Університет срібного віку – саме так названий новий навчальний заклад, який радо відчинив свої двері для людей старшого віку. А базується Університет у Палаці дітей та юнацтва, що в Чорткові. З першого березня тут уже наповну кипить робота – заняття кількох спрямувань.
Нещодавно наші журналісти завітали до Університету, аби зазирнути в навчальні аудиторії, дізнатися про враження «новоспечених» студентів, поспілкуватися, зокрема – з директором цього диво-закладу.
Отож, знайомтесь – директорка Університету срібного віку Наталія ВОЙТЕНКО.
Перш за все, хочу сказати, тільки-но я зайшла до кабінету моєї візаві, відразу ж почула: із сусідньої аудиторії доносився мелодійний спів українського мелосу. Пані Наталія прошепотіла: «Іде заняття»…
– Ми (Університет срібного віку) є своєрідним підрозділом Палацу дітей та юнацтва, – розпочала оповідати пані директорка. І, прижартовуючи: – Колись був Будинок піонерів, тепер – Будинок піонерів і пенсіонерів – це де-факто. Навчальний процес стартував першого березня. Сподіваємося, навчання успішно триватимуть три місяці (до 1-го червня ц. р.).
– Це так закладено в програму, щоби Ваші учні пройшли певний курс навчання?
– Розглядатимемо цих перших три місяці навчання як пілотний проєкт. Тому що це, скажімо, унікальна установа. До слова, такий Університет не тільки в Чорткові, а й в Україні не є досить поширеним. Тому, поки що, набуваємо досвіду, «набиваємо» собі «шишки», вчимося на своїх помилках і розвиваємо те, що в нас уже йде в позитив. Взагалі-то, такі Університети називаються по-різному: «Третього віку», в деяких європейських країнах – Університет для сеньйорів… Слід сказати, цей рух виник доволі давно (вже кілька десятиліть тому) по всьому цивілізованому світові, тому що в таких установах, безумовно, є потреба: це і психологічні аспекти, і підтримання мозкової активності (зміцнення пам’яті наших слухачів), це і фізичні вправи-навантаження (для підтримки здоров’я), і – що найважливіше – спілкування на приємні теми. Власне спілкування, особливо тепер, коли в Україні війна; коли наші люди лягають спати з жахливими новинами і з болем у серці, з острахом у день новий прокидаються… Зрозуміло, що людям потрібна моральна підтримка, потрібно надавати їм, скажімо, світло в кінці тунелю, оте віконечко зі сонячними промінчиками для розради. Якщо ж молоді люди мають для цього більше можливостей: і зайнятість на роботі; і спілкування з колегами, друзями; і т. п… То, на жаль, літні люди здебільшого позбавленні в широкому колі таких можливостей. Часто-густо пенсіонери, направду, в своєму домі, наче в коконі. Будьмо відвертими, вони – «на своїй хвилі», у них свій ритм (уповільнений) життя, своє коло інтересів. При цьому вони здебільшого залишаються, як-то кажуть, сам на сам – зі своїми спогадами, переживаннями, зі своєю старістю… Ось для того, аби уникнути всього цього, міська рада й ініціювала створення Університету срібного віку. І, до слова, наразі не маємо відомостей про те, що десь у районному центрі України чи місті, на кшталт Чорткова, існує такий навчальний заклад. Сподіваємося, що ця ініціатива Чортківської міської ради і особисто п. Шматька виявиться життєдайною та продуктивною. Тому що при цьому, впевнена, життя людей старшого покоління заграє різнобарв’ям, тим паче – у теперішній надважкий для країни час.
– Пані Наталіє, навчальний процес стартував першого березня. Проте охочі вступити до Університету, мабуть, заздалегідь подавали заяви?
– Напередодні відкриття Університету ми проводили День відкритих дверей (26 лютого). У соцмережах було опубліковано про це, запрошували всіх зацікавлених. І знаєте, на День відкритих дверей завітало чимало охочих. У часі тієї зустрічі я розповіла про Університет, про мету навчального процесу, познайомила зі складом наших шанованих викладачів. У той же день розпочався запис усіх охочих вступити до нашого навчального закладу. Люди мали можливість обрати напрямки навчання. До слова, не дивлячись, що навчальний процес триває вже кілька днів, сьогодні (а зустріч наша відбулася 8 березня – авт.) до нас завітала ще одна абітурієнтка з бажанням вступу до Університету. Тож радо сприйняла звістку, що зачислена студенткою нашого закладу.
Слід сказати, є і певна прикрість: оскільки ми – пілотний проєкт, тож у нашому розпорядженні приміщення Палацу лише до 13-ї години, тому що в другій половині дня вже на заняття сюди приходять діти. З цієї причини в нас обмежені можливості щодо прийняття всіх-всіх охочих, тобто – розширення кола студентів. Проте ми намагаємося якось цьому зарадити, докладаємо максимум зусиль, аби кожен, хто має потребу, все-таки долучився до наших занять. До прикладу, в перші дні роботи закладу, думали, що на такі факультети, як комп’ютерна грамотність і англійська мова, буде достатньо дві групи студентів по 15 осіб. Проте на сьогодні в нас уже чотири групи – і це за тиждень функціонування Університету!
– Скільки на сьогодні студентів в Університеті?
– Наразі точної кількості ще не можу сказати, але – приблизно 120-130 осіб.
– А скільки відділень-факультетів?
– П’ять напрямків навчання: англійська мова (щодо цього – є групи для початківців і для тих, хто трохи володіє англійською); також є поділ щодо комп’ютерної грамотності (набувають навички в роботі і з комп’ютером, ноутбуком, і з планшетом, і обов’язково – смартфоном); історія української музики (це, як на мене, унікальний предмет) – авторська програма нашої шановної викладачки з багаторічним стажем і надвеликим напрацюванням у світі музики; серед наших студентів дуже популярний напрямок – малювання; а також, так називаємо, фітнес (це не зовсім той фітнес в розумінні молодих людей) – це комплекс фізичних вправ, що можливі людям старшого віку для підтримки здоров’я, який закінчується танцювальними рухами з різних жанрів.
– А як щодо забезпечення комп’ютерною технікою, смартфонами?
– В нашому розпорядженні є чудово облаштований комп’ютерний клас (15 новеньких ноутбуків) завдяки благодійній допомозі європейських міст-побратимів. Окрім того, більшість наших студентів має власні смартфони. Проте є ще й такі, котрі мають лише кнопкові мобільні телефони.
– Серед студентів, мабуть, більше жінок?
– З огляду на відсоткове співвідношення: 30 відсотків – чоловіки, відповідно 70 – жінки. Щодо географії наших студентів: 85-90 відсотків – мешканці Чортківської громади, решта – з категорії ВПО.
– Пані Наталіє, на початку розмови Ви сказали: «…набиваємо собі шишки»… На чому саме трапляються перепони?
– Ну, до прикладу: спочатку планували, що 45 хвилин заняття – цілком придатний час для людей старшого віку; гадали, їм буде важко висидіти більше часу, сприймати багато матеріалу, можливо, й складного. Проте практика першого тижня нам показала, що ми помилялися – 45 хвилин замало. Слід зважати, що наші студенти – це старші люди: хтось недочув, хтось повільно записує… Урок затягується, викладач не встигає викласти запланований матеріал; попри те, студенти не встигають дати запитання, що визріли в ході пояснення. Тож, зважаючи на це, ми зробили заняття по півтори години два рази в тиждень для кожної групи. Зіткнулися ще з однією проблемою: як спланувати розклад так, аби заняття з різних предметів, які хочуть відвідувати студенти, не співпадали у часі. Щоби охочі займатися в різних напрямках не стояли перед вибором.
– То у вас заняття з кожного предмету два рази в тиждень по півтори години?
– Окрім занять з історії української музики та малювання – один раз у тиждень.
– Яка вікова категорія ваших студентів?
– Доволі різна: наймолодшим – 50 років, найстаршим – близько 80-ти. Якщо ж вони охоче сюди прийшли, то, так би мовити, не варто заглядати в паспорт. У життєдайності віку немає. Якось прийшла до мене одна абітурієнтка і каже: «Я хочу записатися на заняття всіх напрямків!». А я тільки «За!». Коли в людини стільки бажань, то в неї є перспективи і є жага до життя.
– Мабуть, важливе запитання для абітурієнтів: навчання безкоштовне?
– Так! Дякуємо міській раді, що знайшла можливість профінансувати нашу діяльність упродовж перших трьох місяців навчання. На часі працюємо над тим, аби налагодити зв’язки з благодійниками або з аналогічними закладами за кордоном, можливо, вони нададуть нам якусь підтримку…
– Пані Наталіє, як проходив підбір викладачів? Це було на конкурсній основі? Чи бралися до уваги вік, стаж у певній сфері діяльності?
– Без перебільшення скажу: команда наших викладачів – просто клас! Знову ж таки – оголошення в соцмережах. Конкурсу, як такого, не було. Звісно ж, були зустріч, знайомство та співбесіда, в часі якої претендент на посаду викладача вказував свою фахову освіту, досвід, а також вимальовував своє бачення навчального процесу і був переконливим. Адже аудиторія Університету дуже специфічна. У нас є викладачі, які мають величезний досвід педагогічної діяльності, є і такі, котрі мають стаж не більше 10-ти років, є викладачка, для якої це перше місце роботи (але вона, як кажуть, горить заняттями).
– Даруйте, пані Наталіє, якщо ж ми вже торкнулися фаху і досвіду викладачів закладу, то дозвольте запитати про Вашу професійну діяльність. Зізнаюся, з моменту знайомства і впродовж розмови мене все більше й більше охоплює приємність спілкування з Вами.
– У свій час я навчалася і закінчила школу № 2 у Чорткові (відтоді в мене чудові спогади про це місто). Проте так склалося життя, що я вже давно киянка. За фахом – викладач історії. Працювала і на дипломатичній службі, і в прес-службі, і в сфері бізнесу. Тож життя моє – різнобарвне. Проте головне – я корінна українка! 24 лютого ми прокинулися від вибухів побіля нашого будинку… Було дуже страшно! В Чорткові маю давніх друзів, вони й запросили гостинно нас сюди. Вже тут у березні я активно зайнялася волонтерською діяльністю, і досі вона не припиняється.
Під завісу відвідин ми зазирнули в аудиторії, де саме проходили заняття з історії української музики та малювання.
Студентство срібного віку поділилося своїми враженнями від навчаннями…
– Дуже нам тут подобається, – кажуть в один голос. – Стільки цікавого! І англійську вивчаємо, і фітнесом займаємося… Те, що ми не встигли зробити в юності-молодості, надолужуємо тепер.
– Знаєте, – каже один із студентів, – от я вийшов на пенсію, переїхав у село, там маю невеличку господарку. Та, коли прийшов сюди на заняття, я знову відчув себе людиною (!).
– Як відрадно, – доповнює пані директорка, – вирвати людей з безвиході буденних рамок, коли вони самі на себе махнули рукою, а може, вже й оточуючі дивляться на них, як на відпрацьований матеріал. Даруйте за таке трактування, та дивімося правді в очі… Тому надважливо дати тим людям віру в те, що їхні сили ще далеко не вичерпані (і фізичні, й інтелектуальні, й інші).
