Відлітають у вирій лелеки – і врівень з їхнім ключем перебралася в засвіти душа нашого знаного земляка. Того, ким по праву довголітньо пишалась Чортківщина.
Цього привітного, гомінкого чоловіка з усмішкою-іскринкою в лагідних очах всюди було повно. І тоді, коли перебував у парі зі знаною на Чортківщині та в усьому Тернопільському краї дружиною-лемкинею, поеткою та діяльною просвітянкою Галиною Дем’янівною. І тоді, коли залишився сам по її смерті – немов зажурений птах з перебитим крилом. Однак це його не зламало – лиш трохи зігнуло. Та Стефан Петрович неодмінно навідував усі без винятку влаштовувані громадськими колами міроприємства, до всього долучався, все пристрасно обговорював – доки міг.
Він був прекрасним лікарем – бо ж як дитячий ортопед буквально в прямому сенсі слова поставив на ноги не одне покоління чортків’ян. Та що там прекрасним – заслуженим: адже носив таке, визнане на державному рівні звання. Про професійність годі й говорити. Був почесним жителем Чорткова – міста, яке палко любив і щиро ним милувався, тішачись новими обрисами.
Взагалі любив новизну, через що його й нестримно тягнуло до газетярської праці. Звісно ж, позаштатної: в статусі позаштатного кореспондента Чортківської районної газети «Голос народу» Стефан Петрович перебував з добрих півтора десятиліття. Залюбки й подовгу виступав на наших зібраннях – «редакційних п’ятницях», сходинах спільноти дописувачів з приводу газетних свят чи ювілеїв, вміло спрямовуючи громадську думку на стежку найсуттєвішої актуалітики. Уміло та терпляче видобував десь з глибинних сховків як власної, так і суспільної пам’яті спомини про найсуттєвіше, найбільш актуальне, що хвилювало уми краян. І писав – іноді доволі об’ємні статті, щоб надрукувати на газетних шпальтах, щоб донести до серця земляків. Неодмінно відгукувався на всі помітні події. Районну газету вважав Біблією кожного дому, кожної родини, що неодмінно має бути в хаті на столі.
Ступив за межу вічності погідної осені, коли сонце ще золотить виколисану недавнім літом землю. Доки ще тепло, доки лагідно. Доки ляклива зима поки що десь вдалині, за обрієм. Тож можна зігрітися літеплом, вдячно всміхнутися дарованому Небом світанку чи полудню. Нехай душі спочилого буде затишно в мандрівці Небесними Оселями! Нехай буде світло від Господнього світла!
