким, але при цьому залишатися людиною.

Можна пробачити все, але дивлячись кому і за яких обставин

Будь-яку ситуацію можна «розрулити» так, аби і вовк був ситим, і вівці цілі. Це людська природа. – помилятися, схибити. На все є причина. Тому не засуджую і з фатальністю не дивлюся. Раптом такі ж причини виникнуть колись у мене. Висновки роблю, проте практика показує, що й ці висновки губляться серед життєвої суєти.

Кохання може бути лише раз у житті

До почуття кохання підходжу скромно, навіть консервативно. Впевнений, надалі якщо й буде кохання, то воно відрізнятиметься від першого – буде не з такою возвишеною силою. Справжнє – не взаємне, все решта – просто закоханість, це приземлене почуття. Кохати наперекір всьому – це справжнє. Воно не піддається опису, воно вище за слова, воно варте душевного болю.

У дитинстві не було потягу до книг

Якось мій дядько, а я тоді навчався в сьомому класі, дав мені книгу «Хранитель ключів» Перрі О’Шонессі і сказав: «Тримай, ти вже достатньо дорослий, щоби читати». До того я читав художні твори лише за шкільною програмою. А тепер читаю багато (прочитано вже більше 300 книг) при кожній вільній хвилині. Книга постійно зі мною. Рей Бредбері, Арундаті Рой, Харукі Муракамі, Сергій Жадан, Юрко Іздрик, Андрій Любка, Ірена Карпа. Цитати, що сподобалися, занотовую. Надаю перевагу філософському напрямку в літературі, бо змушує задумуватися над багатьма речами життя, щоб, як писав Франц Кафка, било кувалдою в голову.

Володимир Димид із поетом Андрієм Любкою

Не цураюся, що мої вірші схожі до Жаданових

До написання віршів надихнуло кохання. Був такий щоденний ритуал: запитував у своєї дівчини будь-яке одне слово і саме на нього чи споріднене писав вірші. Це була поетика не лише про кохання. Зараз поштовхом до написання є мої слова самому собі: просто сядь і пиши. Особливого налаштування немає. Все виходить само собою. Пишу перше слово, а далі – наче плин течії. Є лише одна умова: рядки мають поміститися на сторінці записника.

Улюблені – «Наші життя», «Стеля – ти сам». Стеля може бути не лише прикриттям для когось, вона – і твоє обмеження.

Кілька днів тому записав першу відео версію, виклав у мережі. Приємно, що схвальні коментарі.

Кумедні історії в збірці пам’яті

Одного разу відправляюся до Івано-Франківська. В руках книга Тараса Прохаська, у вухах навушники, сідаю в автобус, їду. Вже близько 30-ти хвилин у дорозі. Відриваю очі від книги, а за вікном – незнайома місцина, не та дорога. Запитую в бабусі, котра сиділа поруч, маршрут, а вона мені: «Шофер не змінив табличку, в інший бік їдемо». Панічно добираюся до виходу. Вийшов посеред «ніде». А у Франківську на мене чекають. Довго чекав хоч на якийсь транспорт. І все-таки того ж вечора поїхав до місця зустрічі.

Є у мені частинка Дон Кіхота

Для мене завжди цікава незвідана сторінка життя, яку неодмінно треба відкрити, зануритися в неї, бо так набираєшся досвіду. Люблю повоювати з невидимими вітряками. Несправедливості обурююся, вишукую варіанти поборотися з нею, локально вплинути на неї.

Болючі дні не буду викреслювати з пам’яті, бо у багажі спогадів повинно бути все: і сумне, й веселе.