А ще до означення нашого насущного вона чуттєво додає й інші надзвичайно мудрі та глибокі за змістом слова. Що це – всьому голова, символ святості й достатку і великий труд. Бо такі істини всотувала змалечку.
– З раннього дитинства я була навчена бабусею, що хліб потрібно цінувати, – розповідає. – Якщо є шматочок хлібчика і сіль, то голоду не бути. Коли ще була жива моя прабабуся, а я її добре пам'ятаю, бо вона була довгожителька – 98 років, мені пощастило перебувати під її вихованням та настановами. Пригадую звичайний ранок: бабуся налила для мене щось ріденьке (борщ, суп – не пам'ятаю) і, вкраявши скибочку хліба, дала мені в руки. Я, як і всі діти, вхопила з необережністю, крихти падали на підлогу, а вона, старенька, не кажучи жодного слова, стала на колінка і пальчиками визбирала кожну крихту, скидаючи в долоню. Це постійно бачу перед очима. Бабуся пережила дві світових війни і голод. Бачила я й другу реальність – на жаль, хліб у сміттєвих баках. Не дай, Боже, щоб ми, як моя бабуся, бачили свіжий запашний, щойно з печі хліб хіба що в мріях. Казали колись старі люди: «Якщо хліб зневажатимуть, то буде війна»…
Залюбки згадує знамениту чи й не на всю Україну коровайницю з родинного села Клинове Городоцького району на Хмельниччині. Як малою дитиною в часі весіль смакувала шматочком того диво-короваю. Згодом він став праобразом її майбутніх творінь: адже за тим незабутнім смаком й намагалася наполегливо і терпляче відтворити свій коровай. Додавала, віднімала різні інгредієнти, доки не дійшла цілковитого абсолюту, що найголовніший – це багато меду. А ще – жовтків.
– Тоді, – каже, – коровай просто розчиняється в роті. А ще не черствіє і довго зберігає смакові властивості. Головна ознака смаку – коли коровай вистояний впродовж 4-5 днів.
– А тоді я його прикрашаю так, як сама навчилася, – зазначає п. Анна. – На жодні майстер-класи не ходила, не їздила, це все йде з душі, замішане на любові до хліба.
Коровайниця розповідає, що дуже любить працювати з борошном, з тістом, відчуваючи його консистенцію. Адже якщо тісто добре не підійде, не викисне, коровай може тріскатись, репати. Та в її досвіді такого, слава Богу, не траплялося.
Анні Шинкар 33 роки. Мешкає в селі Суходіл колишнього Гусятинського району, куди прийшла за невістку. Власне короваями займається з рік часу, а взагалі печивом – четвертий рік.
– У мене й руки до того не стояли, доки заміж не вийшла, – зізнається. – Сиділа постійно вдома, бачила, що за спеціальністю не піду кудись працювати (вона менеджер, закінчила коледж в Гусятині. – Авт.). Бо в мене – три декрети підряд, троє діток: як не виношувала, то годувала грудьми. Освоїла солодку випічку – всі пляцки, знамениті в цьому селі, прагнучи насамперед догодити своєму чоловікові, що полюбляє солоденьке. Потім хтось мені порадив, щоби спробувала пекти на замовлення. Бо в мене начебто смачно виходить. Спочатку мала замовлення лише зрідка. Але не здавалася, не відступала від наміченої цілі. Черпала інформацію з Інтернету – YouTube, Google. Пекла спочатку для своєї сім’ї, а потім вводила новинку на загал.
Пекарка трохи жалкує, що досі не побувала на жодному майстер-класі, не поспілкувалася з більш досвідченими колегами. Бо діти, каже, вже підросли: молодший пішов до садочку, старшим донечкам 11 та 9 років. Але зараз війна, тож наразі це не актуально.
Майстриня не підносить надвисоку ціну на свою продукцію, натомість пропонуючи цілком доступну. А ще має за правило неодмінно запропонувати замовникам скуштувати шматочок того, до чого люди охочі. Залюбки розповідає рецептуру і частує пресмачним короваєм.
На світлині вона позує з розкішним весільним медовим короваєм за її авторським рецептом. Його вага – 7,5 кг.
– Це, – каже, – вага найщирішої любові до своєї праці.
Фото зі Facebook-сторінки Анни Шинкар
