Уже нинішньої доби натрапити на тлінні рештки цієї надзвичайно помітної в історії Чорткова постаті, що активно вписалася в його життєпис в часовому проміжку наприкінці ХVІІІ – першої половини ХІХ століть, звелів, як частенько буває, «його величність» випадок. Проте будьмо істинними християнами: то був промисел Божий. З таким твердженням охоче погоджується й одна з найактивніших парафіянок чортківського костелу Святого Станіслава та Матері Божої Цариці Святого Розарію п. Ольга Щербакова, з чиїх уст і дістаємося левової частки пропонованої нині інформації.
Фото: з архіву парафії костелу Святого Станіслава та Матері Божої Цариці Святого Розарію
Взагалі-то кажуть, що стіни мають вуха. Так от, справді ексклюзивну новину «вуха» будівлі редакції «Голосу народу» почули майже три роки назад – в часі перепоховання з Чорткова до Львова праху сестер-шариток, що провадили місію на наших теренах до 1946 року. Така акція стала необхідною через спричинену часом руйнацію спорудженого ще 1900-го року гробівця на чортківському цвинтарі по вул. Міцкевича (нині С.Бандери), де довголітньо покоївся прах семи сестер. Час зробив своє: бетонне склепіння (з шутру, вапна і піску та ще й без арматури) завалилося, дві рейки впали і буквально накрили труни з прахом. Це й послужило перепохованню останків монашок на Личаківському кладовищі, в гробівці сестер згромадження.
Це, так би мовити, передісторія сюжету. Бо тоді ж в гробівці в часі такої прикрої оказії очевидці виявили й восьму труну. Спершу думалося, що час розсекретив ще одну знахідку – прах сестри-монахині, переслідуваної за життя радянським тоталітарним режимом з відбуттям таборів, заслання, який розшукували. Вона, за переказами, десь наприкінці 60-х рр. ХХ століття була похована начебто поруч із захороненням, про яке йдеться (а може, і в ньому?). Однак ретельніший огляд явно суперечив цій гіпотезі.
– Восьма труна знаходилася в гробівці скраю, окремо від інших, – розповіла п. Ольга. – Та ще й відрізнялася навіть зовнішньо – адже по краях була декорована голубою стрічечкою. Всі труни сестер – голі дошки: ні фарбовані, ні лаковані, просто дерев’яні домовини без всяких прикрас. А тут – декор. Можливо, там ще щось було, крім стрічечок, проте стер час. Це нас здивувало і засіяло сумнів.
Далі оповідачка наголосила, що коли дістали скелети, спостерегли: один череп крупніший за інші. Та чи не найсуттєвішим відкриттям стало знайдення нижньої щелепи з низкою золотих коронок навіть з керамічними зубами! Зрозуміло, що дозволити собі таку розкіш ніхто з монахинь аж ніяк не міг. Отже, знахідка свідчила про захоронення ще й якої заможної особи. Згодом конфігурація тієї щелепи (особливо гостре підборіддя) внаслідок співставлення з портретами Г.Садовського виявилась неспростовною підставою для підтвердження приналежності праху власне йому.
Мабуть, таким проявилось Боже провидіння, щоб дві різних знахідки стали часточками одного ланцюжка, склавшись, наче пазли, у творенні картинки. Колишній костельний Зигмунд (Зеновій) Яворський, що свого часу служив прапорщиком у Чорткові, влаштував пані Ользі Щербаковій зустріч зі своїм сусідом,нині вже покійним Олександром Літуном, який тривалий час працював у військовій частині електриком.
– Пам’ять в нього була чудова, – відзначала парафіянка. – І він розповів випадок, як на початку 60-х років у містких підвалах під малим костелом при монастирі сестер-шариток (де тепер церква Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії) військові вирішили обладнати продовольчий склад. Довбали стіну для електричного кабелю. І раптом одна з цеглин провалилася кудись всередину. В тій ніші виявилась труна. Поруч знайшли срібну чашу, накриту кришкою. Коли відкрили, там було вино, що вже перетворилося на желе. Хлопці порізали його на шматочки і з’їли – наче ґаляретку. А їхній командир вирішив, що під костелом, мабуть, похована його настоятелька. Тому-то тут їй нема чого робити, треба винести труну на цвинтар. Так і було зроблено під покровом ночі, в третій годині після опівночі. Де знаходиться гробівець сестер-монахинь, на ту пору знали місцеві комунальники.
Насправді ж у крипті під монастирем сестер-шариток (згромадження Божого Милосердя) був похований їхній фундатор Гієронім Садовський – заможний спадкоємець частини подільської власності графів Потоцьких (знатного роду, звідки походила його матір), завзятий колекціонер. Точніше – перепохований. «Бо перше поховання, відразу по смерті, останній власник Чорткова мав у зовсім іншому місці, – наголосила наша співрозмовниця. – Але погляньмо, чому все ж ставлення сестер-шариток є настільки прихильним до цієї постаті».
Фото: з книги «Таємниці скарбів Садовських» («Сторінками історії Чорткова» (1772-1918 рр.). Книга друга Петра Федоришина
– Заповітом, датованим 1854 роком, він подарував усе своє майно, насамперед фільварки на Долішній Вигнанці та в Старому Чорткові, фонду «на утримання дійсно убогих, хворих, калік, сиріт, які залишились без засобів на життя і утримання, незалежно від статі, як чоловіків, так і жінок, двох обрядів – латинського і русинського, завжди релігії римської католицької, в рівній половині, як одних, так і других, стільки ж чоловіків і стільки ж жінок», – зробила посилання на відповідні документи. – Як свідчать історичні джерела, розпорядником фонду Гієронім Садовський призначив сестер згромадження Божого Милосердя, однак після його смерті в 1861 році право на користування фондом, відповідно до заповіту, певний час ще належало сестрі та племінниці – аж до дня їхньої смерті. Тому монахині почали офіційно розпоряджатися спадком аж у 1894 році. До складу фонду входило дві тисячі моргів землі та 138 тисяч рейнських злотих – це було дуже багато. Восени 1895 року закладено фундамент майбутньої споруди сиротинця. А восени 1898 року сиротинець почав приймати перших підопічних. Каплицю сиротинця (де нині храм Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії) будовано з вересня 1897-го по липень 1899 року.
– Цікавий факт, – додала п. Ольга, – що у володінні сестер-шариток перебував і замок на Вигнанці, і старий млин (вулиця Млинарська).
От тому-то сестри й перебрали тлінні останки свого фундатора для поховання в крипті під монастирем. Проте трапилося те аж 1934 року, отже, з часу смерті вельможного пана минуло понад сім десятиліть. Виникає цілком резонне запитання, чому він не міг і далі покоїтися в родинному гробівці, де був похований 4 березня 1861 року? Бо те поховання знаходилося на старому чортківському цвинтарі, нині не існуючому. Через відкриття в Чорткові в 1885 році нового цвинтаря по вулиці Міцкевича (С.Бандери), а також задля забудови міста старий цвинтар поступово ліквідовували. Вже на початку ХХ століття на тому місці постала будівля окружного суду (нині інститут) і тюрма неподалік. Щоправда, за словами О.Щербакової з посиланням на збережені спогади очевидців, певний час ще функціонував тюремний цвинтар, де ховали в’язнів (нині то орієнтовно територія саду біля інфекційного відділення центральної міської лікарні). Та й старий демонтували в міру потреби: адже ж протримався гробівець Садовських до 1934 року.
Фото: з книги «Таємниці скарбів Садовських» («Сторінками історії Чорткова» (1772-1918 рр.). Книга друга Петра Федоришина
Що й казати, справді незавидна доля випала прахові останнього власника Чорткова: тричі він «перебирався» з місця на місце. Десь на часі вже й четверте перепоховання. Бо наразі тлінні останки Гієроніма Садовського тимчасово знаходяться під опікою отців-домініканців. Принаймні це випало почути з уст парафіянки костелу п. Щербакової.
То ж яким він був – польський шляхтич, останній дідич Вигнанки та Старого Чорткова? Володіючи величезними маєтностями, не мав ні дружини, ні дітей. З народження був позначений фізичною вадою – кульгавістю. Як свідчать історичні джерела, в 1817 році приймав у вигнанському палаці австрійського імператора Франца Йосифа І. Прожив 84 роки і помер від старості. Чин похорону провів о. Александер Мозоловський, пріор, тобто настоятель чортківського домініканського монастиря.
Фото: з книги «Таємниці скарбів Садовських» («Сторінками історії Чорткова» (1772-1918 рр.). Книга друга Петра Федоришина
У зачині розповіді ми заінтригували, що стіни мають вуха. Так, інформацію, почуту ще восени 2019 року, за домовленістю з її авторкою редакція не мала права розголошувати, доки не побачив світ другий том чортківської «Біблії» «Сторінками історії Чорткова» – «Таємниці скарбів Садовських» авторства відомого краєзнавця-журналіста Петра Федоришина. Адже чимало з викладеного вище фактажу увійшло до тієї книги. Проте ми свідомо не запозичали й не копіювали в цій публікації власне того викладу – хіба що скористалися деякими світлинами. Натомість здійснили посилання на ексклюзив, почерпнутий з перших уст, лиш дещо поновивши в недавній розмові з пані Олею.
